Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В. - Страница 130
- Предыдущая
- 130/152
- Следующая
– На біса мені твої вибачення, – буркнув Богун, котрий щойно уві сні бачив Ганну і Тараса. Дружина їхала у просторому екіпажі, запряженому цугом четвіркою коней, а він, їдучи поряд верхи, тримав її руку і розповідав про те, що зовсім скоро повернеться додому. Тарас, непосидючий, як і всі підлітки його віку, чвалав своїм струнконогим коником круг них, час від часу віддаляючись на добру сотню сажнів, після чого щодуху мчав назад. Свіжий вітер куйовдив його солом'яного кольору волосся, а волошкові очі хлопця сяяли радістю. Радість він бачив і в усміхнених очах дружини…
Хорунжий, не знаючи, що відповісти, замовк.
– Джуро! – покликав Іван. – Води дай.
Напившись із принесеного джурою кухля, Богун махнув головою хорунжому:
– Я слухаю.
– Пан гетьманич терміново викликає вас до себе.
Іван встав і накинув на плечі жупан.
– Що за нетерплячка?
– Козаки збунтувалися, пане обозний!
– Мені відомо про те, – Іван кілька секунд дивився на хорунжого, після чого відкинув відлогу намету і неквапно вийшов геть.
На вулиці дощ не припинявся вже багато годин. Величезний табір, котрий був затягнутий димами сотень кабиць і вогкою імлою, зустрів гудінням розтривоженого бджолиного вулика.
– Нечипоренка до мене! – крикнув Іван у імлу.
– Я тут, Іване, – почув голос, а за мить вже розрізнив обважнілу за останні кілька років постать осавула. Він стиха віддав Михайлу кілька розпоряджень. Той швидко махнув головою і зник за струменями дощу.
– Передай гетьманичу, що я скоро буду, – кинув він хорунжому, повернувшись у намет.
Через кілька хвилин, не очікуючи, доки джури підведуть коня, Іван швидко покрокував у напрямку середини табору, туди, де було розташовано шатро Юрія Хмельницького, з військом якого реґімент Ждановича поєднався напередодні, після того, як Богдан Хмельницький, чиї помисли останнім часом було спрямовано на підтримку такого необхідного тепер для України союзу з Ракоці, відправив сина в супроводі полковника Лесницького на з'єднання з полками Ждановича.
Весь час, прямуючи крізь табір, Богун напружено вдивлявся в обличчя зустрічних козаків, підходив до досить великих груп, котрі то тут то там збиралися і про щось голосно сперечались. Однак в обличчях перших він не бачив нічого, окрім звичайної поштивості до старшини такого рівня, яким був Богун, голоси других притихали з його наближенням, і козаки в гуртах пригнічено мовчали, не наважуючись поглянути наказному генеральному обозному в очі. Нарешті розбита тисячами ніг земля, котра давно перетворилась на багнюку, пішла вгору, Іван проминув якесь скупчення возів, закопане в землю сховище для пороху, пройшов повз ряд великих, зелених від окису гармат, і підійшов до намету Юрася Хмельниченка. Кинулося в очі те, що перед шатром не було звичної варти з чотирьох козаків. Згасли й обидва багаття, котрі напередодні палали біля входу в намет. З пагорба, на якому розташовувалася ставка гетьманича, було видно юрбу козаків, яка зібралася не далі як за сто сажнів від неї, неподалік від возів зовнішнього периметра табору. Іван навіть розрізнив якогось козака в довгому, розхристаному на грудях каптані, чия постать висилась над натовпом. Козак, очевидно, стояв на діжці і щось пристрасно доводив оточуючим. Ковзнувши по ньому поглядом, Богун увійшов у гетьманський намет.
– А, Богун, – було помітно, що Юрась зрадів його візиту. Він сидів за столом у центрі шатра, як завжди блідий, з опущеними, наче від непомірної ваги, тендітними, немов у дівчини, плечима і дивився на прибулого поглядом червоних від безсоння очей. Від уваги Богуна не заховалося й те, що гетьманич був сильно стривоженим. – Добре що прийшов, Іване! Може, хоч ти порадиш, як маю діяти?
Іван подивився навкруги. Поряд із Хмельницьким стояв похмурий Лесницький, трохи поодаль завмер, заклавши руки за спину, Жданович.
– Що відбувається? – запитав, вказуючи позад себе, на невидимий за стінами шатра табір.
– А ти хіба не помітив, коли йшов до мене? – Хмельниченко вишкірився неприємною посмішкою. – Бунт відбувається! Ці сучі виплодки сміють вказувати, як мені поводитись!
За межами намету, перекриваючи собою шурхіт дощових крапель по парусині, почувся низький і урочистий дріб литавр.
– Ось! – Юрась щосили гепнув кулаком по столу. – Маєш! Про що говорять тобі ці звуки?
– Очевидно, у когось з'явилася необхідність збирати військо на раду, – спокійно знизав плечима Богун.
– Але не в мене! – верескнув Хмельниченко і подивився на Лесницького. – Може, в тебе?
– Жодним чином, ваша ясновельможність! – чітким голосом відчеканив той.
– Може, ти, пане Жданович?
Жданович зітхнув і, наблизившись, сів за стіл навпроти Хмельниченка.
