Попіл снів - Загребельный Павел Архипович - Страница 11

• Предыдущая
• 11/44
• Следующая

— Хочеш ще випити? — підморгнув він Чуйкові.

— Давай.

— Будь!

— Будь і ти!

— А тепер я тобі скажу, Васю, що ти ніякий не ясновидець, а простий чув'як! — зовсім тверезим голосом заявив підполковник. — Хочеш, щось покажу?

— Ну, показуй!

Підполковник засунув руку в кишеню брюк, з-під лоба насмішкувато глянув на Чуйка.

— Показувати?

— Показуй, показуй!

Підполковник поволі дістав з кишені щось зав'язане в носову хустку, виважив на долоні, смикнув за ріжок хусточки, мов фокусник за вірьовочку. В хустині була ціла пригорща дорогоцінних металів: срібло, золото, навіть платина. Бойові відзнаки за класність, за відвагу й мужність, значки, медалі, ордени — і всього чимало, тут справді полисієш у тридцять років.

— Ти що ж це дурочку клеїш? — прошепотів Чуйко. — Заховав усе в засоплену ганчірочку. І твій друг Вова заховав?

— І він. В нього ще більше цього добра.

— Чому ж не носите? Соромитесь? Кого?

— А кому показувати? Горбачову? Чув, як він ридав по телевізору; «Я приостанавливаю исполнение президентских функций…» Чи, може, маршалу Язову в Матроській Тишині?

— В якій Тишині? До чого тут маршал Язов?

— А до того, що наш маршал Язов сидить у беріївській тюрмі, в Матроській Тишині, разом з усім ГКЧП.

— Що це за ГКЧП?

— Не чув?

— Ні.

— І того, що міністром оборони наш главком Шапошников, теж не чув?

— Теж.

— Ану, дай я не тебе подивлюся. Ти таки справді, мабуть, з космосу.

— Хіба я не казав? А тепер знаєш що? Піди й поклич сюди оту жовту.

— Галку? Та вона мене!.. Ти її не знаєш. Як я її покличу?

— А ти поклич разом з Вовою. Скажи, що я хочу з ними познайомитися.

— І сказати, що ти з космосу?

— Можна.

Підполковник заляпав у долоні.

— Вова вмре від захвату!

П'яно заточуючись, він побрів між танцюристів, довго не міг натрапити на тих, кого шукав, нарешті добрався до них, якийсь час витинав то біля Галки, то біля Вови свого власного кривулястого танця, кінчилося тим, що Вову він все ж привів до Чуйка, а Галка зосталася стояти на тім кінці залу. Стояла і не дивилася сюди, навіть не повернулася.

Підполковник Вова ще здалеку простягав до Чуйка обидві руки.

— Це все правда, що тут мені Слава натріпався? Каже, майор прямо з космосу, спусковий апарат ще гарячий, аж шкварчить, у нас за прохідною. Давай знайомитися, майоре!

— Хвилиночку, — сказав Чуйко. — Почекайте мене, я миттю!

Він мало не бігцем кинувся туди, де стояла Галка, підлетів до неї нечутно, вона не бачила і не чула, але вгадала його наближення і здригнулася шиєю, спиною, всім тілом.

— Галко, — гаряче зашепотів Чуйко, забігаючи наперед неї, — здрастуй, Галко!

Вона мовчала.

— Чого ж ти мовчиш? Не впізнала, забула? Я Василь Чуйко. Ну, тоді капітан, тепер майор, але це єрунда. Ти мене чуєш?

— Ти п'яний, Василю.

— Ну, п'яний, п'яний! Все це єрунда, справа зовсім не в цьому. Слухай мене уважно, Галко. Треба поговорити!

— Післязавтра прийдеш на процедури, там і поговоримо. Ти ж по путівці?

— Ти здуріла. Галко! Яка путівка, які процедури, яке післязавтра? Нам треба негайно! Це…

— Я зайнята.

— Зайнята? Ну, єрунда! Хочеш, я цього підполковника… Не те! Не слухай мене! Тут інше. Ти навіть не уявляєш, що це таке! Ти повинна відвести мене до себе додому, і ми…

— Я ж тобі сказала: я зайнята!

— Галко, ти ніяк не можеш… Значить, так. Ти повинна все кинути к чортовій матері і піти зі мною, за мною, і бути зі мною, не відходити від мене, коли хочеш, триматися за мене! Ти чуєш, що я кажу?

— Тобі ніде спати? Хочеш, я відведу тебе до Лариси? Вона зараз незайнята.

— Зайнята-незайнята! От єрунда! Ти нічого не зрозуміла?

— Я зрозуміла, що ти п'яний.

