Выбери любимый жанр

Відважні - Воинов Александр Исаевич - Страница 9


Изменить размер шрифта:

9

«Дядько Микита! Тікати, якнайшвидше тікати від цієї людини!» Зарипіла на іржавих завісах рама, брязнули шибки, що ледве трималися на старій замазці. Миколка вже переніс ліву ногу через підвіконня, як із-за сарая, що стояв у глибині двору, вийшов високий рудий поліцай з автоматом і крикнув:

— Ей! Давай назад!.. — і підняв автомат.

Хлопець підкорився й повернувся в кухню. В сусідній кімнаті Іван Митрич вже зустрічав дядька Микиту, і вони завели розмову.

Миколка шукав, куди б йому заховатися… Для того, щоб вибратися на горище, треба проникнути в сіни й тоді пройти через кімнату, в якій на нього чекає дядько Микита. А підвал? Може, в підлозі є ляда?.. Ні, всі дошки міцно пригнані одна до одної, ляди не видно. В розпачі Миколка притулився до одвірка прочинених дверей і почав слухати, про що говорить Іван Митрич з цим клятим банщиком.

Але вони говорили не про нього. Іван Митрич просив дядька Микиту роздягнутися і присісти до столу. А той відмовлявся тим, що зайнятий, — проходив мимо і раптом згадав: давно не фотографувався, а тут якраз бургомістр Блінов вимагає, щоб його співробітники представили свої фотографії.

Іван Митрич розпитав, якого розміру потрібні фотографії, поскаржився, що тепер важко дістати хороший папір. Зв'язків з німецькими офіцерами він не має, а якщо зрідка йому й приносять папір, то він боїться купити: щоб не звинуватили потім, що він його вкрав. Микита Кузьмич обіцяв Івану Митричу дістати все, що потрібно, йому це не важко, адже він виконує спеціальне доручення міської управи.

Вони говорили поважно, як двоє людей, котрі знають собі ціну і посідають у суспільстві певне, помітне становище. Навіть у тому, яким тоном Іван Митрич звертався з проханням дістати йому фотопапір, відчувалася гідність. Він просить, але якщо це важко, то не наполягає. З свого боку Микита Кузьмич обіцяє, але не нав'язується.

Іван Митрич запросив Борзова прийти завтра вранці до ательє, і він зробить усе, що треба.

Потім вони замовкли. Здавалося, все вже було сказано, і Микита Кузьмич міг іти.

І справді, загуркотіли стільці. Микита Кузьмич підвівся і рушив до дверей. Миколка з полегшенням зітхнув.

Але Борзов раптом наче пригадав про щось дуже незначне:

— Ще одне, Іване Митричу!.. Тут хлопчисько за вами ув'язався. Мені треба буде захопити його з собою.

За дверима запанувало важке мовчання — видно, Іван Митрич збирався з думками, удар застав його зненацька.

— Ви говорите про Миколку? — запитав він, і голос його прозвучав твердо.

Це був голос людини, яка вирішила не здаватися. І Миколка враз повірив у те, що старий зможе його захистити. Він вибіг з кухні і кинувся до дядька Микити:

— Іди, іди звідси!

Дядько Микита кивнув головою на двері:

— Ходімо! Та швидше!

Якушкін заступив Миколку.

— Хлопчик залишиться тут, — сказав він рішуче.

— Ні, він піде зі мною!

Якушкін посміхнувся:

— Але ви, здається, його дядько? І ви знаєте, які можуть бути наслідки?

— Так, я все знаю, пане Якушкін. Він мій племінник, і тому я заберу його з собою. На це є наказ Блінова…

— Наказ Блінова? — перепитав Якушкін. — А навіщо Блінову цей хлопчисько?..

Дядько Микита сердито глянув на Миколку:

— Цей хлопчисько надто багато знає! І в нього дуже погано причеплений язик. Коротше кажучи, він піде зі мною. Він арештований!..

Якушкін розвів руками і відступив.

— Бог вас покарає, Микито Кузьмичу! Губите людей ні за що!.. Іди до мене, Миколко, я тебе поцілую, мій хлопчику. В мене немає сил захистити тебе, але я клопотатиму, щоб тебе відпустили.

Микита Кузьмич відчинив двері навстіж.

— Іди вперед! — глухо сказав він Миколці. — Та не подумай тікати. Коли я на службі, у мене немає родичів.

Якушкін провів Миколку до воріт. Тут Миколка з ним попрощався. Рудий поліцай вже чекав його посеред дороги і на знак Борзова підштовхнув хлопця стволом автомата.

