Таємний посол. Том 2 - Малик Владимир Кириллович - Страница 17
- Предыдущая
- 17/141
- Следующая
— І ви!
— Ой! — зойкнула Стеха і схопила Златку за рукав.
Ніхто не помітив, як перекинулись бистрими поглядами мурза Кучук із сином Чорою.
Не дуже второпавши, що говорить горбоносий вершник, Златка злякано мовчала.
Полковникові пахолки підбігли до дівчат і потягли з гурту.
Младен, Ненко і Якуб, теж далеко не все розуміючи із сказаного, напружено стежили за тим, що відбувається на майдані. Коли на хутір напали татари і почали виганяти людей, вони домовилися поки що мовчати, не зізнаватися, хто вони такі, щоб у слушний час визволитися самим і визволити усіх своїх. Тепер вирішили, що такий час настав.
Ненко раптом вийшов з гурту і став перед Яненченком. Швидко заговорив по–турецькому.
— Не чіпай цих дівчат, ага! Заклинаю тебе Аллахом — не чіпай! Одна з них — моя сестра, яку я знайшов у цьому чужому для мене краї, а друга… друга — моя полонянка, яку я мав намір забрати з собою… Ти мене розумієш? Залиш їх при мені, ага!
Яненченко витріщив очі. Він досить добре знав турецьку мову і все зрозумів. Одного не міг второпати — звідки тут узявся цей турок?
Зрозумів Ненка не тільки Яненченко. З–за спини Юрія Хмельницького, який теж говорив по–турецькому, швидко виїхав старшина гетьманської варти Азем–ага, похмурий чолов’яга, з вузькими хитрими очима і важкою нижньою шелепою, що видавалася далеко вперед. Ставши перед Ненком, він пильно оглянув його, а потім запитав:
— Ти хто такий?
— Сафар–бей, бюлюк–баша окремої яничарської орти [3]в Сливені.
— Як ти сюди потрапив, ага? Чому опинився серед цих чужих для тебе людей?
— Нас тут аж троє — яничарських старшин, — спокійно пояснив Ненко, заздалегідь обміркувавши з батьком та Якубом, як їм триматися, коли настане час зізнатись, хто вони. І він показав на Младена і Якуба, які вклонилися гетьманові і Азем–азі. — Ми потрапили під час нападу на Січ у полон до козаків… Ми складаємо Аллахові і вам щиру подяку за те, що визволили нас, ага!
— Ти сказав, що одна з цих дівчат — твоя сестра… То правда?
— Так, ага.
— Ця? — Азем–ага показав на Златку.
— Так, ага, — підтвердив Ненко і звернувся до дівчини: — Адіке, привітай цих добродіїв!
— Я вітаю вас, ефенді, — вклонилася Златка гетьманові. — Я рада зустрічі з вами, шановний ага, — повернулася вона до Азем–аги. — Хай береже вас Аллах!
— Гм, справді туркеня, — буркнув Азем–ага і кивнув на Стеху. — А та?
— То сестра козака, який узяв нас у полон… Він ставився до нас добре і навіть допоміг розшукати Адіке, захоплену запорожцями під час морського походу… Його немає тут, і ми опікуємо його рідних… Тому просимо залишити дівчат з нами!
Азем–ага нахилився до гетьмана і впівголоса щось довго йому пояснював. Юрась Хмельницький ствердно кивнув головою, подивився на дівчат, на Ненка і повернувся до Яненченка.
— Облиш цих дівчат, пане Іван, — вказав він. — Ти собі знайдеш інших, а цих я заберу з собою до Немирова… Та накажи відібрати півсотні сімей на добрих санях і з міцними, витривалими кіньми — я візьму їх теж з собою. І не забудь про тисячу злотих, які ти маєш прислати мені… Бо…
Яненченко втягнув голову в плечі і зблід від гніву та образи. Він ніяк не сподівався, що гетьман забере дівчат ще й нагадає йому так недоречно про данину. Гадав, що розмова, яка відбулася між ними сьогодні вранці сам на сам, нікому не буде відома, і ось раптом гетьман розголосив її в присутності всього почту. Та розмова теж мала образливий характер. Хмельницький після сніданку без ніяких пояснень зажадав, щоб Яненченко кожного року привозив йому тисячу злотих. А коли полковник зауважив, що навряд чи зможе нашкребти з небаґаточисельного і зубожілого населення таку суму, гетьман розгнівався і сказав, що зможе, інакше пернач полковника віддасть комусь іншому, більш винахідливому, котрий зуміє дістати ті нещасні тисячу злотих. Це означало, що доведеться не тільки тягнути останнє з люду, а й витрушувати свої кишені. Однак він погодився, бо нічого іншого не зоставалося робити… А тепер гетьман удруге нагадав про це. Те «бо» прозвучало тихо, але лиховісно, як суворе застереження. Можливо, воно було сказане так, між іншим, а можливо, і з умислом, щоб полковник не став оскаржувати раптовий намір гетьмана забрати з собою аж п’ятдесят сімей, і особливо цих двох дівчат–красунь, що так запали йому в око… «Хай йому грець, — подумав Яненченко, — з цим скаженим, напівбожевільним Юрасем каші не звариш. Хоч він і родичем доводиться, а краще триматися від нього далі…»
Він ствердно хитнув головою і міцно — аж суглоби побіліли на пальцях — затиснув у руці ремінний повід. Заклопотаний своїми думками, вражений таким безтактним зауваженням гетьмана, Яненченко не помітив, як радісно блиснули очі в одного вершника, що стояв позад гетьмана, коли почув, що дівчата мають їхати до Немирова.
