Князь Кий - Малик Владимир Кириллович - Страница 47

• Предыдущая
• 47/60
• Следующая

— Будемо сподіватися… А що ж далі?

— Збирати сили!..

— Так, збирати сили… А тим часом надійдуть сіверяни і деревляни!

— Маєш звістку від них, стрию?

— Повернулися мої сли. Князі обіцяли допомогу.

— Це добре. Тоді ми, не гаючись, ударимо на Ернака!

Межамир не відповів. Звістка про смерть брата глибоко вразила й засмутила його, і старий довго стояв зажурений, витираючи з почервонілих очей скупі сльозини. Плечі його опустилися, а з грудей виривалося важке зітхання… Нарешті він підвів голову, відкинув назад білого чуба і, востаннє витерши пальцями очі, пильно глянув на племінників. Лише тепер до його свідомості дійшло, що на Києві червоне корзно, і він здивовано запитав:

— А це що? Чого так вирядився? Кий усміхнувся кутиками уст.

— Полянський князь єсмь… Віче обрало… Межамир ще більше здивувався:

— А Божедар?

— Помер…

— А його сини?

— Радогаст загинув від руки Чорного Вепра, котрий перекинувся на бік гуннів.

— О боги! — вигукнув Межамир. — Які страшні речі я чую! Невже таке могло статися?

— Сталося. Чорний Вепр зрадив нас!

— Ось як! Тоді віче по праву обрало тебе князем, і мій рід підтримає тебе…

— Дякую, стрию. Іншого я й не ждав… Межамир обняв племінників за плечі.

— Але чого ж ми тут стоїмо? Ходімо вечеряти! На це Кий відповів:

— Ні, стрию, не зараз… На горі стоїть мій рід і моє військо. Ждуть на мене…

— Ти зупинився на горі?

— Так, облюбував те місце… Не перечиш?

— Чого б мав перечити?

— От і добре. — Кий теж обняв старійшину і поцілував у високе зморшкувате чоло. — І зроби, стрию, ще ось що — перевіз через Дніпро.

— Перевіз через Дніпро?

— Так. Вибери зручне місце, і хай твої родовичі з човнами чатують на обох берегах вдень і вночі. На тому боці живе багато полянських родів — знадобиться. Та й для сіверян теж…

— Гаразд, князю, зроблю, як велиш, — уперше Межамир назвав Кия князем, і в його словах забриніла гордість за синовця. — Розумію — перевіз потрібен… Щоб уся земля полянська була під однією рукою сукупно!.. За це не турбуйся! Іди спокійно до своїх родовичів!

— Та допоможи, стрию, припасами для походу. Якщо прийдуть древляни і сіверяни, відразу рушимо на ворога!

— Зроблю, синовцю! Будь певен!.. Все зроблю — аби лиш гуннів погромити!

Брати тепло попрощалися зі стриєм і швидко почимчикували на гору, а старійшина ще довго стояв біля колодязя, дивився їм услід, і на його суворому, засмученому обличчі цвів ледь помітний лагідний усміх.

Кілька гін Малк біг не зупиняючись, підстьобуваний страхом, що руси передумають і наздоженуть його. Перед очима спливали Лют і Мислята — зі стрілами в спинах і виразами болю й смертельного жаху на обличчях. Бідні хлопці! Тепер їм нічого не треба — один лежить, скоцюрбившись, в осоці, на вогкому березі, а другий — годує раків у Дніпрі. А міг би ж так і він! Та боги, дякувати їм, порятували його, і небезпека, по всьому видно, обійшла стороною.

Важко дихаючи, він притишив біг, а згодом і зовсім перейшов на повільну ходу.

Поволі думки повернули в інший бік. Що далі? Куди йти? До Чорного Вепра? Спочатку він мав такий намір. А тепер засумнівався. Що йому сказати? Що товариші загинули, а Цвітанка в руках Києвого брата? Гм… Князеві це, мабуть, не дуже сподобається… Добре, якщо тільки поб'є. А якщо накаже повісити на гілляку? Він гарячий і скорий на розправу…

Чим більше думав, тим більший брав сумнів. Врешті вирішив не показуватися Чорному Вепрові, а йти до бортника, діда Лисиці, пересидіти якийсь час у нього на пасіці, порадитися.

На пасіку прибув опівночі. На ледь чутний шурхіт ніг з двору озвався собака — загавкав, та одразу ж, упізнавши свого, заскавулів і притих. Дідова хижка тонула в непроглядній темряві ночі. Всюди — і на подвір'ї, і на галявині, і в лісі — панувала тиша, і Малк сміливо підійшов до дверей і загрюкав у них кулаком.

