Князь Кий - Малик Владимир Кириллович - Страница 53
- Предыдущая
- 53/60
- Следующая
І лише тоді, коли воно стало в найвищій точці небесної бані, прибули вони на Києву гору.
Тут їх зустріло майже все плем'я, що зійшлося проводити своїх чоловіків, батьків, синів, братів у похід. Хоча кораблі і човни давно зникли в синій дніпровській далечі, люди довго не розходилися і стояли в тузі й жалобі.
Прибуття Цвітанки, Хорива, Боривоя і двох воїв, що їх супроводжували, знову збурило родовичів. Одні схлипували, другі радісно вітали княгиню, вважаючи її приїзд щасливим провіщенням, треті жалкували, що про це не знає Кий, бо, мовляв, негоже князю йти на війну з важким серцем. А Либідь, Малуша і Рожана обняли зблідлу, змарнілу Цвітанку і, так стоячи в гурті, тихо плакали — від щастя і від горя одночасно.
А коли Хорив торкнув Малушку за плече, та крізь сльози усміхнулась і кинулась мужеві на шию, радісно примовляючи:
— Любий мій! Ладо мій дорогий! Живий! Повернувся!
Та Хорів тут же запечалив молодицю:
— Збирай мене в похід, Малушко! Харчів — у торбу! Сорочку чисту — на випадок смерті! Коня свіжого, найдужчого!
А Боривой збоку і собі:
— І я з Хоривом! І мені теж!
Малушка заморгала очима, знітилася від раптового горя, що каменем налягло на серце, заголосила:
— Ладо мій! Куди? Ти ж не наздоженеш братів! Та хоч один залишся з нами!
Хоривові було жалко і важко дивитися, як побивається юна жона, як сльози затуманюють її очі, та обов'язок і честь воя змусили його надати голосові суворості:
— Малушо! Час не жде!
Малуша ще більше знітилася й, опустивши голову, пішла до хижі збирати мужа в похід.
За годину все було готове — і коні осідлані, і сухарі та солонина в торбинах, і чисті сорочки на випадок загибелі. Хлопці не гаялися — скочили в сідла, махнули на прощання руками і за мить зникли в гущавині лісу.
Плач і голосіння знову залунали на Києвій горі. Заводила тонким голосом Малуша, їй вторувала Цвітанка, горюючи від того, що не застала князя і розлучилася з братом, підтягувала Рожана, тужачи за Щеком, а за ними всі жінки простягали з високої гори руки до синього неба, до золотого сонця і тужиликвилили за своїми воями любими…
Кий не став вичікувати, поки дійдуть загони з окраїн полянської землі, а наступного дня рано-вранці послал Щека в розвідку суходолом, посадив ратників на лодії та човни і рушив униз по Дніпру. Величезна флотилія розтягнулась майже на п'ять поприщ. Попутній сіверко надимав полотняні паруси, лунко гув у тугих снастях, і, допомагаючи веслярам, підганяв кораблі все вперед і вперед.
Князі пливли попереду. Тепер, після Малкової звістки, вони відклали похід на Родень. Чорний Вепр сам ішов їм назустріч, і вони вирішили перестріти його в полі, поки він не з'єднався з Ернаком.
Переночувавши в Кунянці, розлогій долині, по якій пролягав прямий і найкоротший шлях до Росави, об'єднані сили слов'янських князів залишили човни під надійною охороною і зі сходом сонця рушили в путь.
На півдорозі їх перестрів Щек і повідомив:
— Чорний Вепр уже прибув. Став табором у Холодній долині і жде Ернака.
— Він тебе запримітив?
— Ні. Гунни пустили коней пастися і розвели багаття. А полянські вої — їх біля тисячі — займаються хто чим хоче: варять куліш, купаються, лагодять взуття або ж повкладалися в тіні дерев і відпочивають.
— Ти залишив дозорців?
— Аякже! Стежать за кожним кроком Чорного Вепра. А кілька роз'їздів вислав до Росі, щоб пильнували Ернака.
— Це добре. Молодець, Щеку! — обняв Кий брата. — Тепер веди нас прямо до Холодної долини — оточимо її, щоб і миша звідти не вислизнула!
Маючи велику перевагу над Чорним Вепром, Кий сміливо рушив на зближення з ним. Давши князю Ходоті досвідчених провідників, послав його в тил Чорному Вепрові з наказом зайняти вигідні рубежі і відрізати йому відступ на південь, а сам разом з Добромислом обступив Холодну долину з півночі, заходу і сходу і зупинився в лісі, на горі, звідки вся долина проглядалася, як на долоні.
Чорний Вепр легковажно не виставив заслонів і потрапив у пастку.
В цьому не було сумніву. Не підійшов би тільки Ернак!
