Выбери любимый жанр

Котигорошко - Автор неизвестен - Страница 2

Изменить размер шрифта:

— А куди йдеш?

— Щастя шукати.

— Ну то й ми туди. А як звешся?

— Вернидуб. А ви?

— Котигорошко та Вернигора. Ходім разом!

— Ходім!

Пішли втрьох. Ідуть, коли бачать — чоловік із здоровенними вусами сидить над річкою; як крутнув вусом, так вода й розступилася, що й по дну можна перейти. Вони до нього:

— А що ти, чоловіче, робиш?

— Та воду відвертаю, щоб річку перейти.

— А куди йдеш?

— Щастя шукати.

— Ну то й ми туди. А як звешся?

— Крутивус. А ви?

— Котигорошко, Вернигора, Вернидуб. Ходім разом!

— Ходім!

Пішли. І так їм добре йти: де гора на дорозі — Вернигора перекине; де ліс — Вернидуб виверне; де річка — Крутивус воду відверне. От зайшли вони в такий великий ліс, — коли бачать, аж у лісі стоїть хатка. Увійшли в хатку — нікого нема.

— Отут ми й заночуємо.

Переночували, а на другий день Котигорошко й каже:

— Ти, Вернигоро, зоставайся дома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання.

Пішли вони, а Вернигора наварив їсти та й ліг спочивати.

Коли хтось стукає в двері:

— Відчини!

— Не великий пан, відчиниш і сам! — каже Вернигора.

Двері відчинилися, і знов хтось кричить:

— Пересади через поріг!

— Не великий пан, перелізеш і сам!

Коли влазить дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив на гвіздок на стіну. А сам усе, ш;о було наварене, виїв, випив, у Вернигори із спини шматок шкіри видрав та й подався.

Вернигора крутивсь, крутивсь, якось одірвав свого чуба, кинувся знову варити; поки товариші поприходили, уже доварює.

— А чого ти запізнився з обідом?

— Та задрімав трохи...

Наїлись і полягали спати. На другий день устають, Котигорошко й каже:

— Ну, тепер ти, Вернидубе, зоставайся, а ми підемо на полювання.

Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спочивати. Аж хтось стукає в двері:

— Відчини!

— Не великий пан, відчиниш і сам!

— Пересади через поріг!

— Не великий пан, перелізеш і сам!

Коли лізе дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернидуба за чуба й почепив на

гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернидуба із спини шматок шкіри видрав та й подався.

Вернидуб борсався, борсався, якось уже там з гвіздка зірвався та й ну швидше обід варити. Коли це приходить товариство:

— А що це ти з обідом спізнивсь?

— Та задрімав, — каже, — трохи...

А Вернигора вже й мовчить: догадався, що воно було.

На третій день зостався Крутивус, — і з ним те саме. А Котигорошко й каже:

— Ну й ліниві ви обід варити! Уже ж завтра ви йдіть на полювання, а я зостануся вдома.

На другий день ті троє йдуть на полювання, а Коти-

горошко вдома зостається. От наварив він їсти та й ліг спочивати. Аж грюкає хтось у двері:

— Відчини!

— Стривай, відчиню, — каже Котигорошко.

Відчинив двері — аж там дідок маленький, а борода

на сажень волочиться.

— Пересади через поріг!

Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той пнеться до нього, пнеться.

— А чого тобі? — питає Котигорошко.

— А ось побачиш, чого, — каже дідок, доп’явсь до чуба та тільки хотів ухопити, а Котигорошко:

— То ти такий! — та собі хап його за бороду, вхопив сокиру, потяг його в ліс, розколов дуба, заклав у розколину дідову бороду й защемив її там.

— Коли ти, — каже, — такий, дідусю, що зараз до чуба берешся, то посидь собі тут, я знову сюди прийду.

Приходить він у хату, — вже й товариство поприходило.

— А що обід?

— Давно впрів!

Пообідали, а тоді Котигорошко й каже:

— А ходіть лиш, я вам таке диво покажу, що ну!

