Ласкаво просимо в Щуроград - Винничук Юрій Павлович - Страница 6
- Предыдущая
- 6/14
- Следующая
Мене весь час не покидало враження, що хтось ними дуже розважно керує. Надто вже організовано вели вони свій наступ. Якби знати, де знаходиться їхній проводир, і метнути туди пляшку!
Я поділився своїми роздумами з товаришами і полковник сказав: „Сумніваюся, щоб їхній проводир був десь поблизу. Щури здатні ловити інформацію на ультразвукових хвилях. Тому цілком можливо, що їхні командири сидять десь у каналізації і не лише передають команди, а й приймають повідомлення з місця подій“.
Тим часом щури вже приготувалися до нової атаки й почали її цього разу з усіх боків водночас. Настав небезпечний момент.
— Пляшки в рух! — гукнув полковник і перший шпурнув пляшку. За ним — Віоля і Крупа. Я послав навздогін пляшкам струмінь полум'я. Вогонь охопив бруківку, щуряче клубовисько скажено заскавучало й кидалося наосліп на мури будинків, одні тварюки полізли на інших, ділячись із ними полум'ям і в п'яному екстазі конаючи цілими гуртами.
Обсмалені, припечені, вони й не думали відступати, і то було жахливе видовище. Здихаючи, бризкаючи піною оскаженіння, рвалися вони вперед. Деяких ледве вдавалося перепинити за кілька метрів од візка.
Щури наступали тільки з одного боку вулиці, не перетинаючи поки що нам шляху. Однак, зрозумівши, що й для нас вогонь небезпечний, окремі з них з палаючими спинами якимись тільки їм відомими дорогами оббігали нас і кидалися до візка вже буквально у передсмертних корчах.
На цілій вулиці за весь цей час не з'явилася жодна людська душа. Геть усі вікна були покриті фіранками, а чи хтось з-поза фіранок спостерігав за нами, того ми не помітили.
— Що, до хороби?! — лайнувся полковник, роззираючись по будинках. — Невже ніхто не бачить нашої боротьби? Хоч би хто вазонок скинув на цих бестій! Хоч би битого скла висипав!
Але вікна мовчали.
— Боягузи! — закричав уже в безсилій люті, піднявши догори збілілі п'ястуки. — Ну і гнийте собі, щурячі лакузи! Пацюки!
Раптом атака щурів припинилася і пролунав чийсь голос із репродуктора на стовпі.
— Чужинцю! Якщо ти припиниш цей безглуздий заколот, ми дозволимо тобі покинути наше місто! Чужинцю! Тебе одурено! Ти потрапив у пастку, яку спритно розставили наші вороги. Вони хочуть тебе лише використати, після чого розправляться як із небажаним свідком. Ми — наймиролюбніші на землі істоти. Досить проливати невинну кров! Подивися, скільки самовідданих громадян полягло від твоєї руки. Чим вони завинили? Ми тобі цей гріх прощаємо. Йди з Богом і неси у світ правду про наше милосердя!
Репродуктор забулькотів і вмовк.
— Хочуть нас розколоти, — мовив Крупа. — Але то брехливі створіння!
— Голос якийсь дивний, — сказала Віоля. — Не такий писклявий, як у щурів.
— Еге ж, і справді, голос якийсь надто людський, — погодився полковник. — Навчилися вже, падлюки!..
— Хотів би я глянути, що то за промовець, — почав був розглядатися Крупа.
— Сумніваюся, що це десь тут, — відказав полковник. — А, зрештою, навіщо він нам? Я так думаю, що на Марка цей віщун особливого враження не справив.
Я засміявся:
— А все ж не заперечуйте, що коли він промовляв, то ви з тривогою зиркали на мене. Ану ж — піймаюся на гачок!
— Бог вас знає. Всяке могло бути, — згодився полковник. — Ми боремося, бо не маємо просто іншого виходу. А у вас він з'явився.
— Навіть, коли б я й надумав дезертирувати, все одно б не повірив їм. Гадаю, досить було мені відколотися, як вони б наздогнали мене й роздерли.
— Думаю, саме так і було б. Навіщо їм зайві свідки?
А тим часом щури, не отримавши відповіді, знову кинулися в атаку.
— Зачекайте, — сказав я до пана Крупи. — Не кидайте пляшок. Ми надто неекономно їх використовуємо. Спробуймо ось як…
І я дротом скрутив пляшку разом з гранатою. Тепер пальне завдяки вибухові розбризкається на всі боки рівномірно, а не розтечеться плямою по землі, запалюючи зовсім малу територію. Так воно й сталося. Від першого ж вибуху десятки щурів розірвало на шмаття, скляні осколки розлетілися навсібіч, розтинаючи писки, животи і спини оторопілих тварин, а вогняні бризки спалахували на їхній щетині, пропікаючи шкури до живого м'яса, розтікаючись по тілу і змушуючи конати в жахливих муках.
