Чумацький шлях - Малик Владимир Кириллович - Страница 4

• Предыдущая
• 4/77
• Следующая

Катря сплеснула руками.

— Ой Боженьку, що ж це буде!

— Тримайся! Не випади з саней!— гукнув Івась і, попустивши віжки, махнув батогом: — Но-о! Но-о-о!

Та коні й самі, без понукання, летіли як вихор, — їх підганяв смертельний жах. Мелькали ковані копита, з-під них бризкав іскрами тугий сизий сніг, довгі пишні хвости розпустилися віялами, і шалений вітер, що не знати де взявся в морозній тиші сонячного дня, пронизливо засвистів у вухах.

Івасеві стало страшно. Навіть один вовк, коли голодний, насмілюється нападати на людину, а тут — цілий виводок! Не змигнеш оком, як від тебе залишиться лише обгризений кістяк!

Він оглянувся знову. Вовки наздоганяли їх. Найсильніші вирвалися наперед і разом з вожаком, головатим довгоногим вовком, уперто долали ті кілька десятків кроків, що відділяли їх від такої бажаної і легкої, як їм, мабуть, здавалося, поживи. І тут Івась помітив одну важливу обставину: звірі бігли тільки по вкатаній дорозі, не звертаючи вбік, де вони зразу ж втрачали швидкість у глибокому снігу.

Отже, надія на коней.

— Но-о, дорогенькі! Виручайте! Но-о!

Яким зразу безмовно ворожим став ліс, яка нескінченно довга дорога стелиться по ньому! Коні витягуються в струну, мовби не торкаються копитами землі, а летять понад нею, самі відчуваючи, що тільки в їхніх ногах — порятунок від неминучої смерті.

Однак вовки поволі наздоганяють. Їх п’янить спокуса поласувати живим, теплим м’ясом, і це додає їм сил. Вожак уже за якихось десяток кроків. Поряд з ним — ще два дужі молоді самці, готові до вирішального стрибка — на сани. В їхніх очах уже палахкотить вогонь торжества. Ще зовсім небагато, ще кілька кроків — і ловитва закінчиться кривавим бенкетом!

— Що ти надумав?— кричить дівчина, бо в скрипові полозків, свистові вітру та тупотові копит інакше нічого не почуєш.

Івась не відповідає, а підводиться на повен зріст, виймає з передньої оплені замашного дубового рожна і ступає два кроки назад.

Тільки б не схитнутися, не впасти з саней!

Він лівою рукою хапається за задній рожен і відчуває себе більш упевнено. Сани мчать, як вітер, їх заносить, вони підстрибують, хитаються, витанцьовують якийсь божевільній дикунський танок, і він змушений весь час триматись на півзігнугих ногах, щоб не опинитися на землі.

Тим часом вожак уже майже поряд, він готується до стрибка. Його зовсім не лякає людина, яка у відчаї не знає, що діє. Та що важить одна людська істота — хай навіть і з палицею — проти цілої зграї знавіснілих від голоду звірів!

Розуміє це і Івась, але так просто здаватися не має наміру і пильно стежить за кожним рухом вожака. Ось той уже зовсім близько, чути його хрипке уривчасте дихання, а вискалений писок майже торкається ящика саней, і якого зустрічний потік морозного повітря вимітає рештки сіна. Він вибирає зручний момент, напружується — і стрибає просто на людину, щоб збити її з ніг і звалити додолу.

Івась чекав цієї миті. З-за його плеча різко свиснув важкий рожен і, мов блискавка, зустрів хижака на льоту. Хряснули кістки. Вовк завертівся, якось тонко, по-собачому заскавулів і, заливаючись кров’ю, глухо гепнув на дорогу. Здавалося, цього було достатньо, щоб провчити інших, остудити їхній запал, та вовки, поминувши вожака, що з розкраяним черепом корчився на снігу, уперто продовжували переслідування, намагалися обігнати підводу і па насти на коней збоку чи спереду. Цього їм не пощастило зробити: в заметах вони відразу втрачали швидкість. Тоді двоє з них, передні, наздогнали сани і плигнули одночасно. Івась пильнував уважно: ближчому одним ударом перебив хребет — і він, видобувши з пащі хрипкий болісний виск покотився під ноги тим своїм співродичам, які набігали ззаду, а другий устиг зубами вчепитися в Івасеву свиту. Івась щосили вдарив його чоботом у живіт, та відірвати від себе не зумів. Тоді він ткнув йому пальцем прямо в хиже брунатне око. Осліплений, пронизаний гострим болем звір заричав, розціпив зуби і почав поволі сповзати з саней. Сильний удар рожном тут же вкоротив його муки...

