Таємний посол. Том 2 - Малик Владимир Кириллович - Страница 6
- Предыдущая
- 6/141
- Следующая
Хутірський вигін був геть запруджений нажаханими людьми. Довкола пантрували кінні ординці. Посеред майдану, на узвишші, гарцював на гарячому карому коні чорнобородий вершник. Чора підвів до нього своїх полонених, шанобливо вклонився.
— Батьку, весь хутір уже тут. Ось привів останніх!
— Гаразд, Чоро. Ти молодець у мене — будеш гарним воїном!
Аккерманський мурза Кучук! Недобра слава йшла про нього по
Україні… Полонені прикипіли поглядами до його обличчя, темного, обвітреного, з гострими розкосими очима і великим, як і в Чори, ротом, що ошкірювався хижуватою посмішкою… Страшний людолов! Продаж бранців став його ремеслом. Кожного року він не раз і не два, а кілька разів робив спустошливі напади на Україну, без жалю плюндрував села, виганяв худобу, забирав у неволю людей. Відважний, хитрий і жорстокий, він завжди умів уникнути зустрічі з переважаючими силами козаків, і тому одноплемінники дивилися на нього як на щасливця, з яким безпечно ходити у військові походи. Його чамбул завжди був переповнений шукачами легкої наживи.
Мурза торкнув коня, під’їхав до бранців. Ще здалеку він помітив дівчат і зупинився перед ними. Важкий уважний погляд упав на русокосу рожевощоку Стеху. Він любив русявих.
Дівчина сполотніла. Цей погляд не віщував нічого доброго. О, вона знала, що їй доведеться витерпіти, якщо ординці запроторять її у свої степові улуси! Довічна неволя, безпросвітна праця, наруга й знущання — то її майбутня доля. Або ж місце рабині–наложниці в гаремі хана, мурзи чи багатого турецького бея…
Потім Кучук перевів погляд на Златку.
— Гарненькі! — прицмокнув язиком. — Ти чуєш, Чоро? За таких можна взяти в Стамбулі по копі золота! — Він, як і син, добре говорив по–українськи. — Або й по дві, клянусь Аллахом!.. Якщо ми їм не знайдемо іншого місця… — При цьому він ще раз пильно глянув на Стеху.
Чора промовчав, мабуть, не смів перечити батькові. А мурза нахилився з коня, пальцями взяв Стеху за підборіддя.
— Як тебе звати, красуне?
— Стеха, — тихо відповіла дівчина, благально дивлячись на чоловіків, котрі напружено стежили за кожним рухом мурзи.
Вона боялася, що один їхній необережний рух може призвести до фатальних наслідків. Але і Младен, і Ненко, і Якуб, ніби змовившись, мовчали, розуміючи, що зараз, в гарячу пору нападу, вони нічим не можуть допомогти ні Златці, ні Стесі, ні іншим Арсеновим родичам, а тільки зашкодять. Жорстокий Кучук не зупиниться перед тим, щоб знищити їх, аби лиш усунути перешкоду на шляху до оволодіння таким дорогим товаром.
Кучук заглянув у розширені від жаху очі Стехи, промовив:
— Гарне ім’я… — потім повернувся до Златки. — А тебе?
Дівчина не відповіла і відвернулась.
Мурза гнівно випростався в сідлі. Над головою раптово свиснула нагайка. Але наперед вискочив Яцько, затулив собою дівчину.
— Не смій бити, мурзо! — Хлопець зблід, витягнувся як струна. — Ти ж знаєш, що у нас жінок не б’ють!
Мурза притримав руку, здивовано витріщився на юнака.
— Ти хто такий, рабе, що смієш мені перечити? — І шмагонув Яцька по голові. — Хіба не розумієш, що й ці дівчата, і ти, і всі ви — то мій ясир! Хочу б’ю, хочу — заб’ю! — І він знову оперіщив хлопця.
Невідомо, чим би закінчилась для Яцька його сутичка з мурзою, коли б поява двох нових вершників не припинила її.
— Що тут трапилося? — спитав передній, осаджуючи баского білого коня.
Це був чоловік років сорока. Одягнутий у добротний дублений кожух з сивим коміром і такою ж окантовкою, чорноокий, горбоносий, він гордовито сидів у оздобленому сріблом сідлі, кидаючи навкруги з–під соболиної шапки бистрий погляд.
Мурза опустив руку з нагайкою. Його темне обличчя розпливлося в усмішці.
— Вітаю пана полковника! Нічого особливого не трапилося, провчив трохи одного раба, щоб чемніший був!
Яцько глянув на другого вершника, що прибув разом з красенем полковником, і впізнав у ньому Свирида Многогрішного. Від Арсена Звенигори хлопець уже знав, що колишній невольник, з яким йому довелося пасти овець у турецького спагії, став старшиною у війську Юрія Хмельницького, а тому, щоб не потрапити йому на очі, шмигнув у натовп і з–за плеча дідуся Онопрія став назирати: що ж буде далі?
