Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В. - Страница 115

• Предыдущая
• 115/152
• Следующая

– Дякую, люди добрі, за теплу зустріч, – мовив він, підвищивши голос так, щоб його могли почути навіть у задніх рядах. – Вітайте ж своїх рідних та близьких, привів усіх… кого лише зміг, – останні три слова Іван вимовив тихим і сумним голосом. Багатьох, ох, багатьох не дорахуються рідні після останнього року боїв, що його провів вінницький полк як у складі армії гетьмана, так і діючи окремим підрозділом або з кількома іншими полками, котрі усе частіше доручалися під командування Богуна. Та не час для журби, коли всі, кому Господь дарував можливість повернутися з тієї війни, повернулися до рідних домівок. – Вітайте козаків, люди!

Що тут почалося! Стрій миттєво зламався, а проміж коней, що на них сиділи козаки, кинулися десятки жінок. Матері вітали своїх синів, обливаючи їх слізьми радості, жінки падали в обійми чоловіків, сором'язливі дівчата несміливо брали за руки парубків. Крик, радісний сміх та гіркі ридання перемішалися поміж собою. Іван відшукав очима Ганну і рушив до неї, пробиваючись крізь натовп. Ось нарешті й вона. Міцно стиснув в обіймах, притискаючись неголеною щокою до шовковистої шкіри її обличчя.

– Нарешті мій любий, – почув, як видихнула дружина і ще міцніше притислася до нього, немов боялася випустити після довгої розлуки.

Іван нарешті обережно відсторонив дружину і кинув погляд на сина, котрий стояв поряд з Ганною, стискаючи в руці свою дерев'яну шабельку.

– Здоров будь і ти, Тарасе! Як ти тут без мене, приглядав за порядком? – урочисто мовив Іван і простягнув малому звільнену від рукавиці руку. Той поважно потиснув її і відповів:

– Плиглядав. Та тільки цого його плиглядати, вони усі красце за мене то вміють?

Іван, заглушивши лемент натовпу зустрічаючих розкотистим сміхом, взяв малого на руки і високо підкинув його, діставши мало не до неба.

– Козачок ти мій любий, – мовив він і притис малого до серця.

За мить вже чоломкався з Настею і потискав руку Степану. Сестра тримала на руках сповите в ковдри немовля і посміхалась щиро й радісно. Степан, який з часу їхньої останньої зустрічі став ще круглішим з виду, відповів міцним потиском руки.

– Здоров будь, пане полковнику! – весело мовив він. – Поглянь лишень, як ми твій хутір відбудували! Кращий, аніж був?

– Кращий, Степане, дякую тобі.

– Та що ти, – несподівано знітився Степан, – це ми тобі маємо низько вклонитися за те, що відстояв ти наш край від ляха, дав можливість жити і працювати. А руки ще побудують! І харчів до війська стільки відрядимо, скільки потрібно буде, аби козак ситим та доглянутим у бій пішов!

– Досить боїв! – посміхнувся Богун якоюсь сумною посмішкою. – Досить! Доброго бенкету хочу!

– Авжеж! – вдарив руками об поли Степан і кивнув кільком хлопцям, котрі стояли у нього за спиною: – Біжіть до полковникового двору, попередьте, що ми уже йдемо.

– Усе готово, усе для дорогого гостя, – заторохкотів Степан, але швидко взяв себе до рук і гукнув поважним, як і належало людині, котра виконувала обов'язки сільського голови, голосом: – Пан полковник вінницький Іван Федорович Богун запрошує всіх присутніх до свого дому на бенкет! Не баріться, люди добрі, козаки наші з дороги!