– Досить, Юрію, не поводься, наче дитина, – він був на двадцять літ старшим за гетьманича, знав його ще зовсім малим, тому часом дозволяв собі говорити прямо, не стримуючись навіть у присутності сторонніх. У відповідь Хмельниченко лише скрипнув зубами і опустив голову.
– Що ж маю робити?
– Це говорить про те, що ми дуже скоро станемо свідками чорної ради, пане наказний гетьмане, – Богун сів за стіл навпроти Юрія, поряд із Ждановичем, і подивився Хмельницькому в очі. – Не приховуй від себе, гетьманичу, того, що вона була неминуча. Чому тепер дивуватися?
Хмельницький схопився на ноги і нервово закрокував наметом.
– Це катастрофа! Моє військо збунтувалося, чуєш, пане обозний?! І зараз мене, а разом зі мною тебе й іншу старшину потягнуть до кругу, наче баранів!
– Ну чому ж потягнуть? – Іван, не питаючи дозволу, взяв зі столу кришталеву карафу з медом, налив собі кухоль і з насолодою випив. Потім, неквапно, обтер вуса хусточкою і поглянув на молодого Хмельницького. – Якщо погодимося піти доброю волею, ніхто тягнути не буде.
– У пана ще вистачає гумору говорити про це таким тоном? – Юрій, щоб зайняти чим-небудь руки, почав застібати на гаплики жупан.
– А що нам залишається? – розвів руками Богун. – До речі, чудовий мед.
– Ви знаєте, чого вони хочуть?
– Це відомо всім, – зітхнув Лесницький.
– Звичайно, – Іван відкашлявся. – Вони хочуть повертатися додому. Як і всі ми.
– Нечувано! І ти, пане обозний, говориш мені це так спокійно, ніби річ іде про повернення гультіпаки з вечорниць! Ти розумієш, які з усього цього можуть бути наслідки?!
Іван втомлено зітхнув. Чи розуміє він можливі наслідки? Звичайно, розуміє. Настрої у війську останнім часом були такими, які не давали приводу сумніватися в тому, що рано чи пізно полки збунтуються і скличуть чорну раду. Питання стояло лише в тому, коли це станеться. Добре розумів наказний генеральний обозний і наслідки, що їх матимуть усі вони після неї. Козаки, без сумніву, вирішать повертатися і, не довго роздумуючи, покинуть слабку армію трансільванців напризволяще. І як тільки це станеться, армія Д'єрдя II Ракоці зазнає поразки – угорці останні кілька місяців відверто нехтували потребами спільного ведення війни, й левова частка зусиль по успішному веденню кампанії припадала саме на козацький корпус. Такий стан речей, звичайно, не влаштовував козацтво, хоча й особливих виступів з його боку не викликав до тієї пори, коли успіхи в битвах змінилися низкою невдач, і становище армії почало стрімко погіршуватись. Спочатку на початку липня десяток важкоозброєних комонних хоругв Стефана Чарнецького атакували козацько-угорське військо під Магеровим, унаслідок чого Жданович був змушений відступати через болота, втративши значну частину обозів. Незабаром гарячі сутички виникли й під Жовквою. Розгубленість як Ждановича, так і Ракоці ставала помітною для широких мас козацької черні, адже скоріше їм, простим козакам, потрібно було дякувати за більш-менш успішне подолання боліт і те, що втрати від несподіваного удару Чарнецького були мінімальними, на цьому жодною мірою не позначився полководницький геній Антона Ждановича. І от, щоб вберегти своє військо від поразки, Д'єрдь II Ракоці був готовий йти на переговори з Польщею й тим самим порушувати договір з Хмельницьким. Для Богуна не було великою таємницею й реакція на переговори Трансільванії і Польщі з боку Волощини, Молдавії і Бранденбурга – антипольська коаліція, заради створення якої Хмельницький витратив стільки часу і надлюдських зусиль, мала неминуче розпастися. Щоб якось запобігти цьому, Хмельницький, котрому одразу ж доповіли, що Жданович кілька тижнів тому відступив на схід через Збараж і Ожегів, у той час, коли Ракоці пішов через Зборів, Озерну і Тернопіль у напрямку Скалата, де й зустрівся з союзниками поляків – татарами, вислав на допомогу Ждановичу кілька тисяч козаків під керівництвом свого сина Юрія і полковника Лесницького. Урешті, військо Ракоці було оточено під Вишнівчиком Магомет-Ґераєм, і чутки про переговори Д'єрдя з поляками почали набувати реальних обрисів. Але на козаків Ждановича після проведеної на чужині семимісячної кампанії не справило враження ані прибуття молодшого Хмельницького, ані його прохання схаменутися й повертатись до семиградського князя. Напевне, саме тому, коли повний надій на свій авторитет у війську Хмельниченко оголосив, що вони повертаються до Ракоці, козаки не лише відмовилися виконати наказ, а й заремствували вголос. Тоді, у відповідь на крики гетьманича і його вимоги примусити козаків коритися, Жданович лише знизав плечима, а Богун махнув рукою і попростував до себе в намет. Таких речей Богдан Хмельницький не вибачав нікому, тож у разі відходу війська Ждановича в Україну і початку переговорів між Ракоці й поляками за голову самого Ждановича і його старшин ніхто не дав би й ламаного гроша.
- Предыдущая
- 130/152
- Следующая
