Шхуна «Колумб»(Ил. Є. Семенова) - Трублаини Николай Петрович - Страница 19

• Предыдущая
• 19/85
• Следующая

Анч працював впевнено, швидко, але без зайвої поспішності. Вперше побачивши портфель Ананьєва, він вирішив був підмінити його, ще не знаючи, як це вдасться йому здійснити. Але обставини склалися на краще: він міг би навіть не підмінити, а просто забрати портфель або те, що було у нім. Та вирішив, ідо зручніше забрати портфель, залишивши замість нього свій, напханий старими газетами. Так можна було сподіватися, що зникнення паперів виявиться не раніш, як наступного дня.

Анч пам'ятав слова Ананьєва про те, що розв'язання технічної проблеми добування гелію з торіаніту лежить у його портфелі. Згодом, одвідуючи професора і оглядаючи кімнату, він остаточно переконався, що головніші папери зберігаються саме в портфелі, бо на Лебединому острові Ананьєв міг не боятися за них. Підміна портфеля відібрала десять-п'ятнадцять секунд. Анч оглянув востаннє кімнату і, не знайшовши більше нічого вартого уваги, вийшов і старанно зачинив двері та засунув їх на засув. Стежкою через садок він вискочив на вулицю і подався до хати Ковальчука.

Курка знову підійшла до дверей і спокійно продовжувала визбирувати розсипані кришки.

Анч повернувся додому майже разом з Ковальчуком. Останній приїхав з Лузан через Зелений Камінь. В руках інспектор ніс корзинку, замкнену на колодочку.

— Молодці, — сказав фотограф, побачивши ту корзинку. — Вони за те, що зуміли передати, а ви за те, що зуміли взяти.

— Ви знаєте, що тут? — спитав Ковальчук.

— Я просив цю штуку в попередньому листі. А лист є мені?

Інспектор подав Анчу пожмаканий брудний аркуш газети.

— Гаразд. Ну, ви спочиньте хвилин двадцять, поки я прочитаю… Сьогодні нам ще багато роботи.

Цього разу Анч не висилав Ковальчука з кімнати, а проявляв і розшифровував листа при ньому. Робив він це поспішаючи.

Тим часом Ковальчук покликав Знайду і наказав дати води вмитися та скоренько нагріти чаю, бо відчував себе стомленим. Холодна вода підбадьорила його, а міцний гарячий чай освіжив голову і заспокоїв. До чаю він підлив горілки.

Анч скінчив розшифровку і звів очі на Ковальчука. Знайда саме вийшла в сіни.

— Слухайте, Ковальчук, наші справи на дві третини закінчені. Сьогодні перед ранком, коли зайде місяць, ми будемо з вами на борту «Каймана». Залишаються, власне, останні хвилини. Зараз ви сядете у свій каюк і вирушите в Соколиний. Каюком пристанете до «Колумба», щоб було зручніше зійти на берег. Ви візьмете з собою цю корзинку і, переходячи через шхуну, залишите її там. Коли на «Колумбі» нікого не буде, а я певен, що там нікого не буде, бо весь екіпаж на святі, заховайте корзинку якнайкраще. Потім покажетеся між людьми і залишитесь там, доки «Колумб» та човни не вийдуть на прогулянку. Професор Ананьєв і його дочка збираються їхати на шхуні. Якщо професор передумає, зробіть все можливе, щоб він таки поїхав, інакше нам доведеться залишатися на цьому острові ще довго. Як тільки шхуна відійде, женіть каюком через бухту. Я чекаю вас біля нашої байдарки.

— Але що ж у цій корзинці? — тремтячим голосом спитав Ковальчук.

— Зараз побачите.

Анч одімкнув колодочку, підняв кришку й витяг з корзинки грубу вовняну хустку. Під хусткою лежала темна бляшана коробка з годинником, подібним до будильника.

— Тільки не лякайтесь, — попередив Анч, — ви везли цю річ цілий день і нічого не трапилося… Це — пекельна машинка. Зараз ми визначимо час, коли вона мусить вибухнути. Виїдуть вони о дев'ятій, можуть запізнитися, ну, о десятій, в усякому разі.

Анч перевів стрілку годинника на 10 годин 45 хвилин, а потім завів машинку.

— В десять годин сорок п'ять хвилин ми почуємо вибух у морі. Від «Колумба» та його пасажирів лише шматочки спливуть.

Ковальчук здригнувся, хотів заперечити Анчу, — адже стільки жертв… Він же не думав, що його зобов'яжуть убивати. Чи вгадав Анч його думки, чи ні, але він так рішуче наказав інспекторові негайно їхати, що в того і язик не ворухнувся заперечити. Він узяв корзинку й пішов з хати. За ним вийшов Анч.