Тепер, загубивши трьох найсильніших вожаків, зграя стишила біг, мовби завагалася — наздоганяти сани чи ні, а потім і зовсім зупинилася. Це була перемога. Коні й далі мчали шалено, і незважаючи на мороз, їхні спини почали темніти від поту. Івась відчув, як у нього в грудях прокотилася хвиля якоїсь незрозумілої млості, а ноги затремтіли і підігнулися в колінах. Щоб не впасти, він поволі опустився поряд з Катрею.

Вони довго обоє мовчали. Потім дівчина, бліда, обімліла з переляку, тицьнула парубкові в руки віжки і, припавши до його грудей, забилася у нестримному голосному риданні. Івась аж сторопів.

— Ти чого?

Та вона ніби не чула його слів. Щойно пережите потрясіння потребувало виходу — і виливалося сльозами. Івась обняв її за плечі і вмовляв, як дитину:

— Ну, чого ти? Чого? Не бійся! Все вже позаду! Заспокойся! Вовки відстали і вдруге не нападуть! Годі плакати!

Коні мчали далі. Свистів вітер, копита тупотіли тупо, і снігові вихори здіймалися обабіч саней, а вони сиділи мовчки поруч, нажахані, знесилені, не ймучи віри в те, що з ними щойно сталося. Катря тихо схлипувала у парубка на грудях, а він однією рукою притримував коней, що поволі стишували біг, а другою обнімав її за плечі, гладив голову і при цьому примовляв:

— Ну, досить, Катрусю! Не плач! Адже ж ми живі! Живі!..

Та страх покинув її значно пізніше — аж під Тернами.

Вона замовкла, на щоках пробився легкий рум’янець, в очах зажевріло щось живе, іскристе, що так вразило парубка при першій зустрічі сьогодні вранці. Підвівши голову і зрозумівши, що півдороги проїхала схилившись Івасеві на груди, вона винувато, якось по-дитячому усміхнулась.

— Ти мій рятівник! Дякую тобі!— промовила тихо, а потім зовсім несподівано для нього нагнулася і поцілувала його в руку.

Івась отетерів.

— Ти що? Я ж не піп!

— Ти мій рятівник!— повторила вона голосніше і знову схилилася йому на груди.— Скільки й житиму — пам’ятатиму!

На цей раз Івась промовчав, обережно обняв її за плечі і потягнув віжками “соб” на тернівський луг, до приметених снігом стогів, щоб набрати сіна...

У клопотах промайнув тиждень. У суботу, після обіду, взявши двері на защіпку, Хуржик витягнув на середину кухні низький широкий кадіб, присунув до нього велике липове цебро з крижаною водою, вийняв з печі два баняки окропу.

0дин вилив у кадіб, а другий залишив па підлозі, поряд з цебром.

Потім роздягнувся догола.

Пічна лежанка були натоплені жарко, холоду не відчувалося, і він не поспішаючи, підійшов до пожовтілого від часу й кухонних випарів дзеркала, що висіло на стіні біля вікна, заглянув у нього, запустив у чорні розкуйовджені патли цупку п'ятірню, посмикав за обвислі вуса і незадоволено хмикнув: “Гм, ну й гарний! Заріс, мов бездомний пес! Хтозна-коли й підстригався! Сором який!”

Годі витягнув з мички, настромленої на гребінь, невелику грушеву гребінку, розчесався, насунув на голову макітру, взяв ножиці і швидко — по вінцях —обкарнав чуприну. Ще раз заглянув до дзеркала — підправив там, де було нерівно, підстриг вуса і тільки після того, залишившись задоволеним, розвів окріп холодною водою і заліз у кадіб. Облився з мідної коновки, намилився і почав періщити себе з усіх боків березовим віником —аж виляски пішли по хаті. Бризки летіли і на пофарбовану підлогу, і на стіни, але він на те не зважав,— Параска прибере!

Коли вода вихолола, ще долив окропу і ліг, зігнувшись у три погибелі. Ху-у, як приємно! Аж млість розбирає, — так би й заснув! Він заплющив очі, затих, насолоджуючись теплом, що окутувало його зі всіх боків, мов дитину, якоюсь невагомою легкістю.

Лежав довго. Добавляв окропу, перевертався, пирхав і знову завмирав, поринаючи в дрімоту. Навіть засинав — і знову прокидався, коли вода ставала студеною.

Раптом перед ним спливло, виринуло, мов з туману, дівоче личко. Темні, як нічка, гарні-прегарні оченята сумно дивилися на нього, бентежили душу. Катря! Тьху! Ну й прив'язалася бісова личина! От не сподівався! Введе в гріх, їй-богу! І де вона взялася на його голову! Не знав, не відав — і на тобі! Мов з неба впала — і стривожила серце, збунтувала кров! Тьху!

• Предыдущая
• 4/77
• Следующая