Таємний посол. Том 2 - Малик Владимир Кириллович - Страница 35
- Предыдущая
- 35/141
- Следующая
— Я теж так думаю… От тільки що робитимемо з ним? Залишити тут небезпечно: зразу по нашому відході зчинить ґвалт… Зв’язати хіба?
Всі задумались. Але тут вихопився наперед Спихальський.
— У яму його, сучого сина! У яму!.. Hex покуштує, як там солодко! — загримів його голос. — Хоч на єдну ніч у яму!
— Ай справді, це — думка! — підтримав поляка Роман.
Палій і Арсен не заперечували.
Вмить козаки підхопили гетьмана попід руки і, пригрозивши, що при найменшому опорові чи спробі покликати на допомогу він одержить ножа під ребро, вивели на майдан. Тут лютувала хуртовина. Вітер скажено свистів у суточках між будівлями і жбурляв в обличчя холодним снігом. Ніде не видно жодної живої душі.
Спихальський і Роман швидко відкотили мату. Арсен чобітьми почав розчищати сніг, щоб добути з–під нього приметену драбину. Та Спихальський не став чекати, штурхонув Юрася межи плечі — і той, глухо скрикнувши, полетів донизу.
— Ну, як там — м’яко, пане? — нагнувшись, спитав тихо і нашорошив вухо, прислухаючись. З ями долинув стогін. — А–а, живий–здоровий, най би тебе шляк трафив… От і добре! Спробуй, як тутай солодко, гунцвоте… Шкода, що ниньки всі в’язні втекли звідтам, а то б вони нам’яли тобі боки, будь певен!
Потім швидко накинув на отвір мату, і її зразу ж почало заносити снігом.
11
Залишатися на Викітці довше було небезпечно: кожної хвилини варта могла викрити запорожців і зчинити тривогу. Тому не гаючись, Арсен забрав матір і дідуся і, пригнічений сумною звісткою про зникнення Златки і Стехи, що як сніг упала йому на голову, залишив з товаришами фортецю.
З руїн церкви невеликий кінний загін мав повернути на схід, до старовинного городища, що лежало у вибалку за кілька верст від Немирова. Там була призначена зустріч з Іваником та іншими дубовобалчанами, котрі мали приєднатися до козаків, щоб спільно тікати з під влади турків.
Прощалися в темряві. Младен обняв Арсена, поцілував в обидві щоки.
— Прощай, сину, — сказав глухо. — Ми з Ненком залишимося тут… Не вберегли Златки… Нема сумніву, що її захопив султан Газі–бей, і ми постараємося вирвати її з Криму. Ненко — так ми домовилися — знову піде на службу в яничарський корпус, йому легше буде порушити клопотання перед султаном чи великим візиром про покарання Газі–бея і повернення Златки… Не забуватимемо також і про Стеху…
— Дякую, батьку, — сумно відповів Арсен. — Вірю, що ви зробите все, щоб визволити дівчат… Я теж не сидітиму, склавши руки. Я знайду шлях у Крим, розшукаю там Газі–бея, і горе йому!
— Його не треба довго розшукувати. То ак–мечетський салтан…
— В самій серцевині Криму сховався хижий яструб. Але я знайду його і під землею. Будьте певні! А якщо вам пощастить напасти на слід Златки і Стехи, то дайте мені знати в Січ.
— Обов’язково дамо… І від тебе чекатимемо радісних вістей, — у Младена здригнувся голос. Старий воєзода на хвилину замовк, а потім, переборовши хвилинну слабість, узяв Арсена і Палія за руки, відвів убік, сказав зовсім тихо, але твердо: — А тепер, друзі, слухайте уважно: від кам’янецького паші до гетьмана вчора прибув чауш із надзвичайної ваги звісткою…
— Якою?! — вигукнули одночасно козаки.
— Навесні цього року, найпізніше — влітку, візир Кара–Мустафа кине своє військо на Київ! Якщо йому пощастить легко і швидко взяти місто, він перейде на Лівобережжя…
— Ось як! — Палій і Арсен не могли приховати радості. — Це ж звістка, якій ціни нема!
— Але це ще не все… Перед походом візира кримський хан з ордою має пошарпати Лівобережжя, а буджацькі татари разом з яничарами — відбудувати зруйновані запорожцями в пониззі Дніпра турецькі фортеці… Гадаю, що ви й самі розумієте, що ці вісті треба негайно передати куди слід!
— Спасибі, батьку, — Арсен міцно притиснув Младена до грудей, потім обняв Ненка. — Спасибі, брате… Все буде зроблено як треба!
Повернувшись до Якуба, він хотів обняти і його, але старий раптом сказав:
— Ні, Арсене, не прощайся зі мною: я їду з вами…
Вигук здивування вирвався з грудей Арсена, Младена і Ненка.
— Якубе, що ти надумав? — кинувся Младен.
— Так треба, Младене, — спокійно відповів той. — Якщо Златка опиниться на Україні, я їй заміню тебе, буду батьком… Та й до Арсена приросло моє серце, як до сина. А тут мені нічого робити. Якщо запитає хто, де подівся, скажете — загинув… На батьківщині у мене нікого нема, нікому я там не потрібний. А тут… я вірю, що знайдеться Златка, а в неї один шлях — до Арсена! То й я з ними!
Розчулені Младен, Ненко і Арсен обняли старого і так, обнявшись, постояли в мовчанні якусь хвилину. Потім Младен опустив руки.
— Все… Їдьте! Та не забувайте, що ми тут і можемо передати для ваших воєвод не одну цікаву новину!
— Ми знайдемо вас, батьку, — сказав Арсен і перший рушив у темряву ночі.
12
Оглушений і до смерті наляканий, Юрась довго лежав на купі гнилої соломи. Коли свідомість прояснилася, він підвів голову, ворухнув руками й ногами, щоб пересвідчитися, що цілі, а потім сів і обіперся спиною об вогку, ослизлу стіну. Сидів непорушно й отупіло, все ще не вірячи, що живий, аж поки задушливо–нудотний сморід і сирий могильний холод, що почав забиратися йому під жупан, не повернули його остаточно до пам’яті.
Він схопився на ноги. Несамовита лють враз переповнила все його єство і скаламутила розум. Дикий, звірячий крик вирвався з горла.
— А–а–а!..
Він кричав і бив кулаками в стіну, задираючи голову вгору, як вовк, і тоді його крик був схожий на вовче виття.
— У–у–у!..
Та його, звичайно, ніхто не чув і не міг почути. Голос даремно бився об покриті памороззю стіни і глухнув десь високо вгорі, під товстою очеретяною матою, якою було прикрито отвір ями.
Він розумів, що його ніхто не почує, але тваринний страх і злоба примушували його кричати. І він кричав. Кричав до хрипоти, аж поки зовсім знесилів і сів у знемозі на солому. Якийсь час мовчав, не знаючи, що робити. Найпростіше було ждати ранку, адже його, безумовно, кинуться шукати… Але думка, що йому доведеться до дня сидіти в цій смердючій ямі, сповнювала його шаленством. Крім того, він уявляв, як вилазитиме звідси, брудний, виваляний у нечистотах і напівзотлілій соломі, на очах багатьох воїнів, як завтра весь Немирів потішатиметься з його пригоди, — і нова хвиля люті й розпачу ударила в груди. Схопившись у нестямі на ноги і виставивши наперед руки, швидко пішов попід стіною, сподіваючись у темряві намацати драбину, хоча знав, що її тут нема… Раптом спіткнувся і впав, шугнувши руками аж по самі лікті в рідке холодне багно… Бр–р–р… Тільки цього не вистачали! Мов із вогню, вирвав руки, порачкував назад, витерся вогкою соломою, ліг, зіщулившись, мов цуценя, і тихенько заплакав…
Витягли його з ями тільки на другий день.
До того часу переляканий Азем–ага перевернув усю Викітку і весь Немирів, послав кінні татарські загони в степ, гадаючи, що Хмельницький утік. Але все даремно. Гетьман зник, як у воду впав. Татари повернулися теж ні з чим: сніговій замів усі стежки й дороги, всі людські й звірячі сліди… І тільки тоді, коли хтось із гетьманських охоронців, бредучи двором, зачепився за приметений снігом труп вартового, Азем–ага здогадався заглянути в яму. Його подиву й радості не було меж: там один–однісінький на купі соломи лежав, скоцюрбившись, гетьман і тихо стогнав…
НА РУЇНАХ
1
Коли після півночі втікачі зібралися нарешті в умовленому місці, під захистом високих земляних стін старовинного городища, де був хоч сякий–такий затишок від сніговію, ніхто навіть не підозрював, скільки людей вирушило в путь. Думали передусім про те, щоб якнайдалі від’їхати від міста і не навести на слід погоню. Їм пощастило: хуртовина не вщухала два дні і швидко позамітала їхні сліди.
- Предыдущая
- 35/141
- Следующая