Приходять до того дуба, коли ні дідка, ні дуба нема:

вивернув дідок дуба з коренем і потяг за собою.

Тоді Котигорошко розказав товаришам, що йому було, ті вже й про своє призналися, як їх дідок за чуба чіпляв та ремені з спини драв.

— Е, — каже Котигорошко, — коли він такий, то ходім його шукати.

А де дідок того дуба тяг, там так і знати, що волочено,— вони тим слідом і йдуть. І так дійшли аж до глибокої ями, що й дна не видно. Котигорошко й каже:

— Лізь туди, Вернигоро!

— А цур йому!

— Ну ти, Вернидубе!

Не схотів і Вернидуб, і Крутивус.

— Коли ж так, — каже Котигорошко, — полізу я сам.

Наплели вони шнурів, намотав Котигорошко на руку кінець та й каже:

— Спускайте!

Почали вони спускати, довго спускали, — таки сягнули до дна — аж на інший світ. Став там Котигорошко ходити,— аж дивиться: стоїть палац великий. Він увійшов у той палац, а там усе так і сяє золотом та дорогим камінням. Іде він покоями, — аж вибігає йому назустріч королівна — така гарна, що у світі кращої нема!

Ой, — каже, — чоловіче добрий, чого ти сюди зай-

шов?

— Та я, — говорить Котигорошко, — шукаю дідка маленького, ш;о борода на сажень волочиться.

— Е, — каже вона, — дідок бороду з дубка визволяє. Не йди до нього, він тебе вб’є, бо вже багато людей повбивав.

— Не вб’є! — каже Котигорошко. — То ж я йому й бороду защемив. А ти ж чого тут живеш?

— А я, — каже вона, — королівна, та мене цей дідок украв і в неволі держить.

— Ну то я тебе визволю. Веди мене до нього!

Вона й повела. Коли й справді: сидить дідок і вже бороду визволив з дуба. Як побачив Котигорошка, каже:

— А чого ти прийшов? Битися чи миритися?

— Де вже, — каже Котигорошко, — миритися — битися!

От і почали вони битися. Бились-бились, таки вбив Котигорошко дідка своєю булавою. Тоді вдвох із королівною забрали все золото й дороге каміння у три мішки та й пішли до тієї ями, якою він спускався. Підійшов до ями та й гукає:

— Агов, побратими, чи ви ще є?

— Є!

Він прив’язав до мотузка один мішок та й сіпнув, щоб тяг ли:

— Це ваше.

Витягли, спустили знову мотузок. Він прив’язав другий мішок:

— І це ваше.

І третій їм віддав, — усе, що добув. Тоді прив’язав до мотузка королівну:

— А це моє, — каже.

Витягли ті троє королівну, тоді вже Котигорошка треба тягти. Вони й роздумали:

— Нащо будемо його тягти? Нехай лучче й королівна нам дістанеться. Підтягнім його вгору, а тоді й пустимо, він упаде й уб’ється.

А Котигорошко догадався, що вони вже надумали щось, — узяв прив’язав до мотузка каменюку й гукає:

— Тягніть мене!

Вони підтягли високо, а тоді й кинули, — камінь тільки гуп!

— Ну, — каже Котигорошко, — добрі ж ви!

Пішов він підземним світом. Іде та іде, коли насунули хмари, як ударить дощ та град! Він і заховався під

дубом. Коли чує — на дубі пищать грифенята в гнізді. Він заліз на дуба й прикрив їх свитою. Перейшов дощ, прилітає велика птиця гриф, тих грифенят батько. Побачив, що діти вкриті, та й питає:

— Хто це вас накрив?

А діти кажуть:

— Як не з’їси, то ми скажемо.

— Ні, — каже, — не з’їм.

— Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив.

Гриф прилетів до Котигорошка та й каже:

— Кажи, що тобі треба, я тобі все дам, бо це вперше, що в мене діти зосталися живі. А то все — я полечу, а тут піде дощ — вони в гнізді й заллються.