Спалах - Винничук Юрій Павлович - Страница 14

• Предыдущая
• 14/64
• Следующая

Кіт Луцик не зводив стривожених очей від свого двійника. Абель урешті помітив це і проплямкав:

— Що, і тобі хочеться вареничка? А от не дам! Он там маєш своє затруєне молочко, можеш хлебтати… А як ти дивишся на прогулянку в лісок у чорному «дипломаті»? Га? Ха-ха-ха…

Він реготав так самовдоволено, що бризки сметани, вилетівши з рота, опали просто перед носом кота Луцика. Кіт форкнув і відступив до стіни.

Сміх Абеля змінився враз на якесь хрипке деренчання, а ще за хвилю він уже впав на підлогу і забився в корчах, стискаючи руками живота.

Пан Луцик відчув різкий і пекучий біль в животі, хотів кричати, але натомість виривалося лише нерозбірливе булькотіння. В голові завили пронизливі сирени. Бачив перед собою живісінького кота Абеля з ядучою посмішкою.

Заскреготіли гальма, і авто зупинилося біля його голови.

— Догрався, — сказала жінка. — Абсолютно нездалий екземпляр.

— Я мав рацію, коли не радив його вибирати. Він для цієї ролі явно не годився, — відказав чоловік.

— Чомусь мені здавалося, що це саме той, який нам потрібен. Шкода, стільки праці — і все намарне.

— Не так уже й намарне. Контакт повинен будуватися на взаємній симпатії. Для цього не слід вибирати занадто інтелектуальну особу. Гадаю, такий екземпляр, як господиня, цілком придатний для дослідів.

— Ти думаєш?

— Я впевнений.

Пан Луцик звівся на ліктях, але не побачив ні машини, ні людей.

— Йому залишилися лічені секунди.

— Сам собі винен.

Пан Луцик одним сильним ривком кинув своє тіло вбік і підім’яв кота.

— Боже! Що він робить?! — зойкнула жінка. — Чого ти стоїш?! Роби щось!

Пан Луцик не чув, як його хтось тягнув за плечі, намагаючись перевернути горілиць, зате чув, як пальці зі страшною силою стискають котячу шию, чув хрускіт хрящів і теплу кров, що розтікалась по пальцях, які вже прорвали шкурку й проникли у конаюче котяче тіло. Воно ще здригалося, коли нарешті пана Луцика вдалося перевернути.

— Мертвий, — сказала жінка.

І невідомо, кого це стосувалося, — кота Абеля чи пана Луцика.

Стара Беатріче натягає ковдру на очі й теплим подихом зігріває себе.

Стара Беатріче намагається заснути і сном втамувати голод.

Вона також думає про річку, береги якої вкриті зеленими лозами, а на лозах птахи і мушки барвисті, Беатріче пливе в голубому човні, пливе течією ріки і радіє ранковому сонцю, легенький туман клубочиться над водою, і тіло її таке ж легеньке, таке викохане й випещене, і кожен рух її — се помах крила пташиного…

Тільки уява її на цьому й закінчується, на більше вона не здатна, всеньке своє життя пробує вона дізнатися: а що далі? — і ніколи це їй не вдається. Залишається вона в тому човні на віки вічні серед зелених лоз, серед пташок, сама наче пташка…

Та це ще не сон, це звичайна дрімота. І знову вона скулюється від холоду, і голодний живіт її втягує в себе ковдру, втягує кімнату, цілий будинок разом зі скрипучим флюгером на вершечку.

— ах як хочеться мені їсти —

— ах як хочеться мені тепла —

— ах чому я така стара — не потрібна нікому.

Місяць у вікні, стогне самотній лис

я затуляю вікно: твій палець по шибі гуляв тут колись

опівночі я затуляю вікно

на підвіконні вмирає бджола

сюрчить трава і кумкає озерце на пустирі

я затуляю серце прозорим крилом бджоли

чую — ПОВЗЕ ДО МЕНЕ КРІЗЬ СТІНИ САМОТНІЙ ПОРАНЕНИЙ ЛИС.

Сад з головою, повною птахів, глибоко вдихає і видихає нічне повітря. Над деревами і дахами пливе дощ і думає собі — чи піти йому вниз, чи не піти…

Беатріче вилазить з постелі, суне до шафи і порпається в шматті. Знаходить бавовняну хустку з безліччю дір і обв’язує нею крижі. Знову лягає в ліжко. Під ковдрою задирає сорочку і чухає стегно, а воно ще дужче свербить, і пальці ковзають по спітнілій гарячій шкірі. Нарешті стегно заспокоюється.

