Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В. - Страница 125

• Предыдущая
• 125/152
• Следующая

– Візьми, це з Лаври, – прошепотіла.

Богун зітхнув і перегнувся в сідлі, важкий від обладунків, обережно обіймаючи дружину закутою в залізну рукавицю рукою. Швидко поцілував її у вуста.

– На вулиці прохолодно, Ганнусю, – посміхнувся він. – Іди до хати.

– Будь обережний.

– Я буду обережним, – він легенько торкнув коня острогами і поїхав.

Ганна відступила на крок і перехрестила його постать, котра віддалялась, поступово ховаючись у ранішні сутінки. Поряд бачила десятки таких же, як сама, козацьких дружин. Мовчазний жіночий натовп збоку був схожий на зборисько лісових мавок у довгих білих сорочках.

Проте тривога козацьких дружин, як і приготування до бою самих козаків, цього разу виявилися марними. І хоч помічених уночі поляків Богун дійсно зустрів, не встигнувши віддалитися від селища й на три версти, бою не відбулося – лише зазвучала сурма, віддаючи козацьким комонникам наказ перешиковуватись у батаву, і поляки зупинилися як йшли – похідною колоною. Нерішуче почали топтатися на місці.

– Чортівня якась, – знизав плечима Нечипоренко, – чому вони не стають у каре?

– Шаблі наголо! – коротко скомандував Богун. – Приготуватися до бою в лавах!

Від хижого шипіння добутих з піхов клинків серед польських рядів почалось замішання. Там заіржали й рвонулися коні, почулося кілька здавлених криків. Проте Іван, звиклий до частих відвідин території свого полку ворожими військами, не звертав уваги на дивну поведінку польських драгунів, справедливо вважаючи, що прояснити будь-яке непорозуміння не пізно буде й після бою.

– Козаки! – забринів у вранішньому прозорому повітрі голос Івана. – Ми не кликали до себе вельможних панів, вони прийшли сюди непрошеними. Тож почастуймо по-козацьки ляхів…

– Пане полковнику! – раптом перервав Богуна голос Нечипоренка.

– Що ще?! – повернувся Іван нетерпляче.

– Там… – осавул упився поглядом на щось чи когось серед ворожих рядів. – Там Охріменко!

– Що?! – заревів Іван. Він придивився пильніше до колони легкоозброєної польської кінноти і дійсно побачив серед жовнірів кількох козаків з Охріменкової чати, а на чолі загону, поряд з шляхтичем у блискучій кірасі і прикрашеному страусовим пір'ям бургіньоті, самого Миколу. Від уваги полковника не сховалося те, що сотник був озброєний і тримався досить упевнено, зовсім не так, як пристало полоненому.

– Не розумію! – почувся голос Нечипоренка. – Невже вони не прийняли бою?

Іван не відповів, натомість ударив коня батогом і виїхав на кілька десятків кроків уперед.

– Миколо! – гаркнув він так, що із заростів осоки неподалік від шляху вихопилась і, залопотівши крилами, полетіла геть важка чапля.

– Я, пане полковнику! – почув голос Охріменка.

– Ти що там забув?

– Нічого, пане полковнику!

– Якого ж дідька до ляхів пристав?

– Не приставав я!

– Тоді сюди йди!

– Не можу, вашмость.

– То ти полонений?

– Знову невірно!

Іванів кінь закрутився дзиґою, відчувши відпущений повід.

– Не марудь, бісів сину, кажи у чому справа!

– Шановне панство до пана полковника у якості гостей, тож і прохали мене за них слово замовити.

– У якості кого?!

– Гостей, вашмость!

Шляхтич у блискучих обладунках, котрому, судячи з усього, набридла розмова між Богуном і Охріменком, підігнав коня і швидко почав наближатися, демонструючи бездоганну виправку і чудову інохідь свого чорного, немов ніч, огира. За спиною Богуна клацнули, зводячись, кілька курків.

– Не стріляти! – крикнув Іван, не озираючись. Він кілька хвилин приглядався до поляка, котрий швидко наближався, після чого пустив коня йому назустріч. За хвилину двоє рейментарів готових кинутись один на одного відділків з'їхались посеред вкритої яскраво-зеленою осокою, котра сягала коням вище колін, галявини. Зупинилися, коли їх розділювали всього кілька кроків. Іван пильно придивився до шляхтича, чиє, вкрите зморшками і бойовими рубцями обличчя, здалося йому знайомим. Богун уважно оглянув постать старого вояки.

