Таємний посол. Том 2 - Малик Владимир Кириллович - Страница 8
- Предыдущая
- 8/141
- Следующая
Яненченко не витримав і перший розпочав бій. Миргородці ще шикувалися лавами, а він своїм правим крилом ударив по них, сподіваючись зім’яти й відкинути до Сули, в болота, де було багато незамерзлих прогноїв. В разі перемоги йому відкривався шлях на Лубни, Лохвицю та Ромни. Тож варто, міркував він, ризикнути!
Він підвівся на стременах, махнув шаблею над головою. І зразу ж застугоніла під снігом мерзла земля, заколихалися над рядами бунчуки, прокотився полем грізний клич — алла, алла!
В ту ж мить перед козацькі лави виїхав молодцюватий підтягнутий полковник Новицький, теж махнув шаблею.
— За мною, братці! Вперед!
Дві густі лави, як дві морські хвилі, зіткнулися в білому полі. Завирувало, заклекотіло криваве бойовисько.
Татари не змогли відкинути миргородців, і їхній бойовий запал швидко згас. А коли почали частіше падати вбиті й поранені, коли козацьке «слава» зазвучало гучніше й грізніше, в серця ординців закрався страх і вони здригнулися. І не тому, що були менш хоробрі чи мали менше сил. Сили були майже рівні. І хоробрістю не обділив Аллах своїх синів, що з дитячих років привчалися сидіти в сідлі й тримати в руках шаблю та лук. Причина була, мабуть, в іншому: вони воювали тільки заради грабунку, здобичі військової. А грабіжники, як відомо, ніколи не відзначаються стійкістю в бою… Козаки ж захищали свій край, свої домівки, своїх жінок і дітей, тому билися до останнього, не шкодуючи життя. І ця приреченість надавала їм сили й завзяття. Нехтуючи смертю, вони не відступили ні на крок.
Побачивши, як здригнулися передні ряди ординців, Яненченко зрозумів: ще хвилина — і його військо покотиться назад. Тоді вже ніяка сила не спинить переполошених татар аж до самого Дніпра. І він гукнув до тих кількох десятків козаків, які служили у Юрія Хмельницького:
— За мною, друзі! Покажемо союзникам, як треба битися!
Він помчав на білому огирі на чолі купки своїх охоронців і врізався в лави лубенців. З–під баского коня летів кім’яхами сніг. Блиснула на сонці крива шаблюка.
Захоплені його відчайдушністю, понукувані мурзою Кучуком, татари повернули знову і посилили натиск на козаків.
Арсен Звенигора здалеку запримітив вершника на білому коні і подумав, що то сам Юрій Хмельницький.
— Романе! Мартине! Обходьте того чорного ворона з боків, а ми з батьком Семеном ударимо йому в лоб! — гукнув він товариству. — Чи не сам гетьман?
— Ні, то не Хмельниченко, — заперечив Гурко. — Побий мене грім, якщо це не Яненченко… Їй–богу, Іван Яненченко! З ним я разом учився в Київській колегії, а пізніше — схрещував шаблі, коли Самойлович водив лівобережних козаків проти Дорошенка. А тепер він полковник корсунський…
— От його нам якраз і цікаво схопити! Татари враз тоді повернуть назад, — сказав Арсен. — Вперед, друзі!
Він ударив коня під боки і помчав навперейми Яненченкові. За ним — Гурко, Роман і Спихальський. Позаду рушили козаки Лукімської сотні.
Арсен на повному ходу зіткнувся з Яненченком і зчепився в рукопашному бою. Полковник був дужий і спритний. Його темне, аж бронзове обличчя хижо ошкірилося: він, мабуть, гадав, що легко виб’є молодого супротивника з сідла. Та з першого ж удару відчув, що перед ним не молодик, а досвідчений і сильний козак. Тому, наносячи Арсенові удар шаблею, він лівою рукою вихопив з–за пояса пістоль і спрямував козакові прямо в груди.
Блиснув пломінь. Прогримів постріл.
Та Арсен раніш, ніж куля встигла пронизати його, кинувся вбік, до лівого стремена і теж вихопив пістоль.
Яненченко не сподівався такого повороту подій. Він був упевнений, що супротивник падає, і не встиг відхилитися від пострілу Звенигори, який стріляв майже впритул, бо їхні коні замалим не зіткнулися грудьми. Але полковник навіть не похитнувся, хоча на кожусі якраз проти серця зачорніла кругла дірка.
— На ньому панцир! — крикнув Гурко. — Бий шаблею!
Арсен заніс шаблю. І коли б Яненченко не рвонув поводи і не кинувся навтьоки, коли б між ним і Арсеном не вклинилися полковникові охоронці, хто зна, чим би закінчився для нього цей поєдинок.
