Слід веде до моря - Малик Владимир Кириллович - Страница 26

• Предыдущая
• 26/41
• Следующая

— Я з роботи. Мене майстер прислав, — невпевнено промовив він, гарячково думаючи, як спитати у старої, де ж живе батько.

Справді, не пояснювати ж чужій людині, навіщо він розшукує Василя Петровича Романюту і хто він йому доводиться.

— Для чого?

— Він на роботі потрібен. Скажіть, будь ласка, де його знайти.

Стара подумала, ще раз пильно глянула на Юрка, а потім сказала.

— Адреси він не залишав. Але розповідав, що живе в старій баржі десь на березі Дніпра. Рибу ловить, купається… Мабуть, йому там непогано, коли тижнями не приходить додому.

— Як же знайти ту баржу?

— Хтозна. Я не була там. Може, старий знає? — і загукала в хату: — Іване! Іване! Де живе Василь Петрович? Тут питають його.

Настала пауза. З хати не відповідали. Юрко завмер. Невже не дізнається, де живе батько? Невже даремно їхав сюди?

Врешті почувся старечий голос.

— Нижче порту, на піщаній косі. Баржа називається «Нептун».

Юрко подякував і повернув назад. Поминувши річковий порт, пройшов попід залізничним мостом і зупинився на березі тихої заводі, де стояли на приколі старі баржі, катери і новенькі моторні човни любителів водного спорту та риболовства.

Баржу «Нептун» Юрко помітив здалеку. Вона стояла на причалі біля піщаної коси, сіра, стара, з облупленою фарбою на бортах. Тільки назва була кимось недавно підмальована і здалеку кидалась у вічі.

У Юрка тьохнуло серце: на баржі, звісивши ноги за борт, сидів чоловік у голубій майці і, недбало тримаючи в зубах цигарку, пильно дивився на воду, де червоніли й біліли поплавки вудок. Невже батько?

Чоловік був загорілий, м'язистий, з густою копицею буйного рудого волосся на великій голові. Він не звертав ніякої уваги на хлопчака, що йшов берегом.

Юрко повернув до баржі.

Серце калатало в грудях, мов сполохана пташка. Наступила хвилина, заради якої він їхав сюди! Він швидко перебіг вузьким трапом і сплигнув на палубу.

Чоловік почув стукіт і підвів голову. Їхні погляди зустрілися.

І в ту ж мить Юрко зрозумів: перед ним — батько. Тут помилки не могло бути. І очі, і чуб, і ніс, і овал обличчя — все говорило про разючу подібність, яка не могла бути випадковою.

Юрко зупинився. Від хвилювання у нього забило дух і відібрало мову. Стояв і пильно, аж занадто пильно дивився на батька, все ще не вірячи — дійсність це чи сон?

Батько теж дивився на нього здивовано, з легким усміхом, але, видно, його здивування було викликане просто неймовірною розгубленістю хлопця, для якої він не знаходив причини й пояснення.

— Ну, здрастуй! Проходь — чого зупинився? — сказав привітно. — Я не кусаюсь. Якщо вже опинився на моїй посудині, то гостем будеш! Сідай. Розповідай, яке діло маєш?!.

Він підбадьорливо підморгнув. Юрко ступив два кроки наперед і знову зупинився. Язик задерев'янів.

— Доброго здоров'я, — пробелькотав глухо і замовк, не маючи сили вимовити слово «тату». — Я до вас…

— Бачу. Сідай поряд.

— Мене звати Юрком…

— Дуже приємно. Чудове ім'я.

На мить у батькових очах промайнув сум, а з обличчя враз щез усміх. Воно посерйознішало, стало напруженим.

— А прізвище моє Романюта, — випалив Юрко, з трудом пізнаючи свій голос.

— Що? — чоловік кинув вудку, яку тримав у руці, схопився на ноги. — Романюта?

Якщо до цього в Юрка ще й був якийсь маленький сумнів у тому, що перед ним його батько, то зараз він геть розвіявся. Збентеженість, радість, подив — всі ці почуття так яскраво вималювалися на його обличчі, були такі промовисті, що Юрко переконався остаточно: перед ним — батько!

— Так, Юрко Романюта.

— Син? — батько розставив руки ніби для обіймів, але враз опустив. — Юрко?

— Так, син…

Вони мовчки дивились один на одного, не зрушуючи з місця. Потім батько, перемігши хвилювання, швидко підійшов до хлопця і, як дорослому, подав руку.

— Ну, здоров, сину… Спасибі, що приїхав…

В його очах стояли сльози. Видно було, що він ледве стримує себе, щоб не схопити хлопця в обійми, і тільки щосили стискає Юркову руку, не помічаючи, що завдає йому болю, та розгублено усміхається.

