Марево - Загребельный Павел Архипович - Страница 22

• Предыдущая
• 22/38
• Следующая

У глибоких нішах за товстими стеклами виднілися сувої поруділих від часу рукописів, на маленьких лакованих столиках стояли фаянсові блюда й чашки, бронзові фігурки, срібні й золоті вази, лежали монети, кинджали в багато оздоблених ножнах, шаблі з дорогоцінними ефесами, за кожен з яких можна було купити ціле іранське місто. Одна стіна кімнати була геть вся вкрита килимами. М'які бархатисті ісфаганські килими висіли поряд з кашанськими і пендинськими з витонченим плетивом візерунків, йомудські вабили строгим прямокутним орнаментом, заспокійливо діючи на зір, втомлений від безлічі рослин і квітів, розкиданих на жовтих, білих, блакитних, зелених і коричневих полях ширазьких і найніжніших у світі керман-шахських килимів.

— Як вам подобається ця колекція? — запитав Олега доктор Томберг. — Серед моїх килимів немає зараз тільки того, що є, я читав десь, у вас в Ашхабаді.

— Сподіваюся, що його у вас і не буде, — засміявся Трубачов.

— О, він надто великий для мого музею, — підхопив жарт місіонер. — Якщо вірити вашим газетам, його площа дорівнює ста дев'яноста трьом метрам, і важить він понад тонну.

— Так, для вас він важкуватий, — сказав Олег.

— Крім того, в мене немає ще того історичного килима, який був у персидського шаха Хосроя Парвеза. Ви чули про нього?

— Щось не пригадую.

— О, це був килим, який з такою досконалістю зображав весну, що взимку його стелили в приймальному залі царського палацу, щоб створити ілюзію розквіту природи. Він був 35 футів завдовжки і 30 футів завширшки. На ньому по золотому тлу був витканий сад із срібними стежками, галявини із смарагду, струмки з перлів, квіти й плоди з коштовних каменів. Ви розумієте, яке це багатство? Коли Омар завоював новоперсидське царство і в палаці останнього з Сасанідів Іездегерда був знайдений цей килим, халіф не знав, що з ним робити. У всій Медіні не знайшлося будинку, в якому можна було б розстелити коштовний килим. Тому Омар наказав розрізати його на шматки й розділити між родичами Магомета й воєначальниками.

— Мені за них пропонували великі гроші, — вказуючи на килими, продовжував доктор Томберг. — Кілька американців хотіли придбати їх для приватних колекцій, з привабливою пропозицією був тут представник Британського музею, але я не оддав їх нікому. Пам'ятки мистецтва мусять належати тому народові, який їх створив. Вони повинні бути в своїй рідній країні — це незаперечне правило.

— Але ж згодьтесь, що такі слова трохи смішно звучать у ваших устах, — промовив Олег, розглядаючи зібрання старовинних мініатюр на прикрашеному перламутром столику. — Ви говорите, що пам'ятки мистецтва повинні належати тому народові, який їх створив, а самі тримаєте під замком такі скарби. Адже ж я певний, що жоден іранець, крім кількох ваших гостей та, може, слуги, який доглядає за порядком у музеї, не милувалися цими колекціями.

— О, не все зразу, — всміхнувся місіонер. — Я скромний збирач, я присвятив цій справі все своє життя, і найбільшою радістю для мене буде в годину моєї кончини заповідати народові, на землі якого я провів стільки років, все те, що ви зараз бачите. У мене є дуже старі рукописи «Шах-наме» Фірдоусі, рукописи Хафіза[27] й Рудакі[28]. По всьому світу іранці славляться торевтикою — виробами з бронзи й срібла, — у мене багате зібрання і цих речей. А гляньте на ці фаянси. Ви звернули увагу на цей металевий відблиск на посуді, що надає череп'яним предметам вигляду металевих виробів. Ви бачите, яких кольорів набирає цей відблиск? Блідозолотистого й темного, мов стара бронза, синюватого й веселкового, мов перламутр, вогняного й червоного, ніби рубін найчистішої води Мистецтво виготовлення такого посуду виникло в Ірані ще в дванадцятому столітті, пізніше його перейняли в Європі, але ще й досі не досягнуто такого багатства тонів, такої краси. А ці мініатюри! Їм вже півтисячі років, а вони мають такий вигляд, ніби художник лише вчора востаннє провів по них пензлем. Ось ці кілька мініатюр належать пензлю Касима Алі, а ці зроблені Кемаледдином Бехзадом, який разом з Касимом Алі був одним з найвизначніших персидських художників усіх часів.

