Принц і злидар - Твен Марк - Страница 34

• Предыдущая
• 34/40
• Следующая

Король, понуривши голову, трусився на ослику позаду. У нього теж роїлися думки й плани. Раптовий сумнів затьмарив радісний настрій Гендона; чи схоче хлопець знов повернутися до міста, де за свій коротенький вік він не знав нічого, крім голоду, побоїв та нужди? Треба зараз же спитати його. Однаково це доведеться зробити. Гендон придержав мула й гукнув:

— Я забув спитати, куди їхати. Наказуйте, ваша величність.

— До Лондона!

Гендон рушив далі, дуже задоволений такою відповіддю, хоч і здивований.

Вся їх подорож минула спокійно, без ніяких пригод, але під кінець їм таки не пощастило. Дев'ятнадцятого лютого, десь о десятій годині вечора, вони в'їхали у ворота Лондонського мосту і опинилися серед величезного тиску. Юрба вила й кричала «ура»; веселі, збуджені від пива обличчя аж лисніли в сяйві незчисленних факелів. Раптом з воріт звалилася мертва голова якогось страченого герцога, а може графа, вдарилась об лікоть Гендона й покотилася під ноги юрбі. Які недовгочасні діла рук людських! Минуло якихось три тижні з дня смерті старого короля і не пройшло трьох діб, як його поховали, а вишукані оздоби, що він їх так дбайливо вибирав для свого пишного мосту з-поміж найзнатніших людей Англії, вже почали опадати. Якийсь громадянин спіткнувся об мертву голову і штовхнув у спину сусіда: той раптом обернувся і вдарив першого, хто трапився йому під руку, а приятель безвинно ураженого збив з ніг напасника. Час для бійки саме наспів, бо народ уже заздалегідь почав святкувати завтрашній день — день коронації, і від вина та вірнопідданських почуттів у всіх зашуміло в голові. Хвилин через п'ять у бійці взяло участь вже чимало охочих, а через десять або п'ятнадцять хвилин вона розрослась у загальне бойовище. Гендона раптом відтіснили від короля, і обидва вони загубилися серед галасливого людського стовпища. Тут ми й покинемо їх.

Поки справжній король, одягнений у дрантя, напівголодний, зацькований геть усіма, як божевільний і обманщик, блукав по країні, поки він зносив знущання й глум бродяг, поки сидів разом із злодіями та вбивцями в тюрмі, мнимий король Том Кенті втішався зовсім іншим життям.

Коли ми бачили його востаннє, він тільки-но почав знаходити принаду в королівській владі. З кожним днем принада ця ставала яскравіша, і кінець кінцем усе життя його стало приємним і осяйним, як сонячне проміння. Страхи його минули; сумніви розвіялися; ніяковість зникла й натомість прийшла спокійна впевненість. Паж для биття був йому невичерпним джерелом корисних відомостей.

Коли йому хотілося погратися чи поговорити, він запрошував до себе леді Елізабет та леді Джен Грей, а коли їх товариство набридало йому, він відпускав їх з таким виглядом, наче для нього це була цілком звичайна річ. Він навіть анітрохи не соромився, коли принцеси на прощання цілували йому руку.

Тепер йому подобалося, що його з такими церемоніями укладають спати, подобався складний і врочистий ритуал ранішнього одягання. Він почував горде задоволення, коли йшов обідати в супроводі блискучих сановників та охоронників; він так пишався своєю почесною охороною, що навіть наказав подвоїти її, тобто збільшити до ста чоловік, йому любо було прислухатися, як по довгих коридорах лунали сурми й вигуки герольдів: «Дорогу королеві!»

Він навіть набрав смаку до засідань ради в тронному залі і здавався собі чимсь більшим, ніж звичайний автомат, що повторював слова лорда-протектора. Він полюбив приймати знатних послів з їх пишними почтами й вислухувати дружні привітання від могутніх монархів, які називали його «братом». О, Том Кенті з Смітного двору, який та щасливець!

