Шхуна «Колумб»(Ил. Є. Семенова) - Трублаини Николай Петрович - Страница 29

• Предыдущая
• 29/85
• Следующая

— Кличуть підійти, — сказав Стах і наказав Левкові дати повний хід.

Наближаючись до «Буревісника», обійшли його з правого борту й побачили під кормою каюк. То був «Альбатрос». В каюку стояв, схилившись, червонофлотець і вичерпував з нього воду.

Екіпаж «Колумба» захвилювався. Глянули один на одного, але ніхто нічого не сказав: кожен прочитав у виразі очей другого надію і водночас тривогу. Вони пильно оглядали палубу корабля, але не помітили там ні Марка, ні Люди, ні Ясі. Рибалки зрозуміли, що їх на есмінці нема. Так воно й було.

Перед тим як туман остаточно розвіявся, військова шлюпка знайшла серед бухти напівзатоплений каюк з написом «Альбатрос». Ні в каюку, ні поблизу людей не було. Очевидно, з каюком щось трапилося. Можливо, бувши перевантажений, він зачерпнув води й почав потопати, а ті, що були в ньому, вистрибнули в воду. Куди вони попливли, невідомо. В тумані вони могли навіть випливти з бухти в море.

До полудня шукали зниклих. Крім «Колумба», у розшуках брали участь червонофлотці з «Буревісника» і всі рибалки з Соколиного висілка. Тільки тепер Стах Очерет довідався про загибель нового інспектора та Тимоша Бойчука. Всі соколинці були стривожені подіями останніх днів, і багато хто пошепки запевняв, що через день-два прибоєм винесе на берег трупи Марка, Люди і Знайди. Всі відчували себе у владі таємничих незрозумілих подій. Послали на Торіанітовий горб дати знати професорові Ананьєву про зникнення дочки. Блідий, схвильований, він прибув у Соколиний, розпитав, у чім справа, і негайно поїхав на есмінець.

Після полудня розшуки припинилися. «Колумб» підняв прапор жалоби і рушив у Лузани. Риба не могла ждати, її треба було здавати на завод.

По окованих міддю східцях трапа, похилившись, сходив на есмінець професор Ананьєв. Він ішов з непокритою головою, і на сивину волосся лягало проміння сонця. Назустріч йому вийшов капітан-лейтенант Трофімов. Старий моряк міцно стиснув руку професорові і провів його в свою каюту.

— Семене Івановичу, що це все значить? — з розпачем спитав Андрій Гордійович. — За три дні — п'ять смертей.

Командир есмінця пройшовся по каюті, повернувся до професора і відповів:

— Мені відомо тільки про дві смерті. Про три інші я нічого не знаю. Я приймаю лише незаперечні докази. Особа, що зникла безвісти, вважається померлою тільки після п'ятирічної відсутності. У виняткових випадках, коли є підстави гадати, що ця особа напевне могла загинути, цей строк скорочується до шести місяців.

— Ви жартуєте, — з болем у голосі вимовив професор.

— Ні, перш за все війна навчила нас не вважати вбитими всіх безвісти зниклих. Я не вірю в смерть трьох молодих людей. Не хочу вірити і вважаю за потрібне зробити все можливе, щоб їх розшукати.

— Але який трагічний випадок! Уже послано повідомлення в Зелений Камінь?

— На мою думку, це не випадок, а продовження подій, які вже давно розпочалися. Тому я теж повідомив кого слід через свою радіостанцію.

— О, я дуже вдячний вам, але яких заходів ви ще порадите вжити?

— Одверто кажучи, я хочу переконатися в тому, в чому переконую і вас. Для цього я наказав водолазному старшині разом з групою водолазів обшукати дно бухти. Якщо всі троє загинули, вони знайдуть принаймні одного. Хвилин за десять перші водолази вже підуть під воду.

— Я глибоко вам вдячний. Дозвольте мені бути при цьому.

— Будь ласка.

Командир викликав вахтового й доручив йому перевезти професора на водолазний баркас. Це розпорядження червонофлотці виконали одразу ж, і через кілька хвилин Андрій Гордійович опинився на баркасі, що стояв недалеко від берега, майже при виході з бухти в море. Водолази починали розшуки звідси, їх старшина, молодший командир Варивода, поклавши на коліна план бухти, розкреслив його олівцем на квадрати. Він вирішив обшукати все дно, не залишаючи без уваги жодного квадратного метра. До спуску в воду готувалися два водолази. Вони намащували руки милом, щоб легше просунути їх у тісні манжети рукавів, потім з допомогою чотирьох товаришів влазили в скафандри. Їх спустили по черзі: одного з лівого борту, другого з правого. Червонофлотці поволі нагнітали помпами повітря в шланги, проведені до водолазів. У маленькій рубці біля телефону сидів зв'язковий і з допомогою двох трубок одночасно підтримував розмову з обома водолазами. Він слухав, що вони йому розповідали, і переказував це старшині та професорові, які стояли біля нього.

