Огненний змій - Александрович Митрофан Николаевич - Страница 25

• Предыдущая
• 25/73
• Следующая

Щойно він вийшов з лісу, аж де тобі все й поділося, мов нічого й не було.

— От тепер слава Богу! — зітхнув Іван. — Тепер я заживу паном!

Тільки це промовив, аж дивиться — хтось іде йому назустріч. Приходить ближче і бачить, що то якийсь пан у чорному жупані і в чорному капелюсі.

— Здоров був, чоловіче! — сказав Іванові пан, коли вони порівнялись. — Що тобі треба від мене? Говори! Усе, що ти не забажаєш, зараз перед тобою і уродиться.

Іван здогадався, що це за пан перед ним.

— Що мені треба? Грошей дай. Більш мені нічого не треба.

От пан вийняв з кишені невеличку каптурку і дав її Іванові.

— На тобі грошей. Що б ти не захотів, усе можеш купувати, понасипай грішми хоч повні кадовби, а сеї каптурки все таки не випорожниш. Живи, веселись… А там щоб через десять літ і ти мені віддякував за мою добрість.

— Чим же мені тобі дякувати?

— Ти мені нічим більш не віддякуєш, як тільки твоєю душею.

Іван вже добряче витверезів і почав розмірковувати, як би то сатану обдурити. «Добре ж, — думав він. — Ми тебе проведемо. Я скажу, щоб через п’ятнадцять літ, а не через десять одбирав у мене душу. Мабуть, за такий час він і забудеться про се. Де йому споминути усіх, кому він дав гроші. Я осьо не пам’ятаю, що торік було, а то аж через п’ятнадцять літ — го-го! Забуде!»

— Добре, я тобі віддам мою душу. Тільки от об чім я хочу прохати — щоб ти її узяв од мене через п’ятнадцять літ.

Чорт трохи подумав, а далі й каже:

— Ну, для тебе я вже й на се готов. Ми ще з тобою заживем! А я й тепер буду до тебе навідуватись, а ти вже приготуйся, щоб було чим мене пригощати. Іди зараз додому і чекай мене позавтра. Я к тобі неодмінно буду.

На тім вони попрощалися. Іван приплуганився в село, як уже почало світати, і зараз у шинок завернув. Сів на лавці й спитав собі за сім копійок півкварти горілки. Шинкарна, знаючи, що коли наперед у нього не візьмеш грошей, то й пропали, буркнула:

— Давай лишень уперед гроші, тоді і горілки відсиплю.

— Гроші? На тобі от і гроші! — та й вийняв з кишені каптурку і як сипоне на стіл, дак не то щоб шагами або п’ятками, а усе ж то червінцями. — От бачиш, скільки у мене грошей, а ти й півкварти боялась мені одміряти.

Шинкарка як почула, що в Івана завелись гроші, зараз заметушилася та:

— На, Іване, тобі горілочки! Я для тебе настояла турчаком, — приказувала, поставивши пляшку турчаківки, а раніше, бувало, сивухи щонайсквернішої дасть та ще й водою розведе.

Тепер же й макортет із пампушками перед Іваном поставила, щоб мав чим закусити.

— Оце, шинкарко, візьми собі один червінець, а мені за це одміряєш скількись там горілки, бо я завтра дожидаюсь гостей. До мене прийде один пан, котрий мене наділив грішми, дак я хочу йому подякувати.

— Який се такий добрий пан, що тобі грошей дав?

— Е-е… не добрий, а поневолі добрим зробився!

Тут він і розказав усе шинкарці, де то гроші роздобув.

— А тепер я піду, — сказав він. — Треба ще одвідать жінку і дітей. Тепер то вони будуть раді! Не будуть знать, як і дякувать своєму батькові. Візьму їх до себе, будем жить укупі.

Так він і зробив. Забрав жінку і дітей та привів до їхньої хати. А там уже й вікна повибивані були, лавки покрадені. От він повставляв вікна, поробив нові лавки і став думати-гадати, як би йому хазяйством завестись. Жінка й діти хоч трохи й боялись, що то чортові гроші і що він за них віддав чортякам свою душу, а все таки раді були, і найбільше тоді, коли він сказав, що чорт напевне забуде про нього.

Іван вирішив, що спочатку треба наготуватися для зустрічі гостя. От він купив м’яса, горілки, а що вони всі обдерті були, то й одежі купив. Жінці — плахту, запаску і юпку, а дітям — по свитині. Собі купив синього жупана. Тепер йому нічого жаліть грошей. Поодівались, понаготовляли усього, засвітили каганець, сіли й дожидають гостей, бо вони говорили, що рано не будуть, а хіба так опівночі. Одначе гостей як не було, так не було. Жінка й діти полягали спати, тільки один Іван сидів за столом, а перед ним пляшка горілки, ковбаса й сало кришениками лежать. Він наллє собі чарку, вип’є та закусить, а все-таки дожида гостей. Аж чує, що хтось стукає в двері. Іван квапливо впустив гостя.