— Іди, іди! Швидше!

Миколка пішов попереду поліцая, дядько Микита порівнявся з ним.

— Чорти б тебе забрали, наробив ти мені клопоту! — півголосом лаявся він. — Чого тікав? Тепер доведеться тобі сидіти в підвалі. Про одне прошу: мовчи. Навіть у підвалі мовчи…

Поліцай ішов надто близько. Дядько Микита замовк і лише час від часу багатозначно поглядав на хлопця.

Скоро Миколку штовхнули у підвал борошняного складу — тут поліцаї влаштували щось на зразок пересильної тюрми. Сюди приводили затриманих і вирішували, що з ними робити далі — передавати в гестапо чи вести справу тут. У підвалі ще пахло борошном і мишами. Тьмяне світло пробивалося з вулиці через мутне віконце під самою стелею. Вікно було настільки вузьке, що ґрат не ставили: доросла людина крізь нього не пролізе. У вікні виднілися латка неба і ноги вартового в грубих шкіряних черевиках.

Ліворуч біля стіни стояли збиті з товстих дощок, почорнілі від давності широкі нари. На них сиділи двоє дідів у порваних ватниках і худенька дівчинка в косинці і потертому пальті. У дальньому кутку лежав чоловік, укритий брудною шинелею.

За спиною лунко стукнули двері й заскрипів засув. Миколка повільно підійшов до нар і присів скраю.

Діди здивовано глянули на нього.

— Ну от, за дітей вже взялися!.. — сказав один з них; обличчя його було попсоване слідами віспи.

Дівчинка перестала плакати і з подивом глянула на Миколку. Те, що поруч опинився худенький хлопчик, такий же нещасний, як і вона, трохи заспокоїло її. Дівчинці було років п'ятнадцять; дві тонкі світлі кіски виглядали з-під косинки.

— Сідай сюди! — сказала дівчинка і посунулася ближче до стіни, поступаючись місцем. — Як тебе звати?..

— Миколка! А тебе?

— Майя!

— Я тебе на вулиці бачив.

— І я тебе бачила.

— Ти на Костромській живеш?

— На Костромській.

— Твій батько в депо працював?

— В депо.

— І мій у депо… Машиністом…

— А мій слюсарем. Як твоє прізвище?

— Охотников!

— А моє — Шубіна. Про твого батька тато часто розповідав… Він вусатий такий, сердитий. Завжди із слюсарями сварився.

Але Миколка не хотів говорити про батька. Він запитав:

— Тебе за що забрали?

— Хотіли відправити в Німеччину, а я заховалася.

— А тобі скільки років?

— Чотирнадцять… Але в комендатурі сказали, що я брешу і що мені шістнадцять…

— А мені вже п'ятнадцять, — збрехав Миколка; йому не хотілося бути молодшим за цю дівчинку.

— Тебе за що? — поцікавилась вона.

Миколка насупився.

— В мене матір убили, — сказав він, — а я від дядьки Микити втік. отім він мене спіймав — і сюди.

— Це який дядько Микита? Той, що у бургомістра служить?..

— Той самий, — підтвердив Миколка. — Хотів під замком держати, а я втік… І знову втечу.

Майя зітхнула.

— Звідси не втечеш!  І вона очима показала на чорні підковані черевики, що топталися у світлому квадраті віконця.

— А я втечу! — уперто твердив Миколка.

Чоловік, що лежав у кутку, стягнув з голови шинель і підвівся, спершись на лікоть.

— Щось наче голос знайомий, — сказав він, і Миколка одразу впізнав у ньому того самого полоненого, якого намагався врятувати у дворі дядька Микити. — А, і ти тут? От не сподівався! Як же тебе схопили?

— Схопили от, — похмуро відповів Миколка.

Чоловік похитав головою.

— Не сподівався я тебе тут побачити… — Він сповз на край нар і простягнув Миколці руку. — Ну, малий, давай познайомимося. Зви мене Михайлом… Чи не за мене, часом, тебе сюди посадили?..

— Ні, — сказав Миколка. — Мене дядько зрадив.

— А що вони з тобою хочуть зробити?

— Не знаю.

Михайло посміхнувся:

— Не журись! Головне — держатися. А там видно буде…

Хтось із старих зітхнув:

— Колись у цей підвал я купцю Дорофєєву борошно привозив. От не знав, що чекатиму тут своєї останньої години!..

Розділ сьомий

СКЛАДНИЙ ВУЗОЛ

9
Перейти на страницу:
Мир литературы