Іван Богун. У 2 тт. Том 1 - Сорока Юрій В. - Страница 50

• Предыдущая
• 50/92
• Следующая

Немов ящірки, простували запорожці проміж пожовклим підліском, стискаючи в руках короткі, але замашні кийки. Такою ж зброєю було озброєно і гетьманську охорону, яка ось уже четверту ніч очікувала нападу, тож посилила пильність майже вдвічі порівняно зі звичайним несенням служби. Не дивлячись на те, що до світанку залишилося не більше години, вартові почували себе бадьоро, перегукуючись один з одним, щоб подолати звичайну для людини передсвітанкову сонливість…

Усе розпочалося під час наради в гетьмана, на якій пихатий Славинський заявив, що його козаки заткнуть за пояс будь-кого із запорожців, – люди ці, мовляв, недисципліновані, полюбляють пиячити і відлежувати боки, замість того щоб відточувати в навчанні військове мистецтво.

– А щодо виконання наказів старшини, тут взагалі немає про що толкувати! – і Славинський багатозначно подивився на Омелька.

Але Деривухо був не з тих людей, кого можливо було такими натяками вивести з рівноваги.

– А якщо я, вашмость, доведу помилковість твоїх слів, на ділі показавши, як у нас відгострено військове мистецтво і як ми виконуємо накази своєї старшини? – Омелько зробив виразний наголос на слові «своєї».

– І як ви збираєтеся це продемонструвати? – скривив губи Славинський.

– Хоча би тим, що доведу разом зі своїми козаками: ви вкрай погано охороняєте його ясновельможність від нападу з-за меж табору.

Славинський розреготався:

– Ви надто багато на себе берете, пане курінний!

– Побачимо, – спокійно відповів Омелько.

Тут до суперечки втрутився Павлюк:

– Ти ставиш себе в гірші умови, Омельку, попередивши його про свої наміри. Адже кого попереджено, того озброєно.

– Не хвилюйтеся, ваша ясновельможність, я знаю, на що йду. Дозвольте лишень провести такий турнір, і ви впевнитесь – козаки Тимошівського куреня варті набагато більшого, аніж про них думає пан сотник.

Павлюк роздумував недовго:

– Я думаю, така справа піде на користь твоїм сердюкам, Федоре, і твоїм запорожцям, Омельку. А від себе додам гаман золотих тому, хто зможе довести, що його люди кращі.

На підготовку було надано тиждень, протягом якого Омелько міг атакувати гетьманську охорону в будь-який час…

І ось вони зовсім поряд.

– Перший! – чує Омелько крик попереду і трохи ліворуч, кроків за п'ятдесят.

– Пильнуй! – лунає у відповідь з темряви якраз навпроти принишклих запорожців.

– Другий! – чується знову.

– Пильнуй! – знову лунає у відповідь, тепер трохи далі.

– Третій!

– Пильнуй!

– Четвертий!..

Тепер Омелько просувався зовсім повільно, майже зупинився, схожий для сторонніх поглядів на темний кущ завдяки гілкам, приладженим до одягу задля маскування. Позаду нього наїжачилися гіллям ще чотири темних купини. Повільно, дуже повільно наближалися вони до першої лінії возів…

Хвилин через сорок козаки, здолавши не більше двадцяти сажнів відстані, були в таборі. Без поспіху просунулися поблизу порожніх діжок, про які їм говорив Данило і почали витягуватися вузькою смужкою тіні, що пролягла від гетьманського намету. Одного разу Богунові на руку мало не став один з вартових, пройшовши зовсім поряд. Ще раз неподалік загавкав крізь сон сторожовий собака, але, нічого не підозрюючи, скоро затих. Шатро гетьмана було зовсім поруч, і схоже, що відчайдушний задум курінного вдавався – ось-ось вони обведуть круг пальця Славинського з його одвічно настороженими і підозрілими до всіх сердюками.

Раптом зовсім поряд із собою Богун виразно почув голос Славинського:

– Не спати, пся крев, нікому не спати! Щоб мені тут навіть миша не прослизнула, муха не пролетіла!.. Яровий!

– Тут, вашмосць! – почувся неподалік хрипкий голос.

– Чому так темно тут? Підсвітити швидко. Щоб через десять кроків вогонь палав! Чи тобі, неробо, хмизу не вистачає?!

– Одну хвилину!