— У першому квадраті нічого поки що не виявлено, — передав червонофлотець слова водолаза, що перетинав широку протоку, яка з'єднувала бухту з морем.

— А тут навряд чи втримається щось довго, — зауважив старшина. — Відціля повинно або виносити в море, або, певніше, заносити в бухту… Ну, а що Соловей?

— У другому квадраті надибав старий якір, більше нічого. Каже, грунт гарний, дрібний камінь.

— Ану, скажи, хай іде паралельно Мухіну, — наказав старшина, звертаючись до зв'язкового. Потім повернувся до професора і образно пояснив свій задум: — Ми бухту прочешемо, як гребінцем.

— Єсть, товаришу командир, — відповів зв'язковий і гукнув у телефон: — Соловей, іди паралельно Мухіну.

Водолази старанно оглядали кожен камінь на дні, зазирали в кожну щілину між камінням, що зрідка траплялося там, обшукували кожен кущ у морських водоростях, сподіваючись під ними надибати когось з утоплених. Минула година, вже обшукали мало не третину бухти. Баркас повільно пересувався з місця на місце, слідом за водолазами. Розшуки не давали ніяких наслідків.

За годину до баркаса підійшла шлюпка командира «Буревісника». Перейшовши на баркас, він спитав, що чути, а потім сказав:

— Довго ви копаєтесь, дорогі мої. Ану, товаришу Варивода, давайте і ви у воду. Так буде швидше.

— Єсть, товаришу командир. Дозвольте у рейдовій масці.

— Можна.

Водолазний старшина роздягся, натяг на обличчя водолазну маску, що прикривала тільки ніс, очі та вуха, і пішов у воду. В такій масці в теплу воду легко можна спускатися на глибину до сорока метрів. Варивода пішов у воду, а капітан-лейтенант сів до телефону. Одну трубку він дав професорові, щоб той слухав, що говоритиме водолаз.

— Водолаз на грунті, — почув професор у телефон. Це Варивода повідомляв, що він іде по дну.

— Що видно? — спитав Трофімов.

— Пісок, на піску два краби, в піску камбала. Дно чисте, першорядний пляж, коли б його підняти.

— Видимість?

— Вода прозора, мов скло.

Професор вслухався в цю розмову з надією, що водолази нічого не знайдуть. Він хотів вірити командирові «Буревісника», що безвісти зникли — ще не значить мертві.

— Товаришу командир, — обернувся до капітан-лейтенанта зв'язковий. — Соловей знайшов на дні затоплений човен.

— Помітив щось темне праворуч, — раптом почувся в телефон голос Вариводи. — Підходжу.

— Так, так, давай, давай! — відповів Трофімов, одночасно звертаючись до обох. Потім узяв телефонну трубку у зв'язкового і гукнув:

— Соловей, який човен? Старий? Рибальський каюк? Так. Добре. Зачекай, ми його піднімемо. Варивода, роздивіться. Так, так. Що? Рибальський каюк? Добре, добре. Ми його теж піднімем.

Командир звернувся до професора:

— Мені казали, що, коли втопилися інспектор та рибалка, їхні каюки зникли. Можливо, це вони. Ми зараз витягнемо їх і подивимось, а потім продовжимо розшуки.

Обидва затоплені каюки швидко витягли. Для цього не довелося застосовувати понтонів та іншої складної техніки суднопідіймальної справи. Тонким тросом закріпили один кінець човна, і досить було добре потягти, щоб човен сплив догори дном на поверхню. Справді, один з цих каюків належав новому інспекторові, а другий — Тимошеві Бойчуку. Потоплення човнів було досить дивне. Здавалося, їх навмисне хтось затопив, наповнивши водою.

Лежали човни близько один біля одного, і це свідчило, що з інспектором та рибалкою нещастя сталося майже в одному й тому ж місці. Червонофлотці запевняли, що й «Альбатрос» вони знайшли в цьому самому районі. Трофімов наказав водолазам особливо пильно обшукати ті квадрати бухти, де лежали каюки.

• Предыдущая
• 29/85
• Следующая