Вальдшнепи - Хвильовий Микола Григорович - Страница 11

• Предыдущая
• 11/16
• Следующая

- Ну, i хто ж буде пити? - безпорадно махнув рукою лiнгвiст, коли крамар наповнив келихи.

- Хiба ти не думаєш? - сказала Аглая. - Ну так тодi давайте втрьох… Ви, Ганно, теж, звичайно, не будете?

- Не буду.

- Добре… Який же нам тост придумати?.. Avancez un peu[12], - знову звернулась вона до Ганни.

- Я погано розумiю французьку мову.

- Вона каже, - неохайно i з почуттям власної гiдноi стi кинула тьотя Клава, - щоб ви трохи подвинулись.

- Mille pardons за французьку мову. Але, messieurs, laissez-moi seulement m'installer[13].

Аглая раптом перехилила келих i випила свою горiлку. Випила й тьотя Клава та Карамазов.

- А тепер можна й тост придумати, - сказала Аглая пiсля другого келиха. - Я випила, товариство, за вiдважних i вольових людей. Чуєте? Я випила за безумство хоробрих. Але не за те безумство, що виродилось у сорре нтiвського мiщанина Пешкова, - я випила за те безумство, що привело троглодита до стану вишуканої європейської людини. Я випила за те безумство, що не знає тупикiв i горить вiчним огнем стремлiння в невiдомi краї. Я випила за безумство конквiстадорiв… Ви мене, Ганно, розумiєте? Дозвольте вам одрекомендуватись. Я - нова людина нашого часу. Я - одна з тих молодих людей, що як гриби виростають бiля ваших ком'ячейок i яких ви не помiчаєте. Дмитрiй Карамазов, ти знаєш, хто перед тобою сидить? О, ти не знаєш, як сказавши Гоголь хто сидить перед тобою. Це сидить твiй антипод. Але ви мене все-таки, я бачу, не розумiєте. Ах, друзi дорогi… Давайте ще вип'ємо за безумство.

Аглая знову перехилила келих. Обличчя їй розчервонiлось, i очi блищали химерним блиском. Карамазов iз захопленням дивився на дiвчину.

- Iще я хочу сказати, друзi мої, що хоч це и дивно, а породив мене не хто iнший, як ваша ячейка. Це моя рiдна мама… Ну, от уявiть собi. Росте десь, в якомусь, скажемо, "вузi" дiвчина. Дiвчина, що називається, кров iз молоком. Вiд природи її покликано до кипучої дiяльностi - не тiєї, що комсомолить у пустопорожнє… ну, скажемо, якоюсь нудною доповiддю чи то "собачим завулком", а тiєї, що, скажемо, Перовська. I от кличе її ячейка i каже: "так от що, свiдома юнко, будеш ти у нас кандидаткою у комсомол… Твоє яке походження?"… А на чорта менi це походження? Не я ж робила батька? А вiн мене зробив!

- Мабуть, твоє походження все-таки темненьке, - сказав товариш Вовчик.

- А ви, Ганно, як думаєте? Темненьке моє походження?

- Я думаю, що менi вже пора додому, - сказала Ганна й пiдвелась iз стiльця.

- Нi, почекайте! Я ще не скiнчила. - Аглая грубо взяла за руку Ганну й посадила її. - Так от. Що ж менi робити? Ви розумiєте - мене вiд природи покликано до кипучої дiяльностi, i я хочу творити життя. Не так, як його творите ви, Ганно, i не так, як ти, Дмитрiй Карамазов (вона знову випила келих горiлки), а так, як її творили хоробрi на протязi тисячi рокiв… Ви, звичайно, кажете, що я проповiдую iдеологiю нової буржуазiї - хай буде по-вашому. Але й буде по-моєму, бо ми-я й тисячi Аглай у спiдницях та штанях - не можемо далi жити без повiтря.

- Вам, мабуть, дуже душно! - раптом зiронiзувала Ганна.

- Parbleu, j'etouffe. Je vous prie de baisser la glace, pour nous donner un peu d'air[14].

- Я вам уже говорила, що я погано розумiю французьку мову.

- Вона говорить, - зi злiстю сказала тьотя Клава, - що вона задихається i просить вас вiдчинити вiкно.

- А, це зовсiм iнша справа, - знову зiронiзувала Ганна.

Карамазов раптом зiрвався з мiсця i пiдiйшов до дружини.

- Ти, Ганно, очевидно, хочеш додому? - рiзко сказав вiн. - Так я можу провести тебе.

- Я зовсiм не п'яна й тепер уже додому не збираюсь, - спокiйно промовила Ганна. - Так я збираюсь! - кинув Карамазов. - Ходiм! Тьотя Клава й Вовчик теж пiдвелись. Пiдвелася й Аглая.

- Я передчувала, що з цiєї зустрiчi нiчого гарного не вийде, - сказала тьотя Клава.

