Таємний посол. Том 2 - Малик Владимир Кириллович - Страница 14
- Предыдущая
- 14/141
- Следующая
Враз запала тиша. Сірко користувався на Запорожжі такою великою славою і повагою, як ніхто з кошових перед ним. Його любили, поважали, боялись і — боготворили… Тому поява славетного ватага зразу всіх протверезила. Сотні очей разом повернулись до брами, назустріч двом вершникам, що, не поспішаючи, наближалися на вкритих памороззю конях.
4
Сірко в’їхав на майдан у супроводі Арсена Звенигори, зняв шапку, вклонився товариству.
— Доброго здоров’я, браття, отамани, Військо Запорозьке! — привітався він.
— Доброго здоров’я батьку кошовому! — гукнули козаки.
— Що у вас стряслося, що ви зійшлися на раду?.. Чи збираєтесь у похід на турка, чи відповідь чужоземним послам готуєте?
Січ мовчала. Запорожці ніяково відвертали очі, поопускали голови. Ніхто не знав, що відповісти кошовому.
Не злазячи з коня, Сірко окинув поглядом майдан. Побачивши прив’язаного до стовпа незнайомця, деякий час пильно вдивлявся в нього. На обличчі промайнув подив.
— За що ви караєте цього молодця?
Наперед поволі вийшов Стягайло. Вклонився.
— Батьку кошовий, він підпалив курінь… Замалим не згоріла вся Січ!
— Як підпалив? Для чого?
— Мабуть, зі злим умислом…
— Не може цього бути! — вигукнув Арсен схвильовано. — Я знаю цього козака! Я вам розповідав, батьку, про нього! Це якесь непорозуміння!
— Та що ви слухаєте Стягайла! Бреше він, собака! — крикнув Метелиця, не ховаючи важкої блискучої шаблюки. — Все було не так! Не сподобався йому чоловік — от він і вирішив вчинити самосуд над ним!
— Як?! Без суду — до стовпа? Хто ж дозволив?
— Сам дозволив… Думав — після пожежі, під гарячу руку, ніхто не перечитиме, — пояснив Воїнов.
— Розв’яжіть його! — наказав Сірко.
Арсен миттю сплигнув з коня, підбіг до стовпа, рубонув шаблею вірьовку. Гурко потер онімілі зап’ястя, весело усміхнувся ясною усмішкою, від чого похмурий майдан теж став веселіший, і, обнявши Арсена за плечі, наблизився з ним до кошового.
— Спасибі, батьку кошовий! Тепер вірю, що поживу ще… А то думав: як уперіщать цими кийками, — він кивнув на купу довгих цупких палиць, — так і полетить моя душа до Вельзевула в пекло!
— А хіба що — нагрішив? — усміхнувся, дивлячись на усміхнене лице Гурка, Сірко.
— Бувало… Та й хто є на світі без гріха?
— А курінь навіщо підпалив, грішнику?
— Сказали переяславці, що я ще нічого такого видатного не зробив.
— Так ото ти і втнув?
— Утнув, батьку…
— Захотів, щоб Палієм прозвали?
— Чесно кажучи, в ту мить не думав, як мене прозвуть…
— Ха–ха–ха! — засміявся Сірко. — Що не кажіть, браття, а треба мати мудру голову, щоб додуматись до такого!
Запорожці, що згромадилися навколо кошового густим натовпом і слухали розмову, весело зареготали, їм почав подобатись цей чолов’яга, якого вони замалим не почастували киями.
— Ну, а коли б згоріла вся Січ? — запитав Сірко.
— Не згоріла б батьку, — спокійно відповів Гурко. — Всі курені приметені снігом так, що нічому горіти… Отже, згорів би тільки Переяславський.
Наперед випхався Спихальський.
— Холера! — вигукнув він. — Але ж то справді мудро, прошу панство, втнути таку штукенцію! Чи ктурий з нас додумався б до такого, питам вас? Нє! Як Бога кохам, нє!.. А курінь наш Переяславський — одна тільки слава, що курінь, скажу я вам! Стіни покривилися, погнили — вітер аж свище! Покрівля продірявилась так, що коли йде дощ, то ми промокаємо до кісток або тікаємо до сусідів! Хай мене грім поб’є, коли брешу!
— Правду козак каже! Їй–богу, правду! — втрутився Метелиця і повернувся до Стягайла та його прибічників. — А ви, сучі сини, хотіли за оберемок гнилого очерету піддати чоловіка стовповій смерті! Та дякувати треба йому, що примусив нас перекрити своє житло! Що спалив ік лихій мамі оте гниляччя!.. Чи у Дніпровських плавнях перевівся очерет? А чи руки нам відсохнуть, коли ми по кулику зв’яжемо його і гуртом заново перекриємо курінь?..
