Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В. - Страница 110

• Предыдущая
• 110/152
• Следующая

Тим часом поляки підвезли з Бродів важкі гармати і почали готуватися до бомбардування погано захищеного від вогню мортир табору, а кілька тисяч обозної челяді під керівництвом панів Гетканта, Пшиємського і Убальда почали зводити високі редути для встановлення гармат і мостити загату на річці. Не залишалося нічого іншого, аніж спробувати домовитись з королем якщо не зброєю, то за допомогою дипломатії домогтися найменших для себе наслідків невдалої військової кампанії. Тож на восьмий день облоги до королівського табору вирушили Криса (який там і залишився), наказний гетьман Гладкий і писар Переяславець. Чи варто й казати, що запропоновані Яном Казимиром умови здачі примусили схилити голови сивочубих Гладкого і Переяславця?

– Що ж, ви самі до мене прийшли, – карбував слова король, і очі його блищали холодним блиском. – Прийшли, аби врятувати свої життя від неминучої загибелі. Я надам вам таку можливість. Але для цього вам належить дещо зробити.

– Ми готові вислухати умови вашої величності, – тихо, але з відчуттям самоповаги вимовив Гладкий.

– Умов зовсім мало, – вуста Вази скривилися в глузливій посмішці. – В полон до мене вирушають усі полковники козацького війська. Половину з них буде страчено у покарання за бунт, решта ж залишиться в якості заложників за Хмельницького і Виговського. Ви віддаєте мені всіх польських полонених – від шляхтича до останнього жовніра, віддаєте у цілості, живими і здоровими. Ви розриваєте на віки вічні свій поганський союз з татарами. Ви складаєте зброю і присилаєте до мого обозу всю свою артилерію, перед моїм шатром ви складаєте свої хоругви, бунчуки, литаври, булави й перначі. Ви урочисто клянетеся повернутися до умов Куруківської угоди і розпускаєте своє військо по маєтках шляхетного панства, тобто туди, де й належить перебувати підлому хлопству. І лише тоді ми збираємо сейм і на ньому вирішуємо вашу подальшу долю. У противному разі я втоплю в Пляшовій вас усіх до одного, не зглянуся ні на жінку, ні на дитину. Я все сказав, панове схизмати, можете вирушати до свого табору і передати, що моє терпіння має кінцеву межу і я не погоджусь чекати надто довго. – Ян Казимир стер гаптованою хусточкою з обличчя дощову краплю, котра впала з відкинутого догори забрала його срібного, із золотою насічкою, арме,[63] і притримав наполоханого громом коня. – Тим більше тут надто вогко, і я не бажаю сидіти в цьому баговинні.

З тим і поїхали старшини до свого табору. А на ранок наступного дня, після стихійно зібраної чорної ради, на стіл Яна Казимира лягла письмова відповідь Війська Запорізького, у котрій козаки відмовлялися видати старшин і клейноди, полонених і артилерію, але погоджувалися на припинення союзу з Кримом і повернення на Україну польських панів (тільки не збройних загонів жовнірства). Тієї миті, коли король дочитав лист, Станіслав Освенцім удруге за своє життя почув від короля таку брудну лайку, яку не чув навіть у корчмі від п'яних кондотьєрів.

Того ж самого дня в козацькому таборі було зібрано чергову загальну раду, і булава наказного гетьмана перейшла з рук нерішучого полковника Гладкого до кальницького полковника, котрий, несподівано для себе опинився найбільшим авторитетом у велетенському війську. Міцно стиснувши зуби, Іван Богун прийняв з рук полковника Гладкого булаву, стримано подякував за честь і промовив:

– Ви віддали мені в руки булаву і власні життя. Знайте ж, лицарство: або я виправдаю ваші сподівання, або прийму смерть у бою поряд з вами! Розходьтеся з Богом, пора припиняти раду…

Від спогадів вивело дзеленчання обладунків. Іван перевів погляд з пагорбів зайнятих польською арматою, на того, хто став поряд, і побачив Омелька.

– У Чигиринському полку двадцять козаків щойно накрило, – глухим голосом мовив Деривухо, не дивлячись на Івана. – Один постріл – два десятка мерців. Виводь нас звідси, Іване.

Іван зітхнув.

– Ти вважаєш, я повинен дати команду полишити табір? – запитав він.