— Гаразд, — вже зовсім тверезим голосом промовив Чуйко, — я ж знаю, яка ти вперта. Коли так, слухай: я вбив людину, і мені треба негайно сховатися, і сховатися тільки в тебе, більше ніде на світі! А коли будемо в тебе, я все тобі розкажу. Тепер ти розумієш?

Галка сполотніла, мовчки дивилася на нього.

— Хоч тепер ти розумієш? — беручи її за обидві руки, прошепотів Чуйко.

Вона показала самими очима: так.

— Скажи комусь із дівчат, що ти береш відгул на тиждень, на місяць, там побачимо… А з Вовою — не турбуйся. Я його заспокою.

Він приплющив очі й прикував обох підполковників до того місця, де вони стояли, на якийсь час перетворивши їх на статуї командорів, на тих закам'янілих ідолів, яким ми всі поклонялися і ще, мабуть, довго поклонятимемося, знаходячи ідолів нових і нових. Щоб упокорити бойових підполковників, входив у їхні ордени й відзнаки, в їхнє дзвеніння, блиск, сяяння.

Тільки ордени в нас однакові, а нещастя в кожного своє. І яке до нього діло Горбачову, маршалу Язову чи якомусь загадковому ГКЧП, про який майор Чуйко навіть не чув!

БТР прогримів пустельними вулицями Києва, проскочив крізь розпанахані височенні ворота «Центру епізоотій», заляскав гусеницями по ще зовсім недавно пильнованих — миша не проскочить — доріжках старого парку, побіля високого, стандартної хрущовсько-брежнєвської архітектури корпусу, побіля присадистих будівель і зупинився за командою Алевтини Дмитрівни перед гарним павільйончиком, поставленим над водоймою доволі понурого вигляду: чи то штучний басейн чи природне озеречко у формі неправильного чотирикутника (трапеція, чи що?), бетонні береги, поблизу — жодного деревця.

— Ближче до павільйону! — скомандувала водієві Алевтина Дмитрівна. — Впритул до дверей! Ви бачите двері? Так. Чудово. Тепер за моєю командою відчиняйте люк, я піду першою, прошу пробачити за таку неґречність, але тут інакше не можна. Увага! Приготуватися! Пішли!

Вона дістала з сумочки щось схоже на видовжений тюбик французької губної помади і, коли відчинився люк, націлила тюбик на двері павільйону, двері вмить відчинилися, Алевтина Дмитрівна буквально перелетіла з БТР в павільйон, і двері так само миттєво зачинилися за нею.

— Фокус! — прицмокнув генерал.

— Може, це новорічні жарти нашої милої Алевтини Дмитрівни? — намагаючись зламати загадкову похмурість того, що відбулося перед їхніми очима, сказала Оксана.

— Аби ж то! — зітхнув Винокур. — А тепер: хто далі?

— Поступаємось місцем дамі, — сказав генерал. — Оксано, ви!

Двері павільйону вже відчинялися. Оксана спокійно видобулася з броньованої машини, увійшла до того приміщення. Теж ніби броня, ніби сейф, кольори нержавійки і бронзи, ідеальна чистота, абсолютно гладенькі площини, коли двері за нею зачинилися, виявилося, що тут немає світла. Цілковита темрява панувала буквально мить, бо негайно відчинилися двері в протилежній стіні, звідти засяяло світло, і голос Алевтини Дмитрівни ласкаво покликав:

— Сюди, будь ласка. Оксано, це ви?

Оксана перейшла з одного замкненого простору до іншого, трохи більшого, але так само відполірованого і мертво-неприступного, і зрозуміла, що тут щось мовби шлюзова система, створена за принципом переходу космонавтів з транспортного корабля на орбітальну станцію.

Ні вона, ні Алевтина Дмитрівна ще не знали, що саме тоді, коли повелителька цього таємничого царства барвистим метеликом перелітала з багатотонного БТР до свого такого грайливого зовні павільйончика і на якусь мить опинилася у незахищеній сфері, тобто в цілковитому розпорядженні Чуйкової страшної сили, Чуйко в лісовій тиші болісно роздумував, хто ж вона, доктор Аля, добра чи зла, винна чи невинна, і це врятувало доктора Алю, себто Алевтину Дмитрівну.

— Я просила б усіх вас, — сяючи неповторною своєю усмішкою, звернулася до своїх мимовільних гостей Алевтина Дмитрівна, коли вже всі, зоставивши БТР назовні з наказом водієві не відлучатися й на секунду, зібралися в другій камері шлюзу, — я прошу вас тепер звати мене тільки доктор Аля — це простіше і відповідає моєму теперішньому становищу. Нарешті я вдома і можу робити те, що повинна робити. Нарешті, нарешті!

• Предыдущая
• 11/44
• Следующая