В сінях диверсант звернув увагу на Знайду. Вона з байдужим виглядом роздмухувала чоботом старий самовар. Анч підозріло подивився на дівчинку, але нічого не сказав; повів Ковальчука до берега, подав у каюк корзинку, посміхнувся, побажав успіху і кілька хвилин спостерігав, як той гріб одним веслом. Потім повернувся назад.

На подвір'ї стояла Знайда у платті, подарованому Левком, і дивилась на бухту, де плив одинокий каюк, і, здавалося, прислухалася до музики, що долітала з висілка. Анч повільно підійшов до неї і спитав, чи не зібралася вона на свято. Дівчинка, стверджуючи, кивнула головою. Тоді він попросив, щоб вона спершу дістала йому з льоху малосольних огірків.

Знайда пішла по огірки, а Анч узяв свічку, щоб посвітити їй. Дівчинка поспішала. Ковальчуків льох був дуже примітивний: яма метрів на чотири завглибшки, прикрита дощаною лядою, очеретяний курінь над нею — от і все. Спускалися в льох вузькою довгою драбиною.

Анч допоміг дівчинці зняти ляду і, засвітивши свічку, поліз за нею по тонких хитких щаблях. Ступивши два рази, він зупинився. Знайда вже стояла на дні льоху і, нахилившись над діжечкою, вибирала огірки. Її провожатий раптом виліз нагору, кинув свічку, що, падаючи, погасла, і потяг угору драбину. Він встиг витягти її раніш, ніж Знайда опам'яталась. Дівчинка залишилася в глибокій темній ямі, скрикнула й замовкла.

Анч поклав на місце ляду, кинув зверху кілька оберемків сухого очерету і спокійно пішов до хати.

— Так воно буде краще, — пробурмотів він сам собі, — дефективна, дефективна, а хтозна, що вона в сінях чула і що зрозуміла.

Зайшов у кімнату, сперся рукою на стіл і голосно промовив:

— Час виряджатися.

Оглянувши всі свої речі, він почепив на себе фотоапарат, перекинув через плече плащ, узяв професорів портфель і востаннє вийшов з дому Ковальчука.

Сонце, наближаючись до обрію, золотило на заході море. В повітрі панував спокій. Музика, очевидно, перестала грати, бо від висілка не доносилося жодних звуків. Невідомо, чи кричала, чи плакала Знайда, зачинена в льоху. Анч не думав про неї. Відчинив хвіртку, прощально глянув на подвір'я, махнув рукою Розбоєві, що гриз біля свинюшника кістку, і пішов без стежки й дороги на південно-східне узбережжя острова.

Одійшов уже далеченько від двору, коли почув гавкання Розбоя. «На кого це він?» Прислухався. Розбій загавкав знову, але незабаром перестав. «Що б це могло означати? Невже повернувся з кимось чужим Ковальчук?»

Минула хвилина — і з двору інспектора почулося жалібне виття собаки. То вив Розбій. В тому не могло бути сумніву. Але чого він вив? Може, відчув, що щось трапилось із Знайдою, чи, може, віщував кому смерть цієї ночі? Сонце зайшло за обрій. Анч поспішав, час від часу позираючи на море. Незабаром там станеться те, що віщує виття Розбоя… «Розумний пес. Гаразд, що ти нічого не можеш сказати!»

Вечоріло. Чайки і мартини поверталися з моря, на острів. Далеко на подвір'ї Ковальчука вив Розбій…

Марко й Люда вирішили йти берегом понад бухтою. Це був трохи довший шлях, але вони сподівалися, що фотограф повертатиметься у виселок стежкою навпростець. Несподівано затрималися: з горба побачили в бухті човник. Хтось плив каюком попід берегом з боку Ковальчукової садиби. Це міг бути Анч або Ковальчук.

— А може, Знайда? — висловила догадку Люда.

— Ні, навряд. Почекаймо. Треба побачити, хто то.

Дівчина погодилась, і вони, зайшовши в кущі кропиви над канавою, стежили за човником. Він наближався досить швидко і хвилин за десять підійшов до того місця, де стояли шаланди та «Колумб». Тепер Марко майже з певністю міг сказати, що приплив інспектор. До берега каюк не підійшов, а став під бортом шхуни, зайшовши з боку моря, і тому зник з очей. Інспектор вирішив скористатися шхуною, щоб перебратись на берег, бо «Колумб» правим бортом впирався в довгий місток-поплавець, зроблений соколинцями спеціально на сьогоднішній день. Ковальчук затримався на шхуні. Чого саме — не було видно, бо надбудова на шхуні прикривала постать інспектора.

• Предыдущая
• 19/85
• Следующая