Таємний посол. Том 2 - Малик Владимир Кириллович - Страница 29

• Предыдущая
• 29/141
• Следующая

— Так, то мій двоюрідний брат, — схилив голову хорунжий. — Мій нещасний брат, якого Самойлович…

— Ну, от бачиш, із чим ти приїхав до мене? Я все знаю!

— Але ж, ясновельможний пане гетьмане…

Та Юрась і на цей раз не дав Звенигорі сказати слова.

— Не ти перший приїжджаєш із Запорожжя! Цими днями тут був уже один посол… Чи вивідувач… Трактував із наказним гетьманом Астаматієм поза моєю спиною… І знаєш, де він зараз? — Юрась зробив паузу і пронизливо глянув на закам’яніле обличчя козака. — У ямі!.. Тож можеш тішитися тим, що не сам теліпатимешся на гілляці, а разом зі своїм братчиком!

Многогрішний нахилився до гетьмана і тихо, але так, що всі чули, промовив:

— Цей козак непоштиво вилаяв вас у Стамбулі, а мене на Січі, в присутності Сірка, коли я був послом вашої ясновельможності на

Запорожжі минулого літа… Може, дозволите мені тепер потрактувати з ним трохи?

— Цілком доручаю його тобі, — подумавши, відповів Юрась. — Хай усі мої друзі бачать, що я не підтримую ніяких зв’язків із ворогами нашими, а з послами їхніми розправляюся нещадно, як із підступними гієнами… Візьміть його та киньте в яму!

Дозорці схопили Арсена за руки, відібрали зброю. В першу мить він хотів вириватися, тікати, але зразу ж збагнув, що на втечу нема ніякої надії. Тримали його міцно.

Многогрішний боляче штовхнув у спину.

— Ходімо!

Арсен пильно глянув на Златку і Стеху, ніби просив їх мовчати, а потім — на Юрася Хмельницького. Хоча серце його кипіло від обурення, він стримував себе, розумів, що потрапив у пастку сам.

— Прощавайте, пане гетьман, — кинув через плече, бо Многогрішний уже штовхав у спину, щоб виходив. — Гадаю, що все–таки ми продовжимо нашу розмову для обопільної користі.

— Іди, йди! — гарикнув Многогрішний. — Буде ясновельможний пан гетьман говорити з кожним! Аякже!.. Будеш радий, якщо я побалакаю з тобою, хлопче!

Арсен ступив через поріг. Йому здалося, що позаду пролунав тихий скрик Златки. Але зразу ж у покої загули чоловічі голоси, у сінях грюкнули двері — і слабкий Златчин голос потонув у шумі і в завиванні хуртовини, що дмухнула в лице снігом і холодом.

5

Йому не поставили драбини. Многогрішний штовхнув його обома руками у темний отвір, звідки тягнуло запахом прілої соломи, цвіллю, смердючою задухою, і він полетів униз.

Яма була глибока, мов колодязь. Арсен упав на купу тіл, що, притиснувшись одне до одного, лежали тісно на товстій солом’яній підстилці. Хтось від болю закричав, хтось вилаявся. І зразу яма сповнилася гамором: ті, кому від Арсенового падіння дісталося найбільше, стогнали та охкали, інші, цокаючи зубами від холоду й вогкості, щільніше вкутувалися в одяг, переверталися на другий бік, проклинаючи свою долю і все на світі.

Нагорі дозорці закрили отвір матами, стало зовсім темно. Арсен нічого і нікого не бачив. Боячись наступити на кого–небудь, він притиснувся спиною до стіни і сидів тихо, потираючи забите коліно. Раптом чиясь рука намацала в темряві полу його дубленого кожуха, перебралася вище і стиснула за лікоть. А хрипкий простуджений голос запитав:

— Це ти, чоловіче, звалився на мене як сніг на голову?

— Я.

— Хто ж ти такий, що тобі така честь? Не кожного серед ночі приводять сюди і кидають, мов колоду, людям на голови.

— Пугу, пугу — козак з лугу, — відповів Арсен, не знаючи, з ким говорить і хто ще його тут слухає.

— О! Братчик?.. Ти з якого куреня?

— З Переяславського.

— А я з Мишастівського…

— То ти теж запорожець?

— Так, Мирон Семашко…

Арсен стиснув простягнуту руку, нахилився до його вуха, зашепотів:

— Доброго здоров’я, брате… Привіт тобі від родини!

— Ти був у моїх? — здивувся Семашко. — Яким чином потрапив? Що там у них?

В’язень підтягнувся ближче і сів поряд з Арсеном.

— Всі живі й здорові. Турбуються про тебе… Ми заходили з Семеном Гурком, — відповів Звенигора.

— З Семеном Гурком? — ще більше здивувався Семашко. — А він як тут опинився?