Йому навперейми кинувся Роман зі Спихальським та десятком молодих козаків. Зрозумівши, що він потрапляє в пастку, Яненченко пустив поводи і щосили оперіщив коня шаблею по крупу. Дужий рисак прищулив вуха і вихором помчав у поле, рятуючи свого хазяїна од вірної смерті.
— Хапай його! Хапай псявіру! — ревнув Спихальський, бачачи, що полковник вислизає з рук.
— Однак ні в Спихальського, ні в Романа, ні в Гурка коні не відзначалися прудкістю, і Яненченко швидко відірвався від них. Тільки Арсен не відставав. Мов чорна блискавка, мчав він слідом за полковником по засніженому білому полю.
Яненченко оглянувся, і на його бронзовому, засмаглому обличчі промайнув страх: козак ось–ось наздожене. А там…
— На допомогу! — вигукнув він перелякано.
До нього на виручку повернув з кількома десятками воїнів мурза Кучук.
Арсен на всьому скаку врізався в лаву татар. Від його наглого натиску перший ряд здригнувся, подався назад. Кілька ординців упало додолу. В інших одразу погас бойовий запал…
До козака неможливо було підступитися, його шабля, мов смерч, шаленіла над ворожими головами, а дужий, розпалений боєм кінь грудьми тіснив низькорослих кошлатих татарських коней.
На допомогу Арсенові підоспіли друзі; він з новою силою, з новим завзяттям накинувся на ненависних загарбників. Упало ще кілька ворогів, а ті, що вціліли, шарахнулися назад і, лементуючи, сипонули врозтіч.
— Кара джигіт! Чорний вершник! — кричали одні.
— О Аллах, це сам шайтан! Кара–шайтан! Чорний чорт! — кричали інші.
— Куди ви? Назад! — намагався зупинити їх мурза Кучук.
Та його ніхто не слухав. Воїни повсюдно завертали коней. Кинуті кимось два слова — «чорний вершник» — вмить, мов вогонь, пойняли смертельним жахом серця забобонних ординців. В їхній уяві «чорний вершник» був наділений чарівною невразливістю і надприродною силою, і зустріч з ним не віщувала нічого втішного, тільки смерть…
— Кидайте на нього аркан! Стріляйте з луків! — гукав мурза.
Та голос його потонув у криках, шумі, брязкоті зброї і тупоті копит. Його відтерли, потягли за собою в поле перелякані одноплемінники. Мурза уже нічого не міг вдіяти. Та й хто зупинить нажаханих людей, що тікають з поля бою? А крім усього, він сам не бачив у цьому поході, до якого його спонукали Кара–Мустафа та хан Мюрад–Гірей, ніякої вигоди для себе. Чим заплатить йому гетьман Юрій Хмельницький, коли скарбниця його порожня, а підданих — жменька? То за віщо ж його люди мають класти голови?
Орда тікала на Оржицю, а звідти полями — до Яблуневого. Кримські салтани, що були з Юрієм Хмельницьким, не ждучи, поки підійдуть козацькі полки, зняли облогу фортеці й почали поспішно відступати до Дніпра. Тільки глибокі сніги перешкодили лубенцям та миргородцям перетнути їм шлях і винищити до ноги.
6
За Оржицею, відокремившись від козаків, які переслідували татар, Звенигора з друзями повернув до Дубової Балки. Їхали швидко, хоча кожен розумів: надії на те, що хутір залишився цілий, майже немає.
Перед ними розстилалася безмежна біла рівнина. Велике червоне сонце повільно опускалося за далекий небосхил, і на іскристому снігу попереду вершників колихалися довгі темні тіні.
Арсен мимоволі задивився на свою тінь, що дивно горбатилася перед ним, і йому раптом спала на думку давня, відома з дитячих літ приказка: своєї тіні не наздоженеш!
Чи ж тільки тіні?.. А щастя? Хіба воно не схоже на примарну тінь? Ось який уже час женеться він за ним, а наздогнати так і не може… Під серцем знову занило, їхав додому, як на похорон, не вірив, що застане там своїх, бо всюди, де побував Юрась Хмельницький з ордою і його полковник Яненченко, залишилися тільки трупи та попелища.
І все ж десь на самому дні серця жевріла малесенька надія. Всупереч усьому жевріла… А може, Дубова Балка, що причаїлася в байраках, заметених снігами, уціліла? Може, її обминули татарські чамбули і рідні зараз зустрінуть його радісними покликами, теплими усмішками?
- Предыдущая
- 8/141
- Следующая