— Діду!

Зсередини долинув глухий голос:

— Хто там?

— Це я, Малк. Відчини, діду!

— Малк? Зараз.

Почулося шарудіння, грюкнув дерев'яний засув — і двері зі скрипом відчинилися. Малк ступив у ще густішу темряву, ніж надворі. І тут його зовсім несподівано схопили за плечі чиїсь міцкі руки, а над самим вухом прогув хрипкий голос:

— Малк! Слава богам, ти повернувся! А де ж Лют і Мислята? Ви привезли княгиню?

У переляканого на смерть Малка підігнулися ноги. Йому здалося, що то лісовик підслухав його думки і з'явився, щоб покарати за зраду Чорному Вепрові.

— Цур тобі й пек! — прошепотів помертвілими губами хлопець. — Хто ти?

У відповідь пролунав хрипкий сміх, від якого Малка обсипало морозом.

— Гагага! Та ти полохливий, мов теля, братику! Невже не впізнав мене?

— Ні.

Незнайомець засміявся ще дужче:

— Гагага! — і кинув у темряву: — Ти чуєш, Дубе? Мене, Сову, вже не впізнають друзі! Дожився!

У Малка трохи відлягло від серця. Сову і Дуба він знав — це були найближчі довірені люди Чорного Вепра, його боляри. Правда, друзями своїми ніколи їх не вважав.

— Так ти й справді Сова? А чого ж ви з Дубом тут?

— Князь послав зустріти вас і з княгинею негайно припровадити на Родень. Ось чого ми тут… А де ж княгиня? Де хлопці?

— Їх немає.

— Як немає? Що ти верзеш?

Тепер і Дуб схопився з постелі, притиснув Малка до стіни, заревів:

— Кажи! Де вони?

Малк відштовхнув його. Тепер, коли переконався, що перед ним живі люди, а не нечисті сили, він трохи заспокоївся. Страх поволі вивіювався з його серця.

— Люта і Мисляту забито… А княгиню, яку ми наздогнали…

— А княгиню?..

— її нападники забрали з собою…

— Хто ж ці нападники? Куди вони поділися разом з княгинею? Скільки їх було?

У цю мить бортник Лисиця викресав вогню і запалив свічку. В жовтавому світлі на Малка вирячилися витрішкуваті очі Сови, а до горла простягалася розчепірена п'ятірня Дуба. Князівські боляри розлютилися не на жарт. Видно, повернутися назад без Цвітанки було для них смерті подібно.

Лише тепер Малк зрозумів усю небезпечність свого становища, і страх знову скував його серце. Чого вони добиваються від нього, чого прискіпуються? В чому він винен? Що залишився живий? Але завдячувати життям має не собі, а великодушності Хорива, молодшого Києвого брата. І ось про нього, а разом з тим і про княжича Боривоя боляри не почують жодного слова. Бо хіба за добро можна платити злом? Малк — чесний отрок…

І він сказав:

— Хто напав на нас — не знаю… Цвітанку ми наздогнали на березі Дніпра, біля Вовчого яру. Та тут, коли вона вже була майже в наших руках, раптом з кущів просвистіли дві стріли. Лют і Мислята впали, мов підкошені… їхні трупи і зараз лежать там… Я не брешу!

— А ти? Як ти опинився тут?

— Мені пощастило втекти…

— Прокляття! — заревів Сова. — Йому, бач, пощастило втекти!.. Замість того, щоб вислідити ворога, дізнатися, хто він, звідки, куди повіз княгиню, ти дременув без оглядки в ліс, мов заєць! Боягуз нещасний! Та ти відаєш, що зробить з тобою князь!

Малк мовчав. Справді, тепер він зрозумів, що від Чорного Вепра пощади йому не буде.

В розмову втрутився бортник. Поставивши свічку, він кинувся до боляр, затряс перед ними кошлатою сивою бородою:

— Сово! Дубе! Не приставайте до хлопця! Не чіпайте його! Що можна було зробити супроти нападників, котрих він і не бачив?

— Заткнися, старий шкарбане! Тобі мало, що тебе князь відлупцював? То ми відлупцюємо — аби видихав! Іди геть звідси! — гримнув Дуб і, штурхонувши старого в груди так, що той засторцював у темний куток хижі, повернувся до Сови: — Що робитимемо?

— А що — в погоню! Зараз — на Родень, кинемо цього шмаркача в яму — хай посидить, поки прибуде князь, а ми візьмемо хлопців — і навздогін за княгинею! Поки сонце зійде, будемо біля Вовчого яру. Доженемо не доженемо, а погнатися треба! — сказав Сова.

• Предыдущая
• 47/60
• Следующая