— Та й не даром я палив його, — знову заговорив Гурко. — Я прийшов до вас, братчики, не з порожніми руками, а з копою срібних талярів, які з радістю дарую переяславцям, щоб за ці гроші полагодили свій курінь… Або й збудували новий… — Він витягнув з кишені туго набитий оксамитовий кисет і подав Метелиці. — Ось держи, батьку!
— Спасибі тобі, брате! — обняв його Метелиця. — От тільки так і не знаю, як тебе звати, бо прийняти в курінь — прийняли, а прізвиська не встигли дати!
— Як назвете, так і добре буде.
— Дозвольте, пани–брати, мені слово мовити, — сказав Сірко.
— Говори, батьку, говори! — загукали козаки.
— Подобається мені цей козак, ніде правди діти… І чує моє серце, що не раз і не два стане він у пригоді товариству нашому… Тож приймемо ми його до свого коша і дамо йому прізвисько Палій, бо таке він сьогодні заслужив…
— Палієм, Палієм прозвати! Хай віднині буде Палій! — загомоніли козаки.
— Імені не будемо, за нашим звичаєм, змінювати, бо ім’я — від Бога, його дав піп… — вів далі Сірко. — А прізвище — від людей, от його ми й змінили… Чи згоден, козаче?
Семен Гурко, який відтепер мав прозиватися Семеном Палієм, а своє родове прізвище забути, вклонився товариству і кошовому.
— Спасибі, батьку кошовий, спасибі, батьку хрещений! Доки й житиму — пам’ятатиму, хто дав мені це запорозьке наймення! І постараюся не осоромити його ніколи… А вам, братчики, дякую за шану, якої ви удостоїли мене! Бо коли б ви не прив’язали сьогодні до цього стовпа, щоб усипати мені в спину півтисячі київ, то хто б тут зараз знав якогось там Семена Гурка?.. Ніхто… Тож дякую за те, що без слави прославили Семена Палія! Ну, а славу я вже постараюся здобути шаблею своєю!
— Ти дивися, як чеше! Хоч і молодий, а голова! — прошамкотів дід Шевчик, блискаючи єдиним зубом.
Палій уклонився ще раз, потім подлубався в кишенях витягнув кілька золотих, підкинув на долоні.
— А тепер, браття, годиться і хрестини справити! Ставлю на всіх дві бочки горілки… Гукайте шинкаря!
Над натовпом прокотився схвальний гомін, і в ньому найчастіше чулося нікому досі не знане, щойно народжене наймення — Палій, яке враз стало відоме усьому Запорозькому Війську.
5
Як і сподівався Арсен, Сірко дозволив набрати охочих для походу на Правобережжя, наказавши за рахунок запорозької казни спорядити загін порохом, сухарями, пшоном, салом і сушеною рибою.
Збиралися швидко, бо час не ждав. Охочих було чимало, однак вирушали тільки ті, хто мав коня. Таких виявилося небагато — всього сто сімдесят чоловік. До заходу сонця вони одержали у зброярні порох і олово, в гамазеях — пшоно, сало, сухарі, рибу і сіль. Хто обносився, той нашвидкуруч латав одяг і взуття або мінявся з товаришами на щось краще, тепліше…
Виступити мали рано–вранці. А ввечері Сірко зібрав усіх у військовій канцелярії на раду.
Простора кімната переповнена вщерть. Сиділи на лавах, на ослонах, внесених джурою кошового, стояли попід стінами і посередині — де хто міг. Від жовтавого світла воскових свічок по суворих, зосереджених обличчях ходили мерехтливі тіні.
Сірко вийшов з бокової кімнати — став за столом. Останнім часом він помітно почав старіти. Вуса зовсім побіліли, а під очима з’явилися сині набряки. Однак тримався ще молодцем: груди колесом, плечі розправлені, як у парубка, голова високо піднята. У себе на хуторі, в Грушівці, він встиг відпочити, і приїзд Звенигори був досить вчасним приводом, щоб повернутися назад у Січ, до якої вже сам рвався.
Окинувши поглядом принишклих запорожців, кошовий почав говорити.
— Браття, я зібрав вас для того, щоб перед вашою далекою дорогою сказати кілька слів… Причина поїздки всім відома: кожен з вас зголосився добровільно допомогти нашому товаришеві Арсену Звенигорі визволити його рідних. Про це знаєте ви, про це знає вся Січ, а отже, можуть знати і ті, хто цікавиться, як ми тут і чим живемо… Але це, так би мовити, для сторонніх ушей. Насправді завдання ваше буде далеко ширше, важливіше…
- Предыдущая
- 14/141
- Следующая
