Принц і злидар - Твен Марк - Страница 30

• Предыдущая
• 30/40
• Следующая

— Не журися, що тобі не пощастило, добрий чоловіче. На світі є ще багато таких, як ти, чию особу ніхто не визнає й чиї права висміюють. Ти не один.

— Ах, мій королю, — вигукнув Гендон, злегка почервонівши. — Не суди хоч ти мене! Почекай і ти побачиш. Я не брехун, вона сама це скаже; ти почуєш це з найчарівніших уст. Я брехун? Та я ж знаю цей старий зал, знаю портрети своїх прадідів і всі ці речі, як мале хлоп'я знає свою дитячу світлицю. Тут я народився й виріс, мілорде. Я кажу правду. Я не став би обдурювати тебе. Якщо ніхто мені не повірить, то ти все ж вір, благаю тебе. А то я не знесу цього.

— Я тобі вірю, — сказав король з дитячою простотою.

— Дякую тобі від щирого серця! — палко вигукнув зворушений Гендон.

А король додав так само просто:

— Ти ж мені віриш.

Гендон зніяковів, почувши себе винуватим, і радий був, що на його щастя з'явився Г'ю і можна було не відповідати на запитання хлопця.

Слідом за Г'ю увійшла красива й пишно вбрана леді, а за нею кілька слуг у лівреях. Леді йшла повільно, опустивши додолу очі. Обличчя в неї було повите невимовним сумом. Майлз Гендон кинувся до неї з радісним привітом:

— О, моя Едіт, моя люба!..

Але Г'ю суворо відсторонив його і спитав леді:

— Гляньте на нього. Ви його знаєте?

Ще за мить до того, почувши голос Майлза, красуня стрепенулася, і на щоках у неї спалахнув рум'янець. Тепер же вона вся тремтіла. Кілька секунд вона стояла нерухомо; потім поволі підвела голову й глянула в вічі Гендонові зляканим, закам'янілим поглядом. Крапля за краплею вся кров відлинула від її щік, і вони вкрилися смертельною блідістю. Нарешті вона мовила мертвим, як і її обличчя, голосом:

— Я не знаю його.

Потім повернулася і, стримуючи ридання, вийшла, хитаючись, з кімнати.

Майлз Гендон, як підкошений, упав у крісло й затулив обличчя руками. Після короткого мовчання брат його звернувся до слуг:

— Ви вже розгляділи цього чоловіка. Він вам відомий?

Слуги похитали головами. Тоді господар їхній сказав:

— Слуги вас не знають. Це якесь непорозуміння. Ви ж бачили, дружина моя теж не знає вас.

— Твоя дружина! — вмить Майлз притиснув Г'ю до стінки й залізною рукою схопив його за горло. — Ах ти, нещасний раб з лисячим серцем! Тепер я все розумію! Ти сам написав того брехливого листа, щоб украсти в мене наречену й спадщину! Геть з очей моїх, поки я не заплямив своєї чесної солдатської руки убивством такої гадини!

Г'ю, весь червоний, задихаючись, ледве добрався до стільця і наказав слугам зв'язати розбійника. Ті вагались, і один з них сказав:

— Він же озброєний, сер Г'ю, а в нас немає нічого.

— Озброєний! Що з того, адже він один, а вас багато. В'яжіть його, кажу вам!

Але Майлз порадив їм не підступатися до нього й додав:

— Ви мене добре знаєте. Я такий, як і був раніше. Тільки-но підійдіть!

Це не додало відваги слугам. Вони аж відсахнулися.

— Забирайтеся звідси, кляті боягузи, озбройтеся й охороняйте виходи, поки я пошлю по стражників, — сказав Г'ю.

На дорозі він обернувся до Майлза й додав:

— А вам я раджу не погіршувати свого становища марними спробами втекти.

— Втекти? Не турбуйся! Майлз Гендон господар у Гендонському замку і в усіх його угіддях. Він тут залишиться, будь певний.

Король кілька хвилин сидів замислившись, потім глянув на Майлза й сказав:

— Дивно, дуже дивно! Не знаю, що це значить.

— Ні, тут нема нічого дивного, ваша величність. Від нього нічого іншого не можна було й сподіватися. Він зроду був такий підлий.

— Я кажу не про нього, сер Майлз.

— Не про нього? А про кого ж? Що саме дивно?

— Що короля не шукають.

— Що? Якого короля? Я щось не розумію.

— Невже? Хіба вас не вражає, що по всій країні не їздять гінці, шукаючи мене, не розвішані оголошення з описом моєї особи? Хіба можна не хвилюватися й не турбуватись, знаючи, що голова держави зник, пропав?