На полякові був просторий у плечах, вишитий золотим шиттям червоний камзол, сталева, із золотою насічкою кіраса без наплічників, дорогий бургундський шолом з піднятою догори пластиною, котра в бойовому положенні мала захищати перенісся, і пофарбованим у червоні й білі тони польського прапора пір'ям на вінці. Груди поверх кіраси було перев'язано шкурою леопарда, а на короткому багряному плащі, який вився за спиною, пишався, очевидно, родовий герб. Ноги шляхтича до колін захищали пластинчасті набедреники, котрі знизу закінчувались високими ботфортами. Постать кремезна, досить огрядна, у відкритому погляді очей самоповага, хоча й без тієї притаманної полякам пихи, що її Івану багато разів доводилось спостерігати у виразі обличчя подібних до нього панів. Богун ще раз пильно оглянув обличчя шляхтича. Сиві, дещо вицвілі очі, бронзова шкіра, пишні, із сивиною, вуса. Колись це обличчя, спітніле й зосереджене, йому, без сумніву, доводилося бачити з-поза схрещених у поєдинку шабельних лез.

– Дозволь привітати тебе, полковнику, і привітати цього разу не як ворог на полі битви, а як старий знайомий, котрий мав честь зійтися з тобою колись у поєдинку і котрий був вражений твоєю майстерністю і великодушністю, – першим почав розмову поляк.

Іван, який увесь час, коли говорились вищенаведені слова, не відривав погляду від шляхтича, примружив очі. Голос, чутий раніше, доповнив недостаючі ланки ланцюга пам'яті, у свідомості зрушили, складаючись у картинку, деталі хаотичної мозаїки минулого, і Богун, немов це було щойно, побачив теперішнього співрозмовника на галявині край лісу, поряд кількох поранених жовнірів і Нечая із Савкою, теж спітнілих і з шаблями наголо. Перед ним стояв ротмістр Тицевський.

– Радий бачити вельможного пана, – з погляду Богуна можна було взяти під сумнів радість від такої зустрічі. Це не випало з-поза уваги ротмістра.

– Я розумію настрій пана, – схилив голову поляк, – але все ж хотів би висловити мою пошану. Старий солдат уміє пам'ятати шляхетне поводження з власною особою. Дозволь запитати, як почуває себе пані полковникова? Мені вкрай прикро, що я, попри обіцянку, не зміг піднести особисто достойний її милосердя дарунок до весілля шляхетної пані. Але обставини іноді бувають вищими за наші прагнення, чи не так, мій друже?

– Для чого пан ротмістр прибув на землю мого полку? – запитав Іван, пускаючи повз вуха останні слова Тицевського.

– В усякому разі, не для війни. Тож славний полковник гетьмана Хмельницького може сказати своїм козакам, щоб вони заховали зброю. Попри те, що відбулося проміж Річчю Посполитою і Україною за останні роки, ми створені паном Богом не лише для того, аби вбивати одні одних. Господь дарував нам розум і можливість порозумітися за допомогою словесних аргументів, а не разючої криці.

Іван хвилину мовчки міряв ротмістра очима, а той вів далі:

– Пан має пам'ятати: коли б я хотів війни, а не мирного діалогу, не вийшов би назустріч йому, як вівця йде назустріч голодному вовку. Крім того, жовніри, що їх пан має можливість бачити, не є серйозним військовим реґіментом, це скоріше мій почет. До такого твердження можу додати слово шляхтича, що це всі мої люди, поряд немає прихованих загонів.

Іван промовчав.

– Отже?

– Заховайте зброю, лицарство! – крикнув Іван, повернувшись до козаків.

Напруження потроху почало вщухати. Поляки, котрі, вочевидь, почували себе не надто комфортно перед лицем переважаючих сил противника, змогли вільно зітхнути. Поволі спрямовані в бік ворога списи піднялися вгору, а шаблі повернулися в піхви.

– Я слухаю пана ротмістра, – Іван ледь схилив голову, звертаючись до Тицевського.

– Ми будемо розмовляти в полі? – із сумною посмішкою запитав той.

– Ви прийшли без запрошення, пане ротмістре. Прийшли на мою землю і прийшли тим самим шляхом, котрим останніх чотири роки пройшли тисячі ласих до цієї землі поляків. Багатьох з них вже немає на світі. Ми вороги, пане ротмістре, тож не варто гратися в добрих сусідів. Я був би поганим полковником свого гетьмана, якби без його відома приймав у своєму домі наших ворогів, отже, прошу вибачити мені такий вияв негостинності. Якщо ж пан все ж воліє розмовляти, я готовий вислухати його саме тут.

• Предыдущая
• 125/152
• Следующая