Таємний посол. Том 2 - Малик Владимир Кириллович - Страница 39

• Предыдущая
• 39/141
• Следующая

— Ого!

— Турки готують наступного літа похід на Київ та Лівобережжя. Кара–Мустафа вважає, що Київ — ключ до всієї України.

— Ось як!.. Спасибі, друзі, за вісті. Я негайно доповім воєводі і гетьману Самойловичу. Гадаю, вони подбають про те, щоб належно приготуватися до зустрічі непроханих гостей… А вас буде нагороджено.

— Ми особисто не потребуємо ніякої нагороди, пане генерале, — сказав Арсен. — Але в селі Новосілках, на Ірпені, за Білогородкою, залишилися наші родини без ніяких засобів… Якщо ваша ласка, розпорядіться допомогти їм харчами і зерном для посіву.

— Гаразд, я подбаю про це… А ви ж куди?

— А ми на Запорожжя… Наші друзі теж повинні негайно знати про наміри турків.

— Далека дорога… Я зараз віддам розпорядження, щоб вас із військових складів забезпечили сухарями, пшоном і солониною.

— Велике спасибі… Тоді вже, якщо така ваша ласка, пане генерал, — вставив Палій, — дайте розпорядження забезпечити нас також порохом та оливом, бо в степу можна зустріти зараз не тільки чотириногу дичину…

Гордон усміхнувся і міцно потис руки козакам.

— І таке розпорядження дам!

5

До самого Чигирина лежали глибокі сніги, і козаки по бездоріжжю, навпростець, з великими труднощами верстали шлях. А в останній день раптом з півдня дихнув теплий вітер, і чигиринська Кам’яна гора, куди з’їхали опівдні подорожні, щоб подивитися на руїни міста, загомоніла веселими весняними струмками.

Постоявши півгодини на крутому шпилі і з сумом надивившись на мертві руїни колись могутнього замку, на розкопані турками запустілі вали і приметені снігом згарища будинків, вершники рушили знову в дорогу.

За Суботовим Роман, який їхав попереду, раптом крикнув:

— Татари!

Всі зупинилися. Справді, в долині, якраз на їхньому шляху, стояло кілька вершників у кудлатих овечих шапках і таких же кудлатих кожухах. За спинами у них стриміли луки і круглі шкіряні щити. Видно, вони були вражені несподіваною зустріччю не менше, ніж козаки, бо теж зупинилися і не знали, що робити — тікати чи оборонятися.

— Нас більше, браття, — сказав Палій, витягаючи з піхов шаблю. — Здається, підмоги їм ждати нізвідки — всюди голий степ.

Козаки стояли на горбі, і їм було видно на кілька верст навкруг. Ніде нікого!

Арсен і Роман скинули рушниці.

— Не будемо ризикувати, — пояснив Арсен. — Двох–трьох покладемо, а решту візьмемо в полон, привеземо на Запорожжя!

Раптом один із супротивників підвівся на стременах і замахав над головою шапкою.

— Гей, урус, не стріляй! — долинув його крик. — Моя не татарин! Моя калмик єсть!.. Не стріляй!.. Моя — друг єсть!

Звенигора опустив рушницю. Запитально глянув на Палія.

— Що будемо робити, батьку Семене? Може, й справді це калмики? Торік їхній князь з чотирма тисячами вершників допомагав нам під Чигирином бити татар. Вони люто ненавидять кримчаків… До того ж це піддані московського царя!

— Чим доведеш, що ви калмики, а не татари? — гукнув Палій.

Вершники щось швидко залопотіли по–своєму. Потім несподівано для козаків зняли з–за пліч луки і кинули на сніг.

— Моя вас не чіпай!.. Твоя нас не чіпай! — долинув крик.

Козаки заховали шаблі в піхви, наблизились.

Молоді смагляві чорноокі батири сторожко дивилися з–під волохатих шапок, однак страху не виявляли.

— Хто ви і як тут опинилися? — спитав Арсен.

— Наша повертай додому… В Чорний степ повертай, — відповів кремезний вилицюватий калмик. Видно, він один трохи розумів по–російському, бо його товариші байдуже розглядали козаків. — Один батир заслаб… Добре заслаб… Дуже добре заслаб… Мало–мало не вмирай… Не простий батир… Княжич калмицький…

— Ага, ясно, — кивнув головою Арсен. — Що ж вас занесло так далеко? Адже до Чорного степу неблизький світ!

— Моя посольство су проводжай…

— Посольство? Яке посольство?