— Правда, правда, мій королю. Я й забув.

Гендон зітхнув і пробурмотів про себе:

— Бідна голівка! В ній все ще сидить безумна мрія!

— Але в мене є план, як нам обом відновити свої права. Я напишу листа трьома мовами — латинською, грецькою й англійською, — а ти завтра вранці повезеш його до Лондона. Не віддавай його нікому, крім мого дядька, лорда Гертфорда. Коли він прочитає листа, то зразу побачить, що це писав я. Тоді він пришле по мене.

— А чи не краще буде, ваша величність, почекати тут, поки я доведу свої права і вступлю у володіння своїми маєтностями? Тоді мені було б зручніше…

— Мовчи! Що таке твій нікчемний маєток й твої мізерні інтереси, коли справа йде про долю нації і непорушність престолу! — владно перебив його король і додав уже трохи лагідніше, немов каючись у своїй суворості: — Слухайся мене й не бійся. Я поверну тобі все, що тобі належить, і навіть дам ще більше. Я не забуду твоїх послуг і за все нагороджу.

По цих словах він узяв перо й сів писати. Гендон глянув на нього з любов'ю і сказав собі:

— Якби було темно, я подумав би, що це говорить сам король. Що й казати, в гніві він кидає громи й блискавки, як справжній монарх. Де він цього навчився? Ач, як упевнено виводить свої карлючки, гадаючи, що це латинські й грецькі слова. Якщо мені не пощастить якими-небудь хитрощами відвернути його від цієї забаганки, то доведеться завтра удати, ніби я вирушаю в путь виконувати його безглузде доручення.

Через хвилину думки сера Майлза вернулися до недавніх подій. Він так глибоко замислився, що, коли король подав йому написаного листа, він узяв його й машинально поклав у кишеню.

— Як дивно вона поводилася! — бурмотів він. — Мені здається, що вона мене пізнала і заразом не пізнала. Я ясно бачу, що ці дві гадки суперечні, але не можу ні примирити їх, ні відігнати одну із них. Адже ж усе так просто, вона мусила впізнати моє обличчя, постать, голос — як же могло бути інакше? Проте вона сказала, що не знає мене, і, мабуть, це правда, бо вона не вміє брехати. Ага, я починаю розуміти. Це він вплинув на неї, наказав їй, примусив її збрехати. От і вся розгадка! Видно було, що вона помирає від страху — ну, звісно, це він її залякав. Я піду знайду її. Без нього вона скаже правду. Вона пригадає далекі минулі дні, коли ми ще дітьми гралися разом; це її розчулить, вона не зможе зрадити мене й признає. Вона ж не віроломна, вона завжди була чесна й правдива. Колись вона кохала мене, і це мене врятує, бо кого кохаєш, того не зрадиш.

Він швидко рушив до дверей, але в ту мить вони відчинилися, і ввійшла леді Едіт. Вона була дуже бліда, але ступала твердо й рішуче. Постать її була сповнена грації і спокійної гідності, але обличчя повивав глибокий сум.

Майлз радісно кинувся їй назустріч, але вона ледве помітним рухом спинила його. Вона сіла й запросила його теж сісти. Цим вона дала йому відчути, що вони не друзі з дитячих літ, що він для неї чужий, гість. Від несподіванки він так збентежився й розгубився, що його раптом охопила непевність, чи справді він той, за кого себе видає. Леді Едіт сказала:

— Сер, я прийшла застерегти вас. Безумним неможливо довести їхні помилки, але, безперечно, можна допомогти їм уникнути небезпеки. Я знаю, що ваша фантазія здається вам щирою правдою і в ній немає нічого злочинного, але тут вам лишатися не можна, бо це небезпечно.

Вона пильно глянула Майлзові в обличчя і додала, підкреслюючи кожне слово:

— Це особливо небезпечно тому, що ви дуже схожі на нашого бідного загиблого хлопчика.

— Боже мій, пані! Адже ж я — це він.

— Я вірю, що ви так думаєте. Я певна в вашій чесності, я тільки попереджаю вас, і все. Мій чоловік панує над усією округою. Його влада безмежна. Люди благоденствують і гинуть з його волі. Якби ви не були схожі на людину, за яку себе вважаєте, він, може, й дозволив би вам спокійно тішитися своєю мрією. Але, повірте мені, я добре знаю його і знаю, що він зробить; він скаже всім, що ви божевільний самозванець, і всі його послухають.

• Предыдущая
• 30/40
• Следующая