Два роки минуло від трагічних подій під Берестечком, коли велике і добре озброєне козацьке військо, завдячуючи зраді хана і відсутності власного гетьмана, котрого Іслам-Ґерай утримував у своєму коші протягом тижня, зазнало разючої поразки від поляків. І хоча наслідки стихійної втечі козаків з Берестечка могли бути значно гіршими, чого й очікували поляки, цілковитого знищення козацької армії не відбулося. Можливо, саме завдяки купці сміливців, котра, жертвуючи собою, залишилась прикривати втечу дезорганізованих полків. А ще надлюдським зусиллям Богуна, призначеного радою козацької черні командувати військом у найскрутнішу для нього хвилину. І хоч Іван навіть у думках нізащо не погодився б із тим, що він отримав під Берестечком власну перемогу, вона була надто явною, аби не кинутися в очі гетьману, генеральній старшині козацького війська, а також багатьом у верхівці командування польського війська. Плани по цілковитому знищенню козацтва й оволодінню Україною, звільненою від самого духу бунтівників, що їх виношували ясновельможні, зазнали поразки. Битва, котра підвела поляків так близько до бажаної ними розправи над козацтвом, лише деякою мірою підточила сили Хмельницького, а після звільнення з татарського полону гетьман, не втрачаючи часу, кинувся скликати нову армію. Можливо, завдяки саме йому, Івану. І хоч ім'я Богуна, як ми бачили, й раніше доходило до вух самого короля, тепер про вінницького полковника заговорили в повний голос, порівнюючи з покійним Кривоносом і, навіть, самим Хмельницьким.

Відгомоніли пристрасті у ставці гетьмана й командуванні коронного війська. Кампанія 1651 року, котра обіцяла полякам повну перемогу над ворогом, закінчилася у вересні підписанням Білоцерківського мирного договору. Згідно з ним козацтво, хоча й значно втрачало позиції, надбані за минулі роки, все ж змогло зберегти не лише власний статус, а й деякий суверенітет. Реєстр, зазначений Зборівською угодою в сорок тисяч козаків, було зменшено до двадцяти тисяч, вільні помешкання козаків обмежувались кордонами Київського воєводства, а польському панству в черговий раз поверталися всі його маєтки, втрачені під час війни з початку її в 1648 році. Зрозуміло, що Хмельницького, а також і його старшин, одним із найближчих серед котрих став Богун, не міг влаштувати Білоцерківський мир, тож поновлення війни тепер було лише питанням часу. Не влаштовував цей мир і корону, проте, не дивлячись на видиму позицію сили під час його підписання, не все було добре всередині польсько-шляхетського табору. Ще одразу після закінчення берестецького розгрому посполите рушення, набране Яном Казимиром з такими потугами, відкрито відмовилося переслідувати розбитого і деморалізованого ворога й розсіялося, поспішаючи придушувати у власних маєтках численні селянські повстання, котрими Великопольша озвалася після того, як усі сили магнатства було спрямовано супроти України. Слідом за посполитим рушенням почало бродити у кварцяному війську – ненаситні найманці, у кишені яких перекочувала під час грабунку козацького табору під Берестечком казна Хмельницького розміром у тридцять тисяч талерів, а також чималенькі військові трофеї, за звичаєм, почали вимагати збільшення утримання, погрожуючи полишити королівське військо в разі невиконання вимог і оголосити конфедерацію. Багато втрат спіткали й табір найближчих помічників короля, найвагомішою з яких, безумовно, можна вважати смерть у таборі під Паволоччю князя Ієремії Корибута-Вишневецького, котра викликала такий разючий резонанс серед рейментарів польського війська і навіть рядового жовнірства, що кілька днів по смерті князя військо бродило значно сильніше, аніж після заяв найманців про конфедерацію. Дивною була та смерть: повний життєвих сил тридцятидев'ятирічний князь протягом кількох днів перетворився на розбитого хворобою старезного діда і помер у страшних муках. Тож не дивно, що табором поповзли чутки про отруєння Вишневецького. Жовніри, котрі щиро любили свого полководця, ледве стримувалися, щоб не кинутись зі зброєю в руках на найближче оточення князя, що його, за звичаєм, звинуватили в отруєнні Вишневецького. Зупинити вояків зміг лише привселюдний розтин тіла померлого, котрий не підтвердив факту отруєння, і офіційною причиною смерті було визнано кишкову хворобу, котра розпочалася після вживання Вишневецьким свіжих огірків та медового вина. Наскільки правдивою була версія лікарів князя, не судилося взнати нікому навіть у наш час. Тіло Вишневецького, набальзамоване і поховане в склепі бенедиктинського абатства Святого Хреста у Польщі, загинуло вдруге під час пожежі абатства у 1777 році. І лише у двадцятому сторіччі стало відомо, що виставлені на оглядини паломникам останки князя йому не належали – у труні зі скляним верхом покоїться тіло шестидесятирічного чоловіка, котрого ніколи не торкався ніж анатома під час розтину.

• Предыдущая
• 115/152
• Следующая