Відважні - Воинов Александр Исаевич - Страница 12

• Предыдущая
• 12/78
• Следующая

— Щоб він здох, — хитнув головою Юренєв. — Через нього я й попався.

— А важко вам було проникнути у двір?

Юренєв глибоко затягнувся димом.

— Мені пощастило, — сказав він. — Поблизу був якийсь хлопчисько. Він допоміг мені одірвати дошку в паркані, проліз у двір спочатку сам, а потім і мене втягнув.

Мейєр зацікавився:

Он як! То ви мали союзника?

Так, і дуже активного.

— Хто ж він такий? Хто його батьки?

— Як мені вдалося з'ясувати, він син недавно страченої Катерини Охотникової!..

— Син Охотникової? — здивовано підвів брови Мейєр. — Що ж він робив у дворі Боргова?

— Борзов йому дядько… Двоюрідний брат батька…

— Он як? Ви повідомили мені цікаві новини! І дядько любить свого племінника?..

— Цього я не знаю, але зате знаю інше…

— Що саме?

— Племінник ненавидить дядька…

— Ненавидить? За що?..

— Він вважає його зрадником. І не може йому простити, що той мене видав.

Мейєр промовчав. Здавалося, він був зворушений:

— Хлопчаки — завжди хлопчаки! Вони сповнені благородних поривань… Очевидно, ваш рятівник зовсім не поганий хлопчина?

— Так, — втомлено посміхнувся Юренєв, — цей хлопчина не з боязких. Скільки ж йому років? Років тринадцять-чотирнадцять…

Мейєр зітхнув:

— Що ж, хлопчик залишився сиротою — куди ж йому було йти, як не до свого дядька. — Він побарабанив пальцями по краю стола. — Але дивно, на допиті Охотникова сказала, що родичів у неї в місті немає!.. Чому ж вона приховала Борзова?

Юренєв поправив волосся, що лізло в очі:

— Це не дивно — відтоді, як він пішов до нас працювати, всі від нього відмовилися.

Мейєра мимоволі покоробило це «до нас», сказане спокійно і побіжно, але яке немовби поставило знак рівності між ним і Юренєвим.

Він роздратовано підвищив голос.

— Тим більше! Що ж тоді заважало їй скомпрометувати Борзова в наших очах. Адже, назвавши його ім'я, вона цим самим кидала на нього підозру. А це найкращий спосіб помсти…

Юренєв подумав.

— Мені це важко пояснити. Але я знаю тільки одне: Борзов намагався затримати хлопчину в себе, а той від нього утік.

Мейєр зупинився перед Юренєвим і допитливо подивився йому в очі. Він виробив це вміння — дивитися пильно, наче заглядаючи людині в душу.

— Я не можу зрозуміти лише одного, — сказав він, — ви розповідаєте про цього хлопчиська так докладно, наче вам добре відома його дальша історія. Невже він встиг розповісти вам усе, що сталося з ним пізніше, за той час, коли ви пролазили в дірку паркана?..

Юренєв засміявся: питання справді було гостре.

— Давно я не палив таких чудових сигарет, — сказав він, беручи нову. — Бачте, пане Мейєр, справа в тім, що хлопчик перебуває зі мною.

— Як — з вами? — здивувався Мейєр.

— У підвалі.

Брови Мейєра знову підскочили вгору:

— Як же він туди потрапив?

— Його привів Борзов!

— Власного племінника? Але ж ви сказали, що хлопчисько від нього втік.

— Так… Та він не зміг добре заховатися…

Борзов знайшов його у старого фотографа і привів до нас…

— Для чого ж він це зробив?

— На жаль, мені він цього не пояснив, — посміхнувся Юренєв, — але гадаю, що тут проявилася його службова ретельність.

— Я не хотів би мати такого дядька, — сказав Мейєр. — Що ж, ви прийшли повідомити мені тільки про це?

— Ні, пане Мейєр, — відповів Юренєв, — у мене виник цікавий план.

Мейєр повернувся на своє місце і важко сперся руками об стіл. Він про щось напружено думав.

— У якого фотографа переховувався хлопчик? — запитав він.

Юренєв кивнув головою вбік вікна:

— У того, що працює на базарній площі. Пам'ятаєте, мабуть, — сивий, беззубий дідок. Він любить знімати дітей у човні…

— Здається, я його бачив, — наморщив лоб Мейєр, — а зрештою, не в ньому справа. Розповідайте про план.

Юренєв присунувся ближче до стола і, хоч у кабінеті нікого не було, почав півголосом:

— Бачте, пане Мейєр, я не вірю в те, що хлопчиська залишать в біді.

— Хто? — насторожився Мейєр.