Він захоплювався своєю розкішною одежею й замовляв ще нову. Він знайшов, що чотирьохсот слуг для нього мало, і потроїв їх число. Лестощі упадливих придворних були милі для його слуху, як солодка музика. Він лишився добрим і лагідним заступником усіх пригноблених і нещадно боровся проти жорстоких законів; але, відчувши себе ображеним, умів обдарувати якого-небудь графа, ба. навіть герцога, таким поглядом, що в того аж кололо в п'ятах. Одного разу, коли його «сестра», люта святоша Мері, здумала доводити, що він робить нерозумно, милуючи стільки людей, яких слід було б кинути в тюрму, повісити або спалити, і нагадала, що при їхньому найяснішому покійному батькові у тюрмах іноді сиділо зразу понад шістдесят тисяч ув'язнених і що за його славне королювання скарано на смерть сімдесят дві тисячі злодіїв та розбійників, — хлопець спалахнув величним гнівом і повелів їй іти до своїх покоїв та молити бога, щоб він вийняв у неї з грудей камінь і вложив туди людське серце.

Але невже Том Кенті ніколи не турбувався про нещасного маленького принца, який поставився до нього так лагідно і з таким запалом кинувся до палацової брами помститись за нього над зухвалим вартовим? Звісно, турбувався, його перші дні й ночі в палаці були отруєні болісними думками про зниклого принца; він тоді щиро бажав, щоб принц повернувся й відновив себе в законних своїх правах. Але час минав, принц не повертався; Том дедалі більше піддавався чарам свого нового життя і помалу образ зниклого безвісти маленького монарха стирався з його свідомості. А коли іноді принц і випливав у нього в пам'яті, то тільки як небажаний привид, бо Томові тоді ставало ніяково й соромно.

Про свою нещасну матір та сестер Том теж забув. Спочатку він сумував за ними, тужив, дуже хотів їх бачити, а потім якось заспокоївся й на саму думку, що вони колись з'являться до нього, обідрані й брудні, зрадять його своїми поцілунками й потягнуть з трону знов назад у нужденну діру, на голод і злидні, він аж холонув з жаху. Кінець кінцем вони зовсім перестали бентежити його, і він був дуже радий, бо коли перед очима в нього ставали їхні скорботні, повні німого докору обличчя, він здавався собі мерзеннішим за все на світі.

Опівночі дев'ятнадцятого лютого Том Кенті мирно заснув у розкішному ліжку в палаці, серед королівської пишноти, під охороною вірних васалів, почуваючи себе цілком щасливим хлопцем, бо завтра його мали урочисто коронувати на короля Англії. А з ту саму годину справжній король, Едуард, голодний, стомлений, змучений довгою подорожжю, в подертій під час вуличного бойовища одежі, стояв затиснутий у юрбі народу, що з гострою цікавістю стежила за метушнею робітників, які поралися коло Вестмінстерського абатства, закінчуючи готування до коронації.

Коли другого ранку Том Кенті прокинувся, навкруги так гуло, що аж луна йшла. Томові цей громовий гуркіт здався музикою, бо він сповіщав, що весь англійський народ висипав на вільне повітря, дружно вітаючи великий день.

Том знов зайняв почесне місце в дивному плавучому параді на Темзі, бо за старовинними звичаями коронаційний похід мав пройти через увесь Лондон, починаючи від Тауера.

Коли Том прибув до Тауера, стіни стародавньої фортеці неначе раптом тріснули в тисячі місцях, і з кожної розколини вирвався червоний вогняний язик і білий клуб диму. Розлігся оглушливий вибух, в якому потонули радісні крихи юрби; земля двигтіла. Раз у раз шугали снопи полум'я, клубився дим і гриміли постріли, і все це відбувалося так швидко, що старий Тауер вмить затягся чорною заслоною. Тільки шпиль Білої башти, прикрашений прапорами, височів над морем диму, як гірська вершина над пасмом хмар.

Том Кенті, одягнений у розкішні шати, сів на чудового бойового скакуна в багатій попоні, що спадала аж до самої землі, його «дядько», лорд-протектор, герцог Сомерсетський, теж верхи на коні, рушив слідом за ним. Обабіч вишикувалась королівська гвардія в блискучих панцирах. За протектором потяглася нескінченна низка пишних вельмож із своїми васалами. За ними йшов лорд-мер і альдермани[15] в малинових бархатних мантіях, з золотими ланцюжками на грудях; далі депутації всіх лондонських гільдій, багато вбрані, з барвистими знаменами різних корпорацій. Похід замикала старовинна почесна артилерійська рота, яка існувала вже більше як три століття і була єдиною військовою частиною в Англії, шо користувалася правом (це право існує й тепер) не підлягати розпорядженням парламенту. Ця блискуча процесія величаво прокладала собі шлях серед незчисленних юрм народу. От що розповідає про це літописець:

• Предыдущая
• 34/40
• Следующая