Затупали, віддалюючись, важкі кроки. Богун лежав нерухомо, очікуючи на сигнал, що його мав подати курінний. На випадок, коли б їх викрили на підступах до гетьманського намету, було домовлено діяти напролом – спершу Базіка, який йшов замикаючим, мав кинутися навтіки, привертаючи до себе якнайбільше уваги, потім сам Богун разом із Савкою приймали б нерівний бій, а в цю мить Омелько з Данилом за будь-яку ціну проривалися б до шатра. Ще напередодні, коли курінний відібрав його в числі інших для перевірки на міцність гетьманської сторожі, Іван сприймав все як жартівливу прогулянку. Однак тепер, лежачи всього в кількох кроках від злого спросоння Славинського і десятка не менш злих вартових, він відчув себе так, немов знаходився серед ворожого стану, а в руках мав не кленовий цурпалок, а гострий ніж. Передбойове напруження застукотіло в скронях, приносячи з собою ясність думок і войовничий запал.

Темна тінь Славинського віддалилась, і Богун почав просуватись далі, трохи позаду відчуваючи присутність Савки Обдертого – жодним звуком той себе не виявив, але Іван знав, що він там. Напруження зростало. Через кілька хвилин, коли до намету залишалось всього два десятки кроків і лінія возів, виставлена дишлами назовні, почулись кроки кількох людей – охоронці, виконуючи наказ Славинського, повертались із в'язанками хмизу. Ще хвилина, і витоптана трава, серед якої принишкли пластуни, з'явиться з темряви в яскравому світлі, і їх буде викрито.

«Чому ж Омелько не подає гасла?» – забилась думка в розгаряченому мозку Богуна. Та вже за мить усе змінилось. Крик пугача, який мав слугувати тим самим гаслом, так і не знадобився.

Один із сердюків, із завзяттям поспішаючи виконати наказ, зі всього маху налетів на довгов'язого Базіку, який витягнувся в траві на цілий сажень.

– Ох йо… – глухо вигукнув сердюк і голосно гепнувся до землі. Решту його фрази, яка все одно не відрізнялась літературним смаком, заглушив тріск хмизу, що його сердюк тримав перед собою.

Базіка швидко здійнявся на ноги.

– До лісу! До лісу, братчики! Викрили нас! – заверещав він і чимдуж кинувся до возів край табору. Кілька секунд чувся тріск і гупання ніг погоні, яка кинулася вслід за втікачем. У темряві хтось вилаявся, десь бахнув постріл, і швидко почали наближуватись кілька вогняних плям – це бігли від намету охоронці зі смолоскипами. Незабаром від возів почувся крик і глухі удари – очевидно, товкли Базіку.

– Ну, Іване, наша черга, – вигукнув Савка і кинувся навперейми вогню смолоскипа.

Іван одним зусиллям кинув сильне треноване тіло назустріч другому охоронцю і за мить збив його сильним ударом ноги. Підхопив смолоскип і чимдуж жбурнув його подалі від себе. Відшукав у темряві Савку. Обдертий теж встиг розправитись зі своїм супротивником і похапцем притушував його смолоскип. До них вже бігли кілька озброєних киями сердюків.

– Ну що, Богуне, давай-но спина до спини та порівняймо панам-браттям пики! – оскалився Обдертий.

Іван одразу ж став, прикриваючи спину товариша, і підняв перед собою двома руками кия.

– Тут ми, тут! Ану, підходь – на всіх вистачить, – весело вигукнув він.

І почалось. Удари посипались зусібіч так раптово, що Іван ледь встигав їх відбивати, діючи кийком на манер меча-еспадрона.[57] Хвацько збивав удари, вивертався й контратакував, час від часу все ж пропускаючи досить відчутні стусани – нападників усе більшало. Плечем відчував плече Савки. Обдертий ревів, мов ведмідь, і з-під його кия раз по разу вилітали нападники, одразу ж затихаючи під ногами в спільників.

– Ну ж бо, Іване, бий їх, колоти! – кричав Савка.

– Давай, підходь, – скалився Богун.

Але хоч як вправно не відбивалися друзі, положення все гіршало, а за хвилину коло навкруг них почало стискатись. Не маючи перед очима смертельно-гострого леза, вартові лізли під удари київ, мов бик на червону хустину. Скоро Іван почув, як дужі руки вхопили його іграшкову зброю, вчепились в одяг, обвили ноги.

– Долають, таку їх через так! – щосили гаркнув він і рвонувся, відпускаючи кия. Ще кілька разів встиг змахнути важкими кулаками і, мов підкошений, упав під градом ударів. Устиг ще відчути, як струменить по обличчю з розбитого носа кров, почув, як оскаженіло харчить поряд Савка, перекочуючись по землі під цілою купою тіл, і почав втрачати пам'ять. Останнім, що почув, був чіткий голос, котрий належав комусь з генеральних старшин:

• Предыдущая
• 50/92
• Следующая