То був мурза Кучук.
2
Поминувши сплюндровані, безлюдні містечка Лисянку, Жашків і Дашів, змучені, перемерзлі, голодні подорожні добралися одного дня до Немирова.
Невідомо, чому це невелике, хоч і мальовниче містечко облюбував Юрій Хмельницький для своєї резиденції. Може, тому, що тут була досить міцна фортеця, чи тому, що в місті та його околицях збереглося більше населення, ніж над Россю? Чи тому, що звідси було недалеко і до кордонів Туреччини і до Кам’янця, який був центром кам’янецького пашалика, на правах окремої провінції приєднаного до імперії, де на випадок небезпеки міг знайти захист гетьман–невдаха? А чи просто так наказали йому його господарі — султан та великий візир?
Поселився він на Викітці, високому, кам’янистому півострові, оточеному з трьох боків широкими ставами. Це урочище самою природою було створене для того, щоб тут побудувати фортецю. Правда, колишнє польське укріплення під час козацьких воєн було значно пошкоджене, але ще й досі, незважаючи на це, земляні вали з дубовим частоколом були міцні і надійно прикривали гетьмана від раптового нападу.
Мешкав він у чималому дерев’яному будинку, що колись належав польському воєводі. В сусідніх будинках розташувалася його особиста варта. А неподалік, у Шполівцях, єдиному передмісті, що збереглося від пожеж та руйнування, розмістилося гетьманське військо — вісімсот татар, двісті волохів, двадцять вісім сербинів та вісімдесят козаків. Військо невелике, можна сказати — мізерне, але і його нічим було прогодувати. Тому нерідко траплялося так, що зголоднілі татари відправлялися в села, де ще можна було чим–небудь поживитися, і забирали в селян останнє — корівчину, вівцю чи лантух збіжжя.
Саме тоді, коли Юрась на чолі свого загону і валки переселенців під’їхав до Викітки, на греблі показався татарський роз’їзд. Попереду лучники гнали невелику отару овець. Позаду на санях везли лантухи з борошном та збіжжям, на арканах тягнули кількох на смерть переляканих чоловіків.
Юрась притримав коня, почекав, поки татари узвозом піднімуться на гору.
— Що це? — спитав вилицюватого, подзьобаного віспою салтана, який, облеслизо–нахабно усміхаючись і кланяючись, під’їхав до нього.
— Салям, ясновельможний гетьмане, — привітався салтан і, повернувшись впівоберта назад, показав на здобич. — Мало–мало брали ясак [4]… Голодний воїн — поганий воїн… Треба м’ясо, треба кліб… Кату треба. Голодний татарський кінь — нікудишиїй кінь… Мало–мало треба овса, треба сіна… А де взять?.. Пан князь сам мало–мало розуміє…
— Гаразд, — кивнув головою Юрась. — А це що за люди?
— А–а, ці… Багаті люди… Мало–мало будем бити — родичі гроші принесуть… Казна порожня — гроші треба…
У Юрася блиснули очі. Він враз пожвавішав, став рухливий.
— Посадіть їх у яму! Я сам говоритиму з ними.
— Якші, якші, — закивав гостроверхою шапкою салтан, в улесливому усміхові показуючи разок гострих зубів, і різко гукнув щось своїм сейменам. Ті швидко потягнули полонеників до фортеці.
Відпустивши стомлене військо, що повернулося з нещасливого походу за Дніпро, на спочинок, Юрась проїхав верхи вздовж валки переселенців. Його супроводжували Азем–ага і Свирид Многогрішний. Переселенці мовчки сиділи на санях або стояли похнюпившись на притоптаному кінськими копитами снігу. Всі були так страшно стомлені важкою дорогою, що ніхто вже не відчував ні страху за життя, ні тривоги за майбутнє. Навіть невгамовний Іваник не розтуляв рота: дорога, втома і голод доконали і без того слабосилого чоловіка. Накинувши на голову каптур старої киреї, він мовчки, мов маленький посмітюх, сидів на санях позаду Зіньки, яка тримала в руках віжки, і байдуже поглядав на чуже, незнайоме місто.
- Предыдущая
- 17/141
- Следующая