— Здоров, Іване! — привітався той самий пан.

— Здрастуйте, добродію! Що се ви так забарились? Вже моя жінка й діти, дожидаючись вас, поснули. Ось я їх збуджу.

— Ні, не треба. Ми й без них погуляємо.

— Просим же покірно сідати та вип’єм по чарці.

— Е! Да ти усього наготував: ну, спасибі тобі за се. Прийдеш до мене, дак і я тебе вгощу.

— А де ж ви живете? — спитав Іван, наливаючи чарку.

— У мене багацько є будинків. По всій землі я живу: сьогодні там, а завтра у другому місці. Та що об сім товкувать — приходь хоч у сей ліс, де ми стрілися. І там маю хороми.

— Де ж там? Скільки я не був у сім лісі, так не замітив ніяких будинків. Хіба недавно вистроїли?

— Еге ж! Не так давно.

— Ну, може статься! А нуте лишень вип’єм по чарці! Будьте здорові!

Чарка за чаркою Іван і впився.

— Ех, якби тепер да музики! — устав він за столу і взявся в боки. — От би привдарив трепака, що аж ну!

— А ти хочеш, щоб заграла музика? — спитав чорт. — Так за чим же діло стало? Гей, ви!..

Тільки що вигукнув се чорт, аж за піччю і під полом як забряжчать, забубонять, загудуть, дак хто його й зна, де те все взялося. Повиходили із-за печі зі скрипками, з бандурами, з бубнами, з басами, зі свистілками да як вріжуть трепака, дак аж хата ходором пішла! А Іван і собі пішов гайсати. А чорт все налива горілку та частує музикантів. Не знати, доки б тая гулянка тривала, якби не почулося раптом: «Кукуріку!» І де тобі все й поділося — ні чорта нема, ні музики. Іван, спітнілий і змучений, погасив каганця і ліг на лаві.

Встав Іван пізненько. Похмелився та подався на село скуповувати худобу. Накупив і корів, і волів, і коней, і овечок, і свиней і зажив собі хазяїном. Одначе люди його цуралися, коли рознеслася по селу чутка, що всім цим добром наділила його нечиста сила. А Іванові й байдуже.

А то одної ночі надумав і він погостювати в чорта й, діждавшись півночі, пішов до лісу. Не зайшов далеко, аж дивиться — перед ним такі хороми, що він і ві сні не бачив. А вікон скільки! Увесь будинок так огнем і горить. Іван відчинив двері, а там людей видимо-невидимо! Хазяїн зустрів його радісно і посадив за стіл. Ну, на столі чого тільки не було, дак і пером не описать. Іван і пив і їв на весь рот. А далі й танці почалися, і вже не хто більш, як наш Іван вирізнявся тутечки.

— Чи здорова твоя жінка? — спитав хазяїн, піднісши Іванові чарку з варенухою.

— Та ще слава Богу здрастує! — сказав Іван, узявши чарку, та й перехрестився…

Аж де тобі дівся й будинок, і всі люди, котрих він бачив. Іван озирнувся — що за нечиста мати! — де це він стоїть? Здається, під ним унизу вода. Він придивився і зрозумів, що стоїть на колесі й держиться одною рукою за млинову стріху, а вода через його ноги так і біжить. Іван потихеньку спустився з колеса, дякуючи Богові, що млин не мелеться, а то прийшлось би пропасти.

Рік за роком проминув час і настав той день, що виповнилося п’ятнадцять літ з тії пори, коли чорт дав Іванові гроші. Іван і не журився, бо вбив собі в голову, що чорт давно вже за нього забув і думати.

— Но! Но! Щоб ти була йому пропала! — лаяв свою кобилу старий Охріменко, везучи з млина борошно.

— Здоров, чоловіче! — сказав хтось.

Охріменко озирнувся і побачив пана в прехорошому жупані і в капелюсі.

— Чого се ти стоїш тут з возом?

— Да бачте, добродію, кобилка пристала й ані руш.

— Що се ти говориш? То се вона така лінива? Ось сідай лишень на віз, і я сяду, та поганяй. Побачиш, як побіжить!

Охріменко добре знав свою кобилу і, хитаючи головою, хоч і сів на віз, але не вірив, що кобила піде. Та щойно пап сів коло нього, як та кобила рвонула, наче навіжена, не треба було й батожити. Так вони до села й доїхали.

• Предыдущая
• 25/73
• Следующая