- А що ж мусило вийти? - наївно спитав лiнгвiст. Дама легенько посiпала його за нiс i подала свою руку для поцiлунку. Вона нарештi заспокоїлась i сказала йому, щоб вiн завтра приходив до них iз Карамазовим: мовляв, чому не проїхатись у город К. на кiлька годин. Словом, треба ще познайомитись iз К. Поїздка, мабуть, буде цiкава, бо година прекрасна й потiм, на пароплавi можна набратись нових вражень. Товариш Вовчик погодився. Тодi тьотя Клава взяла пiд руку Карамазова i зробила i йому таку ж пропозицiю.

Дмитрiй теж погодився i, скинувши на плече тьотi Клавину парасольку, пропустив уперед Аглаю й Ганну: та, i друга цiлу дорогу йшли мовчки.

- А все-таки весело жити "на етом свєтє, господам" - сказала Аглая. - Це, здається, твої, Дiмi, слова?

Карамазов мовчав. Вiн замислився. Вiн думав про те, про що недавно говорила Аглая, i мислi йому наздоганяли одна одну. Вiн i справдi стикнувся з цiкавою дiвчиною. ї йому тепер уперто лiзло в голову, що ця зустрiч може скiнчитися маленькою драмою i що в цiй драмi головними особами будуть, очевидно, троє: вiн, Аглая та Ганна,

- Товариство, - сказав товариш Вовчик. - А хто з вас розплачувався з I. Л. Карасиком?

Лiнгвiстовi вiдповiла мовчанка: очевидно, нiхто про це й не подумав.

- Ну, таке вiдношення до крамаря я можу назвати тiльки свинством.

- Нiчого подiбного, - сказала тьотя Клава. - За I, Л. Карасика нiчого турбуватись: коли вiн сьогоднi не взяв, то вiзьме завтра. I завтра йому краще брати, бо завтра ви в нього ще щось купите.

- А воно й правда! - погодився лiнгвiст. - Розрахунок правильний. Якийсь Перерепенко до цього нiколи не додумається.

Коли приятелi пiдiйшли на другий день до того будинку, де квартирували дачницi, їх зустрiла Аглая незадоволеним обличчям i сказала, що кавалерам зовсiм не личить спiзнюватись на цiлих пiвгодини. Словом, тьотя Клава розгнiвалась i поїхала сама. Аглая, звичайно, на них уже не гнiвається i просить їх зайти в кiмнату. До речi, вони познайомляться iз Женею (мужчина в золотому пенсне). У нього зараз страшенно болить якийсь зуб… очевидно, зуб кастрованої мудростi.

- Прошу! - сказала Аглая й вiдчинила дверi. - Заходьте, панове-товарнство!

На друзiв вiйнуло вишуканою парфюмерiєю. Пахла пудра, пахли духи, i здавалось, що кожний закуток i кожна рiч цього помешкання набралась приїсного запаху. На туалетному столi стояло кiлька ваз iз квiтами, на вiкнах лежали французькi романи. Товариш Вовчик почав було розмову про вчорашнiй вечiр. Але Аглая, очевидно, не мала охоти говорити про це.

- Менi здається, що я вчора така ж була, як i завжди, - сказала вона.

- Безперечно! - поспiшив погодитись лiнгвiст i, положивши на вiкно якийсь старомодний французький роман, що його встиг уже переглянути, сказав:

- Ну, а де ж ваш мужчина в золотому пенсне?

- А от зараз ми його покличемо, - сказала Аглая, - Євгенiю Валентиновичу! Ану-бо йдiть сюди.

За дверима, що в другу кiмнату, хтось засуетився i, нарештi, мужчина в золотому пенсне з'явився на порозi.

- Євгенiй Валентинович, - одрекомендувала його Аглая. - Чоловiк тьотi Клави.

Нова людина мовчки стиснула руки друзям i почала бiгати по кiмнатi, ввесь час тримаючись за хворий зуб. Цей типовий iнтелiгент iз профсоюзу - чемний i тендiтний, - вiн зараз забув гарний тон i не звертав уваги на приятелiв. Карамазов уважно розглядав його й думав, що цей мужчина в золотому пенсне обов'язково мусить бути Євгенiй Валентинович, бо iнакше його й назвати не можна. Не Iванович або Петрович i не Денис або Степан, тiльки Євгенiй Валентинович. Правда, можна було б його назвати ще Валентином Євгенiйовичем. Але, по сутi, це все одно.

- Ти, очевидно, дивуєшся, чому в мене так багато французьких романiв? - спитала Аглая, звертаючись до Вовчика.

- Коли хочеш, я дуже дивуюсь, - сказав лiнгвiст. - Навiть страшенно дивуюсь.

- А коли не хочу?

- Тодi я можу й не дивуватись. Словом, я маю бажання вгодити тобi… ти як думаєш?

• Предыдущая
• 11/16
• Следующая