— Я радий, що зустрівся з тобою, — Юрко і не помітив, як перейшов на «ти». — Ледве знайшов…

— Ще б пак! Мене знайти нелегко… Адреси в довідковому бюро не залишав… І мама приїхала?

— Ні, я сам, — тихо відповів Юрко.

Батькові щоки пойнялися рум'янцем.

Видно, йому ніяково було слухати від сина те, що мусив би сам знати.

— Я розумію…

Він похилив голову і замовк, ніби на кремезні плечі ліг важкий тягар.

Юркові стало шкода батька. Але разом з тим десь глибоко в душі ворухнулося почуття зловтіхи.

«Ага! Тепер ти каєшся! Тепер ти зрозумів, як гірко бути одинокому! А як же було матері? Мені, малому? Тоді ти не думав про нас? І тільки, коли залишився сам, одинокий, коли роки (до речі, скільки йому? Років сорок?) почали сріблити скроні і тягарем опускатися на плечі, тільки тоді ти згадав, що у тебе є дружина і син! Тепер відчуй, як це тяжко, коли від тебе відвертаються, не хочуть тебе признавати за рідного! Відчуй…»

Однак жаль узяв гору, і Юрко сказав словами Степана Бенедиктовича:

— Я не знаю, що у вас сталося з матір'ю. То ваша справа — самі й розбирайтесь. А я, як бачиш, приїхав…

Батько обняв його за плечі. На обличчі промайнула радість.

— Дякую, сину. Сьогодні у мене дуже щасливий день. Здається, щасливішого й не було ніколи… Ну, заходь до мого палацу, — і він показав на дощану надбудову баржі. — Відпочинемо, порибалимо, наваримо юшки — і наговоримося досхочу…

Та Юрко заперечив.

— Ні, тату, я в тебе не затримаюсь. Через годину відходить автобус, і мені треба встигнути на нього, щоб вчасно бути вдома. Так що порибалимо іншим разом.

— Шкода. Тоді поснідаємо в їдальні. Зажди на мене хвилинку — я одягнуся, — і він зник за дощаними дверима каюти.

Відвідувачів у чайній було мало, і їм швидко подали сніданок. Батько майже не їв, — розповідав про себе, розпитував Юрка. Його цікавило все: як Юрко навчається, в якому класі, чи є в нього книжки, зошити, одяг. Де вони жили з мамою? Де мама зараз працює?

Почувши, що вони вже живуть не на острові Довгому, а в новій квартирі, зрадів і запитав адресу.

— Ти мені дозволиш коли-небудь зайти до тебе?

— А як же мама? — почервонів Юрко.

— А я тоді, коли вона буде на роботі. Мені кожного дня доводиться бувати в місті, бо я працюю водієм вантажної автомашини, і під час обідньої перерви міг би на кілька хвилин заглянути.

Юрко подумав, що нічого не буде поганого, якщо батько зайде до нього на півгодини.

— Заходь, — погодився він. — Але так, щоб мама не бачила…

— Дякую, Юрчику, — сказав схвильовано батько. — Ми будемо з тобою щирими друзями? Правда?

— Будемо. А чому ж?

Розмовляючи з батьком, Юрко уважно приглядався до нього. Він запам'ятав його міцні натруджені руки, порослі рудуватими волосинками, густий, злегка хвилястий і теж рудуватий чуб, у якому пробивалася сивизна, дві зморшки, що залягли на лобі, і такі ж, як у нього, сірі очі. Ой, як би було хороше бачити його кожен день, ходити з ним по вулицях міста, як це робить Марта з своїм батьком, чи по березі моря, сидіти поряд за столом — і не в їдальні, а дома! Вони й справді могли б стати добрими друзями.

Годинник на стіні пробив одинадцяту. Юрко схопився.

— Мені пора… Ти проведеш мене до автостанції?

Сергій ждав його біля будинку сумний, набасурманений, ніби наковтався гіркого. Побачивши Юрка, відразу накинувся:

— І де можна вештатися стільки! Вже цілу годину отут виглядаю тебе! А ти ніби крізь землю провалився!

— Марту бачив?

— Та ні ж!

— Чому? Не було дома?

Сергій з досадою махнув рукою.

— Бачиш, я просто не ходив до неї.. Побоявся сам…

— Щось на тебе не схоже!

— Ти мене не так зрозумів… Я не Марти боюсь! Ще б чого! Боюсь невдачі: або Марта закомизиться, або Іван Іванович відмовить. Що тоді ми зробимо без човна?.. То ж я, ідучи, розміркував і вирішив діждатися тебе.

• Предыдущая
• 26/41
• Следующая