Натиск щурів, проте, не ослаб. Навпаки, той, хто ними командував, очевидно, розумів, що тільки атака за атакою може досягти мети, адже зброї у нас не безмежна кількість і ми протриматися зможемо лише певний час. Який саме?
Повновода ріка щурів, здавалося, не матиме кінця. Вона наповзала сама на вогонь, лізла безстрашно у полум'я, гасячи його своїми тілами. Щури одне одному прокушували животи і кров'ю затоплювали вогонь. Чинили це в якомусь фанатичному сп'янінні, мабуть, не особливо тямлячи, що з ними діється, їхні вирячені, налиті кров'ю очі, роззявлені запінені пащеки мерехтіли в наших очах з такою швидкістю, що я почував уже легке запаморочення, як бува, коли дивишся з мосту на спінену річку. Перед очима тепер теж пінилася сіра з вогненними полисками ріка, вона ревіла, одчайно шипіла й цвиркала люттю.
Натиск був таким сильним, що ми змушені були пошпурити усі пляшки з пальним.
Видовище було моторошне — вздовж вулиці горіли паркани, а доки око сягало, брук був засіяний обвугленими скривавленими тілами щурів. Усе це разом із землею диміло й наповнювало повітря гидким смородом, від якого лускала голова, а в горлі починало дерти й шкребти. Неймовірна задуха оточила нас звідусюди. На щастя, полковник прихопив із собою баклагу вина і дав нам по ковтку. Ковток рятівної рідини — це крапля у жмені піску, але обридливий присмак у роті пропав, хоч і не втамувалася спрага.
Ми рухалися вперто й приречено, з якимсь отупінням, наче відбуваючи повинність, а за нами з підвалів і каналізацій виповзали усе нові й нові легіони щурячого війська. Ціною неймовірних зусиль нам таки вдалося відбити цю жахливу атаку, але сил своїх ми не розрахували і зараз почувалися втомлені і невпевнені, чи вдасться нам протриматися самим, без чиєїсь допомоги.
Нарешті вулиця вивела нас у парк.
— Прийшли, — сказав полковник, показуючи рукою на двоповерхову будівлю з колонами в стилі сталінського „репресансу“. — Це і є божевільня.
Зрозумівши мету нашого приходу, щури й зовсім осатаніли. Вони кинулися нам навперейми, обсіли кущі й почали спинатися на дерева.
— Тепер, коли ми рушимо попід деревами, щури почнуть стрибати нам на голови, — сказав полковник. — Коли ви їх підпалите, вони намагатимуться скочити на візок. Дивіться, щоб ми не злетіли в повітря.
Щури лізли й лізли на дерева з дивовижним завзяттям. Там уже місця живого не було, а вони все лізли.
Спочатку я пустив полум'я по землі й підпалив суху траву, а тоді проїхався по стовбурах. Чотири яскраві смолоскипи, обліплені щурами, вдарили у небо. Палахкочучі тварини почали осипатися, наче горіхи.
Коли на цих деревах не зосталося жодного щура, я за кілька метрів підпалив ще чотири дерева. Так крок за кроком ми наближалися до божевільні, залишаючи позаду вогонь і спустошення. Ми їх обхитрували і не пішли з візком попід палаючими деревами.
Обабіч нашого шляху тяглися кущі букшпану і, підпаливши їх, я створив дві довгі стіни вогню, подолати які щури були не в силі, їм залишалося або й надалі спинатися на дерева, або атакувати нас у вузькому коридорі алеї. Та ці останні нам були не страшні.
Добившись до самої будівлі, ми вирішили з полковником зайти досередини з тим, що пан Крупа і дівчина охоронятимуть вхід.
Уся трава, кущі й дерева на підступах до будинку продовжували горіти і, поки вони не згаснуть, щури навряд чи поткнуться сюди.
Полковник штовхнув плечем двері, і ми зайшли до будинку. Кілька щурів чкурнуло з-під ніг.
У кінці коридору з'явився якийсь чоловік у білім халаті.
— Куди ви?! — замахав руками. — Сюди не можна. Тут хворі!
— Нам можна! — відрізав полковник. — Ви хто?
— Я директор.
— Тут є щури?
— Є.
— Багато?
— Може, з півсотні…
— А хто з лікарів?
- Предыдущая
- 6/14
- Следующая
