Живий звук - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 13

• Предыдущая
• 13/57
• Следующая

— Я вже не кримінальний репортер, і ти це знаєш.

— Нехай. Ти ж журналіст?

— А ти — мент. Цілий майор. Нащадок грузинських князів, — для чогось ляпнув я.

— Ось я і хочу зрозуміти, чи можна тобі щось говорити. Як майор міліції я не маю на це права.

— На що не маєш права?

— Помовч. Як нащадок грузинських князів, а значить — людина честі, я не можу приховати відому мені інформацію від друга. Але я не знаю, чи можу я покластися на друга, який працює в газеті і якому платять за виробництво сенсацій.

— Мені вже цікаво, Хмаро.

— Інформація для преси: Микола Бобров помер від передозування наркотиків. Раніше він серйозно лікувався, тримався більше двох років. Тепер у нього стався рецидив. Причиною могли стати невдачі на професійній ниві.

— Які невдачі?

— Поняття не маю. Тут уже компетенція міліції закінчується. Ну як, приймається версія?

— Що значить — версія? — обережно запитав я, відчуваючи нутром — зараз почую щось важливе. — Хіба це не факт?

— Хочеш фактів? Будь ласка, — Хмара випив і тепер навіть нічим не загриз. — Факт номер один. На скроні Боброва — свіжий синець. Він міг упасти і об щось хряпнутися, бо в такому стані, сам розумієш, ноги не завжди тримають. Усе б нічого, але є факт номер два: в його квартирі немає жодних відбитків пальців, крім твоїх. Навіть на шприці та срібній ложці. І факт номер три: кокаїн, знайдений у нього в хаті, — з нової великої партії, що виринула в Києві акурат тиждень тому. Як ми про це дізналися — думаю, пояснювати не треба. Виявляти такі речі — наша робота. Але наркозалежний, який більше двох років не спілкувався з постійними дилерами, не міг отримати товар із цієї партії випадково.

Він замовк і закурив.

А я випив свій коньяк одним махом. Почуте треба було переварити.

Гість пішов, отримавши від мене всі потрібні обіцянки і цілком повіривши моєму чоловічому слову.

А я, не дивлячись на випите, не міг заснути. Лежав на дивані, вимкнувши в квартирі світло, дивився в темну стелю і подумки складав пазл.

Що я знаю про Миколу Боброва? Нічого. Продюсер, залежний від наркотиків, лікувався, з якогось дива зірвався, помер своєю смертю. Це з одного боку. З іншого — всаджувати в себе стільки наркоти означає свідомо і напевне накладати на себе руки. Він знав, чим усе закінчиться, і не опирався смерті. З людьми, особливо — творчих професій, подібне трапляється. Але для чого самогубцеві в такому разі старанно протирати навіть шприц, яким він коловся? Бздура хворої психіки? Може бути.

Та всі ці «може бути» жирно перекреслює отой кокс із «свіжої» великої партії.

Раз у житті Боброва щось сталося, раз він свідомо вирішив звести рахунки з життям, перед смертю отримавши забутий наркотичний кайф, йому повинно бути все одно, якою гидотою себе труїти. Поновити зв’язки з дилерами для наркомана з досвідом — пара дрібниць. Ось тільки потрібного, з потрібним товаром випадково не знайдеш. До того ж Бобров не складав враження людини, яка хоче померти саме від чистісінького, не розбодяженого дорогого наркотику.

Як не крути, доведеться визнати: хтось підсунув Боброву наркотики. Причому зробив це свідомо, бажаючи йому швидкої смерті. Причини якої не викличуть підозри, а сама смерть не буде розслідуватися.

Більше того: фатальний укол Боброву могли вколоти насильно. Він міг опиратися, звідси — синець на скроні. Потім той чи ті, хто це зробив, повитирали всі сліди. І сталося це протягом тих чотирьох годин, що минули від мого дзвінка продюсеру до моєї появи в його квартирі. Двері лишили відчиненими, бо хотіли, аби тіло швидше знайшли. Очевидно, в цьому був якийсь розрахунок.

Саме про це сказав майор Хмара, допиваючи коньяк. Непрямі факти, що свідчать про злочин, мають місце. Тільки прийняти їх за прямі докази і розслідувати цю історію ніхто нікому не дозволить. Якщо є можливість не просто швидко закрити резонансну кримінальну справу, а навіть не відривати її через відсутність складу злочину та відсутність винних — так і зроблять. Хоч у Дарницькому районному управлінні, хоч у головному управлінні міста, тим більше — у главку МВС.