Завтра помиюся завтра помиюся завтра помиюся завтра завтра

Багато років тому вона зводила з розуму своїх коханців. Молодий Дж. М. сконав-таки на ній, на її тілі, знемігши від надміру любові. Спочатку Беатріче помітила в куточку його вуст тонесеньку цівочку крові. Кров витекла на підборіддя і капнула їй на шию, але він так розшаленів, що зовсім перестав бачити під собою жінку, чути її крик. Раптом побачив перегони — його здоганяють, він мчить щодуху, кінь сопе, і клапті піни розлітаються на боки, втечу, втечу, втечу…

Тоді йому з рота — цілий потік крові. Рот перетворився у велику червону троянду… втечу втечу втечу втечу втечу втечу… втечу?

Я зводила і розводила ноги, усе своє життя тільки те й робила…

А потім усе те згасло, і вже років зо двадцять вона живе спогадами, інколи проведе рукою по животу, натисне пальцями там, тут, нічого не чує, натисне сильніше там, тут, нічого не чує, тихенько плаче, пальці біля ніздрів — запах гострий, пальці поверх ковдри — запах дощу, пальці на стелі — запах павуків.

Зводила ноги, розводила… Впускала в себе місяця, випускала…

Дощ подумав: десь далі впаду. Сад подумав: заснути, чи що? Озеро кумкало, кумкало, трава сюрчала-сюрчала…

завтрапомиюсязавтрапомиюсязавтрапомиюсязавтрапомиюсязавтра

Підійшли чиїсь босі ноги до дверей. Двері насторожились, настороження передалося стінам, стеля вигнулась.

Хто там? Так пізно. Беатріче хоче спати.

завтрапомиюсязавтрапомиюся… трапоми… ми……….

Впаду не тут, впаду зовсім-зовсім далеко, думав дощ, я не можу падати там, де повертаються спогади.

— Беатріче, відчини!

Чий це голос? Може, це двері? Може, підлога?

— Беатріче, відчини!

Вона зірвалася з ліжка, якась чародійна сила підхопила її, кинула до дверей, двері — рип.

— Хто?

Але чому вона питається — вона ж знає, хто це.

Перед нею сивий згорблений чоловік, він пройшов далеку дорогу, і одяг його зотлів, а ребра випинаються, наче штахети…

………. цілий ряд штахет….. за парканом город….

…на городі мак і паслін… висока конопля… і маленька

Беатріче… присідає до землі, ховається… чийсь голос:

— Беатріче! Беатріче!

— Що? — питає вона.

— Беатріче, — каже голос, — я прийшов до тебе.

— Ах, я бачу-бачу, ти прийшов до мене такий втомлений, ти прийшов до мене, такої втомленої… Ти знайшов мене через багато років, як знаходять давно загублені речі, про які вже почали забувати, тільки це даремно, камінь не випливе з дна на поверхню, камінь обростає мохом, стає слизьким, чоловік, переходячи ріку, стане на камінь і послизнеться, набере в рот води — захлинеться, попливе його тіло за водою, камінь заплаче, камінь не хотів так жартувати, камінь заплаче… чекаміньзаплаче…

— Беатріче, Беатріче, я йшов до тебе багато років. Дивися — одежа моя зотліла, ноги мої порепали, рот мій висох, очі мої запалися, очі мої зчорніли, очі мої горопашні…

— Ні, ні, ти помер! Ти помер так давно, що я вже й забула. Ти не міг повернутися. Ти лише тінь, яка чомусь рухається сама по собі.

— Беатріче, засвіти і побачиш — я не тінь!

Беатріче запалює свічку.

— Так, ти не тінь. Але ж ти вмер. Вмер давно.

— Хіба?.. Я вже не пам’ятаю цього. А ти… ти мої вірші… пам’ятаєш?..

— Так.

— Розкажи хоч один…

— «До мене прилинь, Беатріче моя…»

Все її тіло гойдаєтья, свічка гойдається, і кімната гойдається.

— «До мене прилинь, Беатріче моя…»

Тоді він рятує її:

— «Де маки цвітуть і птахи співають…»

І їй так ніяково, їй здається, що це вже не вона, бо тая Беатріче, якій присвячено стільки сонетів, померла в один день із їхнім творцем. Їй хочеться сказати йому щось таке лагідне і тепле, але вона не може відшукати слів.

— Ти повернувся? — питає вона, бо нічого іншого не спадає на думку.

— Я повернувся до тебе, тільки до тебе.

— Звичайно, я вже не та. Ти міг повернутися лише до мене, а не до поезії, бо в мені вже немає поезії. Подивися на мене — я вже не крию в собі нічого таємничого, я вже стала такою звичайною і непомітною, як і оце от крісло, на яке ти сів, як оцей от стіл, на який ти поклав свою руку, і до того ж я відчуваю голод і мені зимно.

• Предыдущая
• 14/64
• Следующая