Живий звук - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 19
- Предыдущая
- 19/57
- Следующая
— Ласкаво просимо, — відчинивши явно новенькі міцні двері, Пастушенко кивком запросив мене всередину.
Внутрішнє убранство цього помешкання теж вражало. Із захаращеного невідомо чим коридору я пройшов просто до великої кімнати. Пічки, на яку вказувала наявність труби, тут не було. Зате по стінах зміїлися труби газового опалення. А по підлозі — дроти різної товщини. Майже весь простір займала професійна, наскільки я розбираюся в цьому, — не надто нова, та все ж таки робоча та надійна музична апаратура. Підійшовши до ударної установки, Пастушенко підхопив барабанні палички, вибив короткий дріб, гупнув по тарілках і поважно відійшов із почуттям виконаного перед кимось обов’язку.
Від великої кімнати відходила ще одна, менша. Крізь прочинені двері я побачив стареньку тахту, на якій хтось спав, накрившись із головою картатим пледом. Боса нога, що стирчала з-під пледа по литку, була явно жіночою. Барабанний пасаж не потривожив сон невідомої особи. Кнуров старанно причинив двері, жестом попросив мене йти за Пастушенком на кухню.
Це місце вражало аскетизмом. Клишоногий, старенький, але старанно витертий стіл, дві табуретки, на які поклали стругану дошку і накрили якимись паперовими плакатами, газова плита на дві конфорки, чавунна, біла колись раковина з краном над нею, із якого скрапувала вода, і посуд, виставлений уздовж стіни.
Господарі почали виставляти на стіл пляшки і закуску, куплену в першому ж супермаркеті, який трапився по дорозі. Відчувши щось над собою, я підняв голову. Просто наді мною навис, прикріплений чимось до стелі, здоровенний тарган. Тіло — з дерева, вусики та лапки дротяні.
— Ага, тарганисько, — прокоментував Кнуров. — Це ми купили в одного художника-алкаша ще минулого Різдва. Він продавав за безцінь, не хотів, аби колишній жінці дісталося. Так і сказав: творчих людей не обдиратиму.
— Для чого він це сюди вмантулив? — поцікавився я.
— Каже — він тарганів, — пояснив Кнуров. — Так він з ними боровся. Не вірите — жодної комахи.
— Де ж тепер хазяїн?
— Ласти склеїв, — мовив Пастушенко. — Отримав свої гроші, покантувався у друзів, тоді гайнув до матері в село, їй частину лишив. З рештою подався у Крим, як потепліло. Там, кажуть, і загнувся. Не просихав кілька місяців… А ми тут собі репетиційну базу бабахаємо. Усе ж дешевше. Ну, мужики, давайте сідати.
Ми розмістилися довкола старенького столу. З табуреток прибрали дошку і одну з них як гостю присунули мені. Пастушенко всівся на другій, а Кнуров осідлав перевернутий пластмасовий ящик з-під пляшкового пива. Він же і банкував, наливши горілки собі — в червоний кухоль із логотипом «Nestle», другові — в чайну чашку з відбитою ручкою і пощербленим краєм. Я нагадав, що за кермом, але все-таки погодився бодай змочити губи за спомин душі, і мені чисто символічно хлюпнули в емальований, у білий горошок кухоль. Потім ми підвелися.
— Царство небесне, вічний спокій, — Кнуров перехрестився.
— Земля пухом, — видихнув Пастушенко.
Я промовчав. Музиканти випили, постояли, витримавши щось схоже на хвилину мовчання, і знову сіли. Кнуров, очевидно, зробив якийсь незграбний та невдалий рух — у той момент, коли його зад опускався на ящик, ящик упав днищем донизу.
Не знайшовши опори, тіло Кнурова впало на дно ящика, і тепер уже не стримався Пастушенко — пирхнув, зовсім не відповідно до серйозності моменту.
— Бл-лін! — закректав Кнуров, з допомогою друга підвівся, підняв ящик, знову перетворивши його на стілець, потім кинув до рота шматок ковбаси.
У повній тиші пройшло ще декілька хвилин, після чого Кнуров знову налив собі і Пастушенкові, цілком справедливо ігноруючи мій кухоль. Тепер не вставали і нічого не говорили, випили та закусили мовчки. Пастушенко зітхнув.
— Давайте, запитуйте. Вас же щось сюди привело.
— Сюди мене привели ви, — я наголосив на слові «сюди».
— А ти не чіпляйся, чувак, — Пастушенко знову легко перейшов на «ти». — Сюди, туди, перетуди, недотуди…
— Він трошки розстроївся, — миролюбиво пояснив Кнуров. — Він із нас двох найбільш гарячий. До речі, ідея розплюватися з Бобровим — моя, але першим плюватися почав Юрчик. Не розумієте? Поясню: Пастух просто сварився з продюсером, але кожна така сварка хоч і викликала бурю, та лише в склянці води, ясно?
— Не зовсім. Це — ваші стосунки, ваше життя, ваші справи, і ви про все це знаєте краще, ніж будь-хто. Мені ж хочеться більш конкретних пояснень, розкладів чи як там усе це називається…
— Воно тобі треба, мужик? — пасивний пофігізм тверезої людини почав поступатися в Пастушенковій натурі агресії підпилої в стилі «не ваше діло».
— Юр, людина по-хорошому до нас прийшла, — Кнуров і далі тримався мирно. — Гірше від цього не буде ані нам, ані тим більше — Бобрику, царство йому небесне. Не хочеш говорити — просто помовч, або ще краще — піди полеж.
— Виганяєш? — Очі Пастушенка недобро звузилися.
— Хлопці, може, я краще піду? — Я зробив вигляд, що піднімаюся. — Потім якось, іншим разом…
— Іншим разом ми просто не зустрінемося. І настрій не той буде, — відрізав Кнуров. — Сидіть. А ти, — він смикнув друга за рукав, — справді помовч. Добре, — він ляснув долонями по колінах. — Про що це ми? Ага! Значить, Юрко постійно мав до Боброва як продюсера різні претензії, які можна було вирішувати в робочому порядку. І вони вирішувалися. Бачите, Юрко взагалі до цього світу має постійні претензії…
— Не жвинди, — цикнув крізь зуби Пастушенко, та вже не так агресивно.
— Навряд чи вам цікава суть кожної претензії, тим більше, що продюсер і артист знаходили спільну мову так само швидко, як сварилися. Просто сварки виникали часом на рівному місці і були в деякому роді безкінечними. Пастух не міг пояснити, чому він відчуває постійний дискомфорт. Він просто відчував його, і все. Це проявлялося у взаємних наскоках та образах, а закінчувалося замиренням. Я вірно кажу, Юр?
Той спочатку знизав плечима, потім — енергійно кивнув, нарешті — мовчки налив собі горілки і зробив ковток.
— А ви, значить, зрозуміли якусь глибинну суть. Вам відкрилася якась вища істина, — я не запитував — стверджував.
— Десь так, — погодився Кнуров. — Це ви по-писаному говорите, а я — по-простому. Тому і запропонував довести хоч один конфлікт до кінця і просто розійтися, поки битися не почали. Зараз розберу все по гвинтиках. Ви, Ігоре, слухали колись музику групи «Свинарка і Пастух»?
— Я чув вашу музику, — обмежився я такою відповіддю.
— Ось і перша помилка! — Кнуров переможно розпрямив спину, налив собі і теж зробив маленький ковток. — Чули ви музику випадково, слухали спеціально — не так важливо. Головне: те, що грала «Свинарка і Пастух», — не наша музика! Усе ясно чи ще пояснити?
— Ви грали чужу музику? Крадену? — спробував уточнити я.
— «Не наше» не означає «крадене», — зараз Кнуров нагадував мені татуся, котрий терпляче пояснює маленькому синові, чому не можна застромляти пальці в розетку. — Це була наша музика, ось тільки сам проект «Свинарка і Пастух» виявився для нас чужим. Не відповідав нашому з Юрчиком та інших музикантів внутрішньому настрою, світогляду, стану душі. Але те, що ми хотіли робити, музику, яку хотіли грати, на той час важче було продати. Неформат, розумієте? Слово таке є.
— Моррісон зараз в Україні був би неформатом, — вставив Пастушенко.
— Приблизно так, — погодився з другом Кнуров. — Рок-н-рол мертвий. Так, принаймні, думають у телевізорі та на радіо.
— Чекайте, — я зібрався з думками. — Наскільки я розумію, «Свинарка і Пастух» грали хіп-хоп чи що…
— Чи що, — гмикнув Кнуров. — Ви, як я бачу, не дуже шарите в музиці…
— Зовсім не шарю, — чесно зізнався я. — Хоча «Ласковый май» від «Ролінг стоунз» відрізнити можу. Ну, ще скажу, є голос у якогось співака чи співачки чи нема. Наприклад, у Сонцевої, останньої протеже продюсера Боброва, голос є.
— Нормальний у неї голос, — погодився Пастушенко. — Їй би цим голосом не гоп-цаца співати, а щось інше. Тільки Бобрик не дає… не давав… І нам не давав. Сказав — будете надавати українській класиці хіп-хопового звучання: все, не підходь. А ми хочемо нормальний європейський мелодійний рок лабати. До того ж із елементами фолку, січеш?
- Предыдущая
- 19/57
- Следующая