– Я вважаю, ти повинен припинити цю бійню.

– Але це… Це ж початок нової бійні, може, ще більш страшної аніж та, котру переживаємо. Гадаєш, ляхи не готові до того, що ми підемо на прорив?

– Звичайно, готові.

– Тоді наказ про вихід з табору стане смертним вироком для тисяч козаків.

– Так.

– Вони обрали мене наказним гетьманом для того, щоб я зберіг ці життя.

– Бути гетьманом важко.

Зовсім поряд, прориваючи яму в розмоклій після останніх злив землі, вдарила велика чавунна куля. Бризки, змішані з клаптями дерну і шматками масного чорнозему, здійнялися в повітря і за мить посипалися на голови козакам.

– Ти повинен дати такий наказ! – Омелько, не помічаючи наслідків близького вибуху, схопив Богуна за металевий наплічник і заглянув йому в очі.

Хвилину Іван мовчав. Напруженим поглядом дивився в обличчя побратима, немов хотів знайти там щось таке, що раніше вислизало від його погляду.

– Омельку, – нарешті мовив він. – Важко.

– Я знаю, брате.

– Важко розуміти, що гори трупу залишаться тут, а на смерть їх поведу я, той, кому вони вірили. Я не зможу їх покинути. Передай Ганні…

– Стій, Іванку, – голос Деривуха раптом став м'яким, і він почав говорити з Богуном так, як говорив колись неймовірно давно, у часи, коли після повернення з походу Оліфера Стеблевця взявся виховувати і навчати військовій науці сина хорунжого Федора Богуна, – я нічого не буду передавати Ганні. Я так зрозумів, ти хочеш скласти голову тут, під Берестечком?

– Я повинен.

– Нічого ти не повинен, хлопчисько! Не ти призвів військо до такого становища, котре ми маємо тепер, не тобі платити за нього. Ти сам скажеш Ганні і своєму сину те, що хотів передати через мене. І ти потурбуєшся про тих, хто переживе Берестечко. Пообіцяй мені.

– Омельку…

– Пообіцяй мені! – повторив Деривухо, і рубець, який перекреслював його обличчя, почав біліти.

– Я обіцяю, – Іван схилив голову, немов шкодливий учень перед учителем. Ніхто і ніколи після смерті батька не примусив би його зробити це. Ніхто, окрім Омелька Деривуха.

Розв'язка берестецької трагедії українського війська відбулася близько десятої години ранку сонячного дня двадцять дев'ятого червня 1651 року. Сонце, котре ось уже кілька днів ховалося за низькими сталевими хмарами, виринуло на бірюзовому небі, ласкаво посміхаючись знесиленим облогою і боями козакам. Краплини вологи, що залишилися після дощу, який рясно пройшов за годину до світанку, яскравими діамантами зблиснули в травах на полі і в заростях чагарників, котрими опоясалася Пляшова. Сонечка кульбаб, що ними густо було засіяно навколишні пагорби, поєднуючись із зеленню трави і синню неба, створили таку разючу гаму кольорів, котра зовсім не гармонувала з картиною страждань тисяч людей, оточених у козацькому таборі переважаючими силами блискучого польського лицарства. Лише потворні плями свіжих могил, насипаних безпосередньо поблизу окопу, і сотні вкритих брудними закривавленими бинтами нещасних на возах козацького шпиталю створювали іншу картину, ту, яка зовсім не гармонувала з виглядом чудового літнього ранку, розлитого долинами і пагорбами Волині.

Щойно настав ранок, Богун на чолі двотисячного загону вирушив, долаючи переправу, створену напередодні через болото Пляшової, з метою розвідати можливий напрямок відступу війська в напрямку найслабших з його точки зору позицій Станіслава Лянцкоронського – той за наказом Яна Казимира зайняв із двома полками німецьких піхотинців і хоругвою драгун протилежний козацькому табору берег річки і саме проводив інженерні роботи, укріплюючи відтинок, на якому коронне військо найменше очікувало прориву обложених козаків.

Комонні сотні, тримаючи ратища списів напоготові, саме обережно минали переправу, намощену із затоплених у багно возів, дощок, поламаних ратищ, діжок і скринь, коли до Івана швидким чвалом, ризикуючи поламати ноги власним коням, кинулися кілька старшин на чолі з Джеджалієм.

• Предыдущая
• 110/152
• Следующая