— Друзі Охотникової. Хтось напевне дасть йому притулок.

Мейєр відкинувся на спинку крісла.

— Так! Так! — сказав він. — Цікава думка.

— Але це ще не все, — вів далі Юренєв. — Хлопчисько в розмові кілька разів згадав село Малинівку!.. Воно за п'ятнадцять кілометрів від міста — вбік від шосе…

«Що за чортовиння, — подумав Мейєр, — удруге сьогодні чую про Малинівку!» Але він нічим не видав свого здивування і навіть трохи скептично посміхнувся:

— А що в нього може бути в Малинівці?

— Можливо, хтось його там чекає.

Мейєр задумливо глянув у вікно, на якому лежали м'які промені сонця.

— Ну добре, — сказав він, — ми відпустимо хлопчиська. А де гарантія, що він піде саме туди? Не можна ж його тягнути за руку.

— В тім-то й уся справа! — жваво вигукнув Юренєв. — Треба, щоб він сам тягнув когось за рукав… Мене, наприклад!..

— Вас?!. — Мейєр голосно розсміявся, такою беглуздою видалася йому ця пропозиція. — Ви вже один раз невдало тікали… Якщо вам пощастить це і вдруге, то навіть найбільший дурень зрозуміє, що ви за птах!.. А що, як вас розстріляти? — раптом запитав Мейєр. — Так, так, розстріляти! — Юренєв зблід і відсахнувся. — Потім, уночі, ви вилізете з ями… Ні, звичайно, не мертвий, — похмуро пожартував Мейєр, — і постукаєте у найближчий дім. Вас побачать скривавленого, в самій білизні. Чутка про це одразу ж полетить по місту.

— Ну, а потім куди я піду? — голос Юренєва затремтів.

— Потім на дорозі випадково зустрінете хлопчиська, якого тоді ж випустять на всі чотири сторони… — Мейєр поклав ногу на ногу і глузливо глянув на Юренєва. — Куди ви бажаєте дістати кулю? В ногу чи в руку?

— Краще в руку, вище ліктя, так, щоб куля не зачепила кістку.

— Скромне бажання! Тепер давайте подумаємо, де все-таки гарантія того, що хлопчисько приведе нас на явочну квартиру. Якщо він щось знає, ми зможемо примусити його заговорити значно простішими засобами!..

— Боюся, що він нічого не знає.

— Тоді яка ж користь у цій витівці?

— Є користь, — уперто сказав Юренєв. — Ні в кого не залишиться сумнівів, що я — жертва гестапо. І тоді підпільники самі мене шукатимуть… Хлопчисько — чудовий свідок. Він рятував мене у дворі Борзова, разом зі мною сидів у підвалі…

Мейєр задумливо пожував губами. В цьому плані все-таки щось йому не подобалося. Надто громіздкий. А великий досвід підказував гестапівцю, що кращий план завжди найпростіший.

— Візьміть сигарети, — сказав він грубувато, — і йдіть. Я подумаю.

Але Юренєв тільки з жалем глянув на пачку і, не взявши її, пішов до дверей.

— А сигарети? — крикнув йому навздогін Мейєр.

У дверях Юренєв обернувся:

— Я сиджу в загальній камері, пане Мейєр!..

Він заклав руки за спину, як це мусять робити ув'язнені, і ногою штовхнув двері…

Мейєр провів його поглядом і деякий час мовчки ходив з кутка в куток. Потім, прийнявши рішення, відчинив навстіж кватирку і переніс із стола на підвіконня графин з водою. Це був умовний сигнал Т-А-87 про те, що Мейєр хоче його негайно бачити.

Через дві години з воріт гестапо виїхала машина, в якій, крім Мейєра, нікого не було. Машина довго плутала вулицями і нарешті звернула на шосе.

Недалеко за містом, на високому горбі, височіли руїни великого елеватора, схожі на зруйнований замок. Елеватор був розбитий бомбами, і вже з рік, як серед його повалених стін оселилися кажани. Дорога до нього, колись людна, тепер почала заростати травою. Одного разу на схилі горба підірвалася на міні коза, і відтоді ніхто з жителів сюди не ходив.

От у це глухе місце і повів свою машину Курт Мейєр. Він залишив її за купою каміння і щебеню так, щоб збоку не було видно, а сам, перескакуючи з одного уламка на інший, рушив до щілини між двома стінами, що привалилися одна до одної, утворивши щось схоже на «арку. Пройшовши кілька кроків, він відчинив низенькі двері в стіні, які вели у підвал, засвітив кишеньковий ліхтарик і, держачи про всякий випадок в другій руці пістолет із зведеним курком, переступив поріг.

• Предыдущая
• 12/78
• Следующая