Та Грузин не знав усієї повноти картини. Я промовчав, і правильно зробив. Досвід спілкування з ментами, навіть хорошими, підказував: ніколи не давай їм зрозуміти, що знаєш більше за них. Гірше від цього буде лише тобі. Краще — нікому.

Що я знаю про всю цю історію? Учора ввечері співачка Анжела Сонцева по-партизанському відривається від свого продюсера заради інтимної пригоди з першим-ліпшим мужчиною. Ранком вона тікає, аби вскочити в дорожню пригоду й опинитися на лікарняному ліжку. Чоловіка, з яким провела ніч, категорично відмовляється впізнавати. Тим часом є факти, які при бажанні свідчать: за Сонцевою на слизькій трасі хтось гнався і практично зіштовхнув її з дороги, спровокувавши аварію. Досвідчений водій у такій ситуації легко вивернеться. Анжела — ні.

Для сторонніх — два нещасних випадки: недосвідчена жінка-водій потрапляє в аварію, хворий дорослий чоловік зривається і помирає від передозу.

Для мене — спроба замаху на життя молодої, та вже досить відомої співачки і вбивство її продюсера. Причому за кілька годин до того, як до нього повинен був приїхати журналіст.

Поки що все це на рівні здогадів. Жоден слідчий на підставі подібних міркувань справу не порушить. Вона абсолютно нікому не вигідна.

Мені, за великим рахунком, теж. Я своє відвоював. У мене нарешті є стабільна робота, пристойна зарплата, вільна однокімнатна хата, куди можна час від часу водити дівок. Ім’я, яке потроху починає працювати на його носія. Я нікому нічого не доведу.

Окрім — як самому собі.

Анжелі Сонцевій може загрожувати небезпека. Зі сторонніх людей знаю про це лише я. Сама вона чомусь уперто відстоює версію нещасного випадку. Отже, вона знає про небезпеку, тільки чомусь не поспішає про це нікому казати.

Мені не треба говорити. Я теж це знаю.

Тому приймаю єдине правильне рішення: заснути і завтра, в суботу, у вихідний день почати якісь рухи на більш-менш свіжу голову.

Назавтра до обіду я не лише накачав з Інтернету максимально можливу кількість інформації про співачку Сонцеву, а й навіть систематизував її.

Насправді відомостей про Анжелу виявилося не так уже й багато. У будь-якому разі — тих, які можна без проблем добути з відкритих джерел. Просто преса десятки разів тиражувала одну й ту саму інформацію, подаючи її під різними соусами та роблячи різні, часто — протилежні висновки. Але якщо відки- нути все це і залишити лише сухий фактаж, то вийде досить типова історія.

Анжела Сонцева народилася 8 березня 1983 року в містечку Кіцмань на Буковині. В усіх інтерв’ю співачка наголошує: її рідний край — співочий та багатий на унікальні таланти. Як, зокрема, не згадати славетного земляка, видатного українського композитора Володимира Івасюка, а заодно — співачку Ані Лорак, теж уродженку Кіцмані. Сюди ж Сонцева приплітає інших славних земляків — актора Івана Миколайчука, мега-зірку естради Софію Ротару і Катерину Бужинську. «Успіх Лорак та Бужинської став для мене показовим та основним прикладом для наслідування», — не без пафосу говорить Анжела. До того ж, співачка не забуває підкреслити, що перший український фестиваль саме сучасної естрадної пісні «Червона Рута» вперше пройшов саме в Чернівцях. Тоді, в далекому тепер 1989 році, Анжелі виповнилося лише шість. Та вона все одно пам’ятає ту неповторну атмосферу, яка панувала в усьому краї. Хоча сама на тому фестивалі не була, та й потім, коли вирішила почати сходження на естрадний олімп, сам фестиваль з різних причин почав спочатку втрачати позиції, а тоді взагалі зійшов на пси.

Ще Анжела не забуває наголосити: народилася вона в День усіх жінок[6], а хрестили її майже через рік, аби відбути це дійство точно в День усіх закоханих — святого Валентина[7]. Таким чином, бути жінкою, яка хоче дарувати всім тепло та кохання, — її призначення та приречення. Цю фразу я навіть виділив жирним і спробував пустити сльозу. Аби це дівчисько спочатку не викурило в мене в машині косяк, потім не займалося в ліжку акробатикою, для якої я вже, здається, трохи застарий, а потім не розповіло дещо про темну сторону так званої слави — точно пустив би. Не дивлячись на свій випещений роками чоловічий та професійний цинізм.

• Предыдущая
• 13/57
• Следующая