— Калмицький князь посилай посольство до турецький султан…

Але тут раптом щось швидко заговорив молоденький схудлий батир. Мабуть, це і був хворий калмицький княжич, бо його супутники враз шанобливо вклонилися йому, а товмач змовк, наче в рот води набрав.

— Ну, кажи ж, яке посольство?

Калмик мовчав, похмуро глипаючи по боках.

— Щось тут, хлопці, не все чисто, — промовив Палій. — Видно, товмач бовкнув зайве і одержав за це нагінку… Доведеться допитувати інакше… Чи не думає калмицька орда переметнутися до турків?

Він витяг шаблю. Те ж саме зробили й інші козаки.

— Зрадники, ви хочете перейти з ордою на бік султана? Відповідай, батире! Інакше і тобі, і твоєму княжичу смерть!

Палій не жартував. Його сірі очі блиснули крицею, а в голосі прозвучали суворі нотки.

Товмач заперечно замахав руками. Щось швидко залопотів по–своєму. Княжич, зігнувшись і тримаючись руками за живіт, мовчки слухав свого супутника, а потім нетерпляче тупнув ногою і знову схопився за живіт. На його обличчі з’явився вираз гострого болю.

— Заховай шаблю, урус, — сказав кланяючись товмач. — Моя все казать… Наша не зрадник. Наша хоче мало–мало кращий земля, кращий степ, більше вода… Чорний степ — чорна земля, мало–мало вода, зовсім мало–мало дерево… Тут — красива земля, багато–багато вода, а людей нема… Калмик хоче тут випасать своя табун, своя отара, ставить тут своя юрта, їздить тут в своя кибитка… Калмик хоче переселитись тут!..

Козаки мовчки переглянулись.

— Ну, а далі? — спитав Арсен. — Чого ж ви їхали до султана?

— Кримський хан — ворог для калмик… Хан рубати, убивати калмик… Наш князь посилати посольство, щоб султан давай ця земля для калмик… Пуста земля… Нічия земля… Щоб хан не нападав на калмик…

— Чоловіче! — вигукнув Палій. — Але ж ця земля — наша! І князь ваш має знати про це. Адже він сам приходив торік під Чигирин допомагати нам у війні проти султана і хана! А крім того, мав би спочатку запитати дозволу в царя, а не слати посольство до султана, хай йому чорт… Тож повертайте голоблі назад!

В очах товмача майнув переляк.

— Урус, моя — маленький чоловік… Не вбивай, урус!

— Не бійся, ми вас не зачепимо… Можете їхати собі!.. Але передай своєму князеві, що цар знатиме про цей його вчинок і, сподіваюся, по голові не погладить!.. Коли років п’ятдесят чи шістдесят тому ваша орда прийшла з Сибіру чи з Китаю, уруси дозволили поселитися вам по цей бік Волги з тим, щоб ви захищали рубежі Московської держави, а не піддавалися турецькому султану… Зрозумів?

— Моя розумій, розумій, — закивав головою товмач і рукавом кожуха витер спітнілий лоб. — Моя передавай… Все передавай!.. Моя повертай додому!..

— От і гаразд… А тепер можете їхати собі!

6

Зайшовши до військової канцелярії, Семен Палій, Арсен Звенигора і Роман Воїнов вклонилися сивовусому кошовому, а потім виструнчилися, завмерли перед ним. Сірко обняв їх, уважно оглянув. Від його пильного погляду не приховалася і глибока зажура, що зачаїлася в примерклих Арсенових очах, і схудлі, обпалені морозними вітрами козацькі лиця, і зосереджена заклопотаність у всій доладній Палієвій постаті.

— Бачу, приїхали не з порожніми руками, — сказав він. — Привезли новини?.. І, здається, не тільки гарні?

— Ви вгадали, батьку, — сумно відповів Арсен.

— То чому ж похнюпився, козаче, мов сирота на чужому весіллі?

Арсен тяжко зітхнув і коротко повідомив про зникнення нареченої і сестри.

Ця звістка, видно, схвилювала кошового. Він закусив кінчик сивого вуса і довго мовчав. Потім підвів очі.

— Отже, ти кажеш — вони в Криму? Де ж саме?

— Мабуть, в Ак–Мечеті… В ту ніч від’їздив з Немирова ак–мечетський салтан Газі–бей. І важко повірити, щоб він повернувся з України додому з порожніми руками…

— Справді, важко…

— Але — клянусь усіма святими! — я доберусь до нього і відомщу! — вигукнув Арсен, стискаючи в безсилій люті кулаки.

• Предыдущая
• 39/141
• Следующая