— Між іншим, Касим Алі був таджик, а Бехзад — азербайджанець, — нагадав Олег.

— Але ж не станете ви заперечувати, що вчителем великого Бехзада був Мірек Хорасанський, перс по національності?

— Це ще не доведено, — здвигнув плечима Олег. — З повним правом можна стверджувати також і те, що вчителем Бехзада був Сеїд-Ахмед з Азербайджана.

— Ну, яка різниця. — здивовано підняв брови доктор Томберг, — все одно іранська нація — і азербайджанці і таджики, і перси. Бо всі жили в межах однієї держави.

— Ви помиляєтесь, — не згодився з ним Трубачов. — Поняття «іранська нація» немає і ніколи не було. Є іранські народи, тобто нації, що живуть в межах Ірану — перси, курди, таджики, туркмени, азербайджанці, але це не одна нація.

— А мова? — стояв на своєму доктор Томберг. — Адже ж всі народи Ірану мають одну спільну для всіх мову — фарсидську. Хіба це не ознака нації?

— По-перше, вони зовсім не говорять однією мовою, — сказав Трубачов. — Їм хочуть нав'язати цю мову — це так. Але ж не станете ви стверджувати, що ні курди, ні туркмени, ні азербайджанці не мають своєї власної мови лише на тій підставі, що всі державні документи складаються на фарсі? По-друге, одна лиш єдність мови ще не дає підстави робити висновок про те, що дані народи складають одну націю.

— А релігія? — стояв на своєму місіонер. — Що ви зможете заперечити проти релігії? Адже ніщо так не об'єднує людей, як віра в єдиного бога. Всі народи, що населяють Іран, за винятком незначної купки вогнепоклонників-гебрів, — мусульмани. Це зріднює їх душі сильніше за все на світі.

— Іслам сповідають уже тисячу з чимось років не тільки перси, але й турки, араби, афганці. То, по-вашому, їх всіх треба віднести до однієї нації? — запитав Олег.

— Здаюся, — жартівливо підняв руки місіонер. — Мабуть, я надто поганий теоретик, щоб змагатися з таким настирливим молодим ученим, як ви. Єдине, в чому я відчуваю перевагу, — це в знанні тутешніх мешканців, яких ви, як я пересвідчився, ще зовсім не знаєте, про що свідчить хоча б той нещасливий випадок, що трапився з вами в пустині.

— Але то був зовсім не випадок, — не згодився Олег. — Я впевнений, що тут криється якась страшна провокація.

— Ну що ви, що ви? — поклав йому на плече руку місіонер. — Яка може бути провокація?

— А жахливе марево, від якого втікають жителі великого оазису?

— Мій юний друже, у вас просто були галюцинації, що виникли в наслідок надто довгого перебування в пісках.

— Але я сам бачив марево!

— Немає нічого дивного. Коли проїдеш день верхи під таким сонцем та ще до цього наслухаєшся всяких розмов про жахи, які готує для новака пустиня, то побачиш не тільки марево, а навіть кінець світу.

— Але ж в мене стріляли! — вигукнув Олег. — Вони вбили мого коня.

— Ваш кінь потрапив ногою в якусь нору і тому впав, — просто пояснив доктор Томберг.

— Але ж я чув постріл.

— Дорогий мій, — намагався заспокоїти Олега місіонер, — кожному, хто падає з коня й б'ється головою об камінь, чується постріл. Повірте старій досвідченій людині.

— Може й так, але мені здається… — задумливо промовив Трубачов.

— Нехай вам нічого не здається, — заспокоїв його доктор Томберг. — Єдине, що можна припустити, це те, що вас просто хотіли налякати ваші, так звані, друзі. Ви ж самі говорили, що кудись зникли ваші товариші і що з вами були потім якісь іранські студенти.

— Це чесні хлопці! — заперечив Олег. — Вони ніколи не могли…

— О, ви погано знаєте цей народ, — застережливо підняв палець місіонер. — Ми, європейці, надто знесилені традицією відкритої дії і тому тут, на Сході, де на кожному кроці чатує підступність, хитрощі, нам доводиться дуже важко.

«Ну, ти не дуже знесилений «традицією відкритої дії», подумав про місіонера Олег, але вголос сказав інше: — Дійсно, я в Ірані вперше і знайомий з ним і його народом був до цього часу лише з книг.

• Предыдущая
• 22/38
• Следующая