Сентиментальна історія - Хвильовий Микола Григорович - Страница 5
- Предыдущая
- 5/11
- Следующая
Але мені вони були потрібні, як повітря, бо тільки такі відношення приводили мене до останнього, невідомого мені закутка людської душі, що в ньому найкраще мусіли віддзеркалитись химерні озера загадкової далі. Я сказала, що йду додому; він запропонував провести мене. Я відмовилась. Тоді між нами виник іще такий діалог: - Так от, не турбуйся, я сама піду,- сказала я.- Але дозволь нагадати, що я подобалась тобі за одвертість… правда, за одвертість? - Ну, да! - сказав Чаргар. - Так от, одвертість. Міщанська умовність не дозволяє жінці першій заговорити про кохання. Я від цієї умовности далеко стою й тому кажу тобі: я безумно кохаю тебе. - Я це знаю,- холодно сказав Чаргар. - ї ти, очевидно, знаєш, що я досі не знала мужчини? - І це знаю. - Так от, я хочу, щоб ти був моїм першим мужчиною. Я хочу віддатись тобі. - І це знаю, - знову холодно сказав Чаргар. - Значить, фізично я противна тобі? - Нічого подібного,- кинув він і зціпив зуби. Це була страшенно зворушлива картина. Серед шумної вулиці стояла красива жінка й пропонувала своє тіло. Повз нас пробігали городяни і здивовано оглядали і мене, і Чаргара. В мені палало те почуття, яке переживають спортсмени в часи гри. Я сказала, що мені треба піти в книгозбірню. Чаргар запропонував провести мене. Я не відмовилась. Але, коли ми підійшли до дверей, їх було замкнуто. Я згадала, що сьогодні день відпочