Князь Кий - Малик Владимир Кириллович - Страница 45
- Предыдущая
- 45/60
- Следующая
Як тільки поляни вискочили на пагорб, Кий наказав Щекові прокладати війську пряму дорогу до лісу і мчати до нього щодуху, а сам зупинився — глянув назад.
Гунни вже побачили полян і кинулися в погоню. Було видно, як вириваються наперед окремі вершники, як рвучко заколихалися, замайоріли на вітрі білі й чорні бунчуки на довгих тичках, як піднялася високо вгору, застуючи сонце, руда курява.
— Швидше! Швидше! — Кий підганяв тих, що відстали. — Хто не встигне вчасно сховатися в лісі, той загине! Швидше!
Він біг останній. Розумів — так треба. В бою — бути попереду, при відступі — позаду. А інакше — який же ти воєвода? Який же ти князь?
Далекий ліс, що перегороджував поле суцільною зеленою стіною, швидко наближався. Не видно в ньому ні галявин, ні найменших прогалин, куди могли б увірватися гунни.
На узліссі стояв розчахнутий Перуном старий могутній дуб, і прямо на нього мчало полянське військо.
Та ще швидше рухалася орда. Так, в усякому разі, здавалося Києві. Кожного разу, як тільки він оглядався, вона ніби збільшувалася, зростала на очах. І що найдивніше — попереду мчали вершники у білому вбранні. Невже Чорний Вепр зі своєю дружиною? Невже Ернак навмисне виставив його наперед?
Шурхотів під ногами прим'ятий передніми втікачами бур'ян, важко дихали присталі вої, переважно підстаркуваті мужі, котрі не могли бігти так прудко, як отроки. Погрюкували щити й списи. З глибокого синього неба сонце посилало на прив'ялі трави, на суху порепану землю жаркі вогненні промені, безжалісно смажило потемнілі від поту спини людей.
Коли Щек з бистроногими отроками вже сховався в лісі, а заднім воям залишалося до нього майже півпоприща, Кий почув глухий тупіт і оглянувся. Гунни були зовсім близько. Вони теж розтягнулися на багато гін. Але попереду, відірвавшись від інших, мчав Чорний Вепр з горсткою своїх воїв. За плечима у нього маяло червоне корзно, а в руці виблискував проти сонця короткий полянський меч.
«Таки Чорний Вепр! Я не помилився! — подумав Кий. — Мерзенний зрадник! Ладен вирубати разом з гуннами половину свого племені, аби запанувати над другою половиною!»
Вої наддали ходи. Вибивалися з останніх сил, але ніхто не кидав ні важких щитів, ні списів.
— Швидше, друзі! Швидше! — підганяв їх Кий.
Він міг би легко випередити присталих і врятуватися. Та йому й на думку таке не спало. Як би він тоді дивився в вічі родовичам? До того ж само собою виникло рішення повернутися в слушну мить лицем до Чорного Вепра і загнати йому списа в груди. Спис — його улюблена зброя! Ним він володіє краще, ніж будьхто з полян, — і горе тому, в кого влучить його вістря!
Він ще раз оглянувся.
Чорний Вепр одірвався від своїх воїв, котрі мчали попереду орди, і, впізнавши Кия, закричав:
— Аа, це ти, Кию! Собако! Навіщо натягнув на себе червоне корзно? Хіба не знаєш, що у полян один князь — я! Чи хочеш, щоб я здер його з тебе разом зі шкірою? Начувайся! Я зараз це зроблю!
Кий не відповідав. До рятівного узлісся залишалося зовсім недалеко.
Але ж позаду вже чути натужне сапання стомленого коня і свист повітря, розрізуваного мечем. Чорний Вепр ось-ось наздожене!
Кий міцніше затиснув у правиці списа, готуючись жбурнути його в ненависного ворога.
Аж тут з гущавини лісу раптом виступили лучники на чолі зі Щеком і понад головами втікачів пустили рій стріл.
Стріли не досягли цілі, і жодна з них не влучила ні в Чорного Вепра, ні в його воїв. Майже всі вони попадали в просторі поміж Києм, який тікав, і Чорним Вепром, що намагався його наздогнати. Та це врятувало Кия. Чорний Вепр різко осадив коня і зупинився.
Новий рій стріл понісся йому назустріч, перегородивши дорогу. І хоча знову жодна не досягла цілі, Чорного Вепра це остудило зовсім. Він оглянувся на своїх воїв, котрі нерішуче затопталися за його спиною, та на гуннів, які швидко наближалися.
— Я знайду тебе, Кию! Знайду — де б ти не заховався! — гукнув Чорний Вепр і погрозив кулаком. — Твоя голова ще стримітиме на моєму списові!
Та Кий тих погроз уже не чув. Разом з останніми полянськими воями добіг до лісу й опинився в обіймах середульшого брата.
— Ну, налякав ти мене! — притиснув його собі до грудей Щек. — Міг би ж загинути!
— Дякуючи твоїй кмітливості, все закінчилося щасливо, — похвалив Кий брата і зразу ж, обернувшись до поля, виглянув з-за кущів. — Що робить ворог?
Гунни наближатися до лісу побоялися — зупинилися біля Чорного Вепра на відстані польоту стріли. Наперед виїхало кілька вершників, і серед них Кий упізнав кагана Ернака.
Сидів він на вороному коні обважнілий, стомлений, дивився мовчки на ліс, що без краю простягнувся в обидва боки, щось довго думав. Ніхто з його оточення не проронив жодного слова.
Поляни теж мовчали, причаївшись у хащах дикого пралісу. З тривогою ждали — що зроблять гунни? Атакуватимуть? Чи повернуть назад?
Кий поклав руку Щекові на плече.
— Ернак вагається… Зараз він і сам не знає, що робити. Коли б у степу — потоптав би нас кіньми, посік би шаблями… А тут непрохідна для кінноти стіна! Ліс!.. А для нас — це порятунок!.. Зараз я думаю, поки ми не зберемося з силами і не розгромимо гуннів, шлях на Рось нам заказаний. Будемо жити в лісах, як деревляни, сіверяни чи дреговичі…
— Живуть же люди… І ми якось проживемо, — погодився Щек, витираючи рукавом піт з лоба. — Аби лиш позбутися цієї напасті!..
Гунни стояли в полі, немов темна хмара. Справді — напасть… Було їх так багато, як гайвороння перед негодою. Коли під'їхали ті, що відстали, і вишикувались в два крила, то орда закрила собою піввиднокраю. Поперед неї біліла лише невеличка купка воїв Чорного Вепра.
Тільки тепер і Кий, і всі поляни зрозуміли, якої небезпеки уникли, вчасно досягнувши лісу.
Довго роздумував каган. Потім подав знак. Зразу ж пролунав чийсь різкий гортанний окрик — і гунни розступилися, утворивши посередині вузький прохід. Каган торкнув коня і рушив назад, у степ. За ним, поволі витягуючись гострим клином, повернула вся орда…
Гунни більше не тривожили відступаюче військо Кия своїми нападами, бо не могли вони в безкінечних густих лісах ні відчувати себе у безпеці, ні вільно маневрувати, як у степу, ні зібратися в один кулак, щоб нанести супротивникові удар. Ернак це прекрасно розумів, тому облишив переслідування полян.
Кий полегшено зітхнув. Це була друга, вже безкровна, перемога, і вона тішила його не менше, ніж кривава битва на галявині.
Наздогнавши на річці Стугні свої роди, Кий зібрав віче старійшин. Тут порішили розійтися і шукати гарних вільних земель, де ніхто не сидів. Одні залишилися на Стугні, другі рушили до Дніпра, треті — на захід сонця, до Ірпеня, а Кий з руссю пішов у той майже безлюдний куток полянської землі між Дніпром та Ірпенем, що лежала вкрита предковічними борами та непрохідними хащами і де жив його стрий Межамир. Домовилися — всім дружинам на перший же поклик збиратися на Почайні.
Минуло кілька днів.
Плем'я русь, поріділе, стомлене, вийшло до Дніпра. Тут були гарні місця, але Кий наполегливо вів людей далі на північ.
Просувалися повільно, продираючись горбами та ярами. Вози, на яких жінки, старі та діти виїхали з Поросся, давно поламалися, і їх довелося покинути ще в степу. Гнали худобу, несли немовлят на руках, а домашній скарб у великих міхах нав'ючили на коней, котрих вели за поводи.
Кий зі своїм родом ішов попереду. За останні дні він змарнів, на вилицях випнулася блискуча засмагла шкіра, а в пригаслих очах зачаївся сум. Подумав про Цвітанку, Хорива і Боривоя. Де вони? Що з ними? Чи живі?
Іноді поглядав на Щека і Рожану. Яка гарна пара! Міцний чубатий Щек, здається, зовсім не стомився. Ніс на собі, окрім зброї, якийсь клунок, та ще й допомагав молодій жоні продиратися крізь зарості, перестрибувати через струхлявілі колоди чи перебродити в ярах через холодні струмки.
А Либідь і Ясен! Які вони обоє ясноокі та русяві! Мов діти, тримаються за руки і не помічають круг себе нічого, крім свого кохання! Пережили страшне лихоліття — і враз забули про нього. Для них настав ранок нескінченного щастя.
- Предыдущая
- 45/60
- Следующая