Тим часом полковник швидко запримітив дівчат, що, зблідлі, налякані, стояли перед мурзою. Деякий час він пильно розглядав їх, у задумі крутячи лівою рукою невеличкого чорного вуса, потім повернувся до Свирида Многогрішного і кинув через плече:
— Цю сім’ю я заберу з собою в Корсунь!
— Слухаюсь, пане полковнику, — вклонився Свирид Многогрішний.
— Якщо я повернуся пізніше, поселиш їх на острові, у замку.
— Слухаюсь, пане полковнику.
У мурзи враз злетів з лиця усміх.
— Чекай, чекай, полковнику! — сказав він насуплено. — Перш ніж розпоряджатися долею цих людей, непогано було б дізнатися про мої наміри щодо них.
— Я слухаю, мурзо, — повернувся до нього полковник.
— Пан полковник може брати собі всіх людей, крім оцих двох дівчат. Вони належать мені!
— На якій підставі?
— Військова сила в моїх руках… Це мій ясир!
— Але ж мурза Кучук має пам’ятати наказ великого візира, що жодна жива душа не може бути взята в ясир без дозволу на те ясновельможного гетьмана!
Мурзу пересмикнуло. Він ледве стримував гнів.
— То з Правобережжя… А тут Лівобережжя, наскільки я розумію!
— Все одно… Ці люди будуть переселені на Правобережжя і стануть підданими Порти! Як же ти, мурзо, осмілишся брати ясир у володіннях падишаха?
— Але ж я повинен одержати щось за цей похід! — вигукнув розлютований мурза. — Чи пан полковник гадає, що я даремно допомагатиму гетьманові?
— Чому ж даремно? Мурза одержить, що йому належить…
— Одержить, одержить! Мовляв, на тобі, небоже, що мені негоже! А я звик брати те, що мені подобається!.. Зрештою, я можу й сам, без гетьмана, піти походом на Лівобережжя і набрати бранців стільки, скільки захочу!
— Звичайно, можеш, мурзо… Але зараз ми йдемо на Лівобережжя не для того, щоб ти захопив ясир, а для того, щоб приєднати його до володінь падишаха!
— Тьфу, шайтан! — плюнув мурза. — Хай буду я проклятий, якщо вдруге погоджуся на таких умовах допомагати вашому гетьманові!
— Не нашому гетьманові, а підданому і союзникові султана! — відрізав полковник.
Розуміючи, що розмова набрала небезпечного характеру, мурза промовчав. Але судячи з того, як блискотіли його очі і хижо кривився широкий рот, можна було безпомилково вгадати, що він не залишив наміру заволодіти дівчатами. Поряд з ним, теж зблідлий від люті й ненависті, закам’яніло сидів в сідлі Чора. Молоденький мурза розумів, що втручатися в розмову дорослих він не має права, тому мовчав. Однак усім серцем він, очевидно, був на боці батька і важко глипав на полковника, який, здавалося, не помічав його.
Полковник зробив примирливий жест і лагідно промовив:
— Не личить нам тут сваритися, мурзо, залишимось друзями! Прибудемо в Корсунь — там побалакаємо… А зараз у нас багато інших турбот… Пане хорунжий, — звернувся він до Многогрішно–го, — я хочу поговорити з народом. Накажи, щоб усі підійшли ближче і слухали уважно!
Многогрішний кивнув головою, підвівся на стременах і гукнув у натовп:
— Земляки! Не бійтеся нас! Я хорунжий гетьмана Юрія Гедеона Венжика Хмельницького Свирид Многогрішний… А це, — він зробив шанобливий уклін у бік свого супутника, — корсунський полковник Іван Яненченко… Він хоче говорити з вами! Підійдіть сюди і уважно слухайте!
Хуторяни почали боязко підходити, збиваючись в один великий гурт. Навколо них щільно стали кінні татари.
Многогрішний осадив свого коня. Наперед виїхав полковник Яненченко.
— Люди! — голос у нього був різкий, сильний. — Ми прийшли сюди, на Лівобережжя, не як вороги, а як ваші визволителі! Більшість із вас — вихідці, втікачі з правого берега… Кожному мила своя сторона. Тож ми надаємо вам змогу повернутися назад, на свою батьківщину, що жде не діждеться ваших працьовитих рук. Там, на Корсунщині, Богуславщині, Уманщині, Вінниччині, ваші хати, ниви, ставки та озера, там — могили ваших батьків та прадідів!.. Навіть дикі звірі люблять свій край… А ви ж люди! Ми обіцяємо вам захист від ворогів! Ви будете вільні! Землі — скільки хочеш! Селися — де хочеш! Ніхто не братиме з вас ні подушного, ні комірного, ні млинового, ні шляхового, як це ви платите тут! Не буде там ні гетьманських оранд, які ввів ненависний усім попович [2], ні воєводських стацій!.. Тож забирайте все своє добро, запрягайте в сани коней чи волів, садовіть дітей і старих — та й гайда з Богом у дорогу!
- Предыдущая
- 6/141
- Следующая