Широка зелена долина, по якій пробігав маленький струмок, що десь недалеко, за горбом впадав у Росаву, простяглася між крутими горами на три або й чотири поприща. Сідлані гуннські коні привільно паслися на бережку і попід горами, а гунни, розбившись на чималі гурти, сиділи навпочіпки навколо закіптюжених казанів і, гострими дерев'яними шпичаками виловлюючи з них шматки вареної конини, пожадливо їли. Дозорців вони теж не виставили, і ніхто з них і гадки не мав, що їм загрожує небезпека. Ближче до північного краю долини розташувався сам Чорний Вепр з невеликою дружиною. Його вої теж саме обідали, дерев'яними ложками сьорбаючи з казанів густий пшоняний куліш.
— Ось тут ми їх зненацька і накриємо, — промовив князь Гордомисл, поглядаючи на долину з-за куща ліщини. — Не випустимо жодного!
— Накриємо, — погодився Кий, та, трохи подумавши, додав: — Тільки спочатку запропонуємо здатися…
— А якщо не здадуться? — запитав здивований Ясен. — Тільки наполохаємо…
— Тоді й прикінчимо всіх!
— А по-моєму, відразу б насісти, щоб незчулися, де й лихо взялося, — підтримав Ясена Гордомисл.
Кий знову заперечив:
— Я був би з тобою згоден, князю, коли б там не було наших людей — полян… А то ж усе родовичі!.. Може, вони відчахнуться від Чорного Вепра і нам не доведеться проливати безневинної крові? Все ж — свої люди. Не по добрій волі пішли вони з гуннами супроти нас…
Гордомисл подумав і сказав:
— Може, й так… Роби як знаєш. Кий полегшено зітхнув:
— Дякую, князю, що зрозумів мене. Бо важко мені піднімати меча на родовичів. От якщо потім котрийсь зустрінеться в бою, тоді руки не здержу! А зараз — спробуємо домовитися по-доброму! Ходімо! Хай Чорний Вепр з гуннами побачить нашу силу! — і подав гасло: — Пугу! Пугу!
З цими словами він прогорнув кущі і вийшов з лісу. За ним почали виходити з луками напоготові ратники — полянські і сіверянські. За якусь хвилину з трьох боків Холодна долина була оточена щільною стіною слов'янських воїв.
Для Чорного Вепра і для гуннів їхня поява здалася громом серед ясного неба. Спочатку над долиною зависла німа тиша, ніби жах скував ошелешеним кочовикам і їхнім підневільним союзникам уста. Потім ворожий стан раптом зарухався. Гунни кинулися до коней. Дружинники Чорного Вепра вхопилися за зброю. Але ні вишикуватися в бойові порядки, ні навести сякийтакий лад вони не встигли. З горба пролунав гучний Київ голос:
— Слухайте всі, хто прийшов сюди з Чорним Вепром! До вас промовляю я, Кий, князь полянський… Ви оточені зі всіх боків, і виходу з долини вам немає! Хто хоче жити — здавайтеся! Особливо настійливо звертаюся я з цим проханням до вас, полянські родовичі, обдурені Чорним Вепром, — переходьте на наш бік зі зброєю! Ставайте в наші лави! Не піднімайте меча проти братів ваших! Інакше пощади вам не буде!
— Не слухайте його! — закричав у відповідь Чорний Вепр і потряс над головою списом. — Я ваш князь, поляни! З дідапрадіда князь! До мене переходьте всі! А цього самозванця — на кіл!
— Чорний Вепре, якщо ти князь полянський, то чому з тобою тут гунни? — загримів знову Київ голос. — Хто веде їх нині на нашу землю? Ти! Отже, ти зрадник, а не князь! Ти — братовбивця! Тобі заготовлено осиковий кілок, який ми і вб'ємо в твою могилу!
Серед воїв Чорного Вепра зчинився галас. Одні обурено загомоніли, інші подалися на гору — з явним наміром перейти на бік своїх одноплемінників. Щоб припинити це замішання, Чорний Вепр знову загукав:
— Не вірте цьому самозванцю! Не вірте цьому боягузові! Бачите, він не насмілюється ні на один крок відійти від своїх воїв, а я ладен стати з ним на герць і вірю, що переможу його, повергну собі під ноги, яко татя! — І повернувся обличчям до Кия: — Ну, чого ж мовчиш? Обманом і злодійством захопив владу над полянами і гадаєш, що ти вже князь? Ні, мерзенний, моя рука списом пришиє тебе до землі, мечем розкрає твою руду голову і навічно утвердить мене князем над полянами! Ну, виходь же! Поміряйся зі мною силою і спритністю!
- Предыдущая
- 53/60
- Следующая