Арсен розповів про зустріч і причину їхнього приїзду до Немирова. Вони довго шепталися, аж поки в’язні, розбурхані несподіваною Арсеновою появою, не заспокоїлися і не впали в тяжкий сон, на всі лади завдаючи хропака. Тоді Арсен підвівся і витягнув угору руку, намагаючись дістати краю ями, але скільки не підіймався навшпиньках, намагання його були марні.

Мирон Семашко гірко промовив:

— Даремно, брате, стараєшся! Тут нічого не придумаєш: яма завглибшки в твої два зрости. І стіни гладенькі — ні за що зачепитися.

— А коли стати один на одного?

— То одержиш від вартового боздуганом або шаблею по голові! А вранці витягнуть, задубілого, і кинуть в ополонку… Ракам на поживу… Ні, брате, облиш цю думку, якщо не хочеш вкоротити собі віку…

— Гм, отже, без сторонньої допомоги нічого й думати про порятунок?

— Нічого й думати… Не яма — справжня могила! — Мирон закашлявся. Його легені свистіли, мов ковальські міхи. Заспокоївшись, він додав: — Сам люципер не зміг би вигадати тяжчої кари на людей, а Юрасько вигадав… Проклятий!

«Справді, могила, — подумав Арсен, мацаючи пальцями по холодній стіні, яка вгорі взялася тонким льодком. — І потрапив я в неї завдяки своєму старому знайомому — Многогрішному! Цікаво, якої то він заспіває завтра? Невже катуватиме?» Він обережно ліг поряд з Мироном Семашком, притулився до нього щільніше, і вони ще довго гомоніли, аж поки перед ранком їх не зморив сон.

6

Для багатьох у Немирові та ніч була тривожна.

Своєю несподіваною появою в господі гетьмана Арсен відвернув на якийсь час грозу від Златки, і страшний вибух гетьманської люті упав на нього.

Як тільки Свирид Многогрішний з дозорцями вивів Звенигору, Юрась окинув важким поглядом присутніх, довше, ніж на інших, зупинився на Златці й Стесі і, нічого не сказавши, рвучко вийшов до сусідньої кімнати.

Гості почали розходитися.

Младен, Якуб і Ненко повели дівчат додому.

Господа опустіла. Один Азем–ага мовчки сидів на лаві край столу, підперши важку нижню щелепу кулаком.

Згодом повернувся Многогрішний, примостився на другому кінці столу, і так сиділи вони, кожен думаючи про своє, аж поки скрипнули двері і нечутною ходою ввійшов Юрась Хмельницький.

Многогрішний підхопився як опечений. Азем–ага підвівся повільно, статечно, але вклонився шанобливо.

Обидва поштиво ждали, що скаже гетьман.

Юрась зупинився посеред покою, поманив пальцем своїх підручних і, коли ті наблизилися, наповнив вином три келихи.

— За вас, моїх вірних і відданих друзів і помічників. За ваше здоров’я!

— Спасибі, — коротко промовив Азем–ага.

— За здоров’я ясновельможного пана гетьмана! — вигукнув Многогрішний.

Випили.

Витерши рукою вуста і віддихнувшись, Юрась поставив келих, підвів голову.

— Здається, я сьогодні п’яний і наробив дурниць, — тихо промовив він, ніби відповідаючи на якісь свої думки.

— Що ви, що ви, пане гетьман! — замахав руками Многогрішний. — Кожне ваше слово було розумне і достойне!

— А–а!.. — Юрась скривився. — Помовч, Свириде! Виконавець із тебе сумлінний, а радник нікчемний… — і звернувся до турка: — Що ти скажеш, Азем–ага? Як розмалюєш мене у своєму донесенні великому візирові про цей вечір?

Азем–ага і бровою не повів, почувши не натяк на його таємну роль наглядача за кожним словом і вчинком гетьмана, а пряме ствердження цього. Відповів розважно:

— Я приєднуюся до думки Свирида–аги. Ви поводились достойно, як і личить вірному підданому падишаха. А щодо тієї дівчини, то ось що скажу… Якщо ваші наміри серйозні, мій повелителю, то, звичайно, треба писати і кам’янецькому паші, і великому візирові, і муфтію, і навіть самому падишахові. Гадаю, у них не буде причин заперечувати проти такого шлюбу. Адже він скріпить ваш союз з високою Портою… Наскільки мені відомо, ваш батько гетьман Богдан одружив свого старшого сина Тимоша з дочкою молдавського господаря Василя Лупула — Розандою, щоб скріпити військовий союз двох держав. То чому б вам не скріпити союз наших держав шлюбом з туркенею?.. Сам Аллах освятить його!

• Предыдущая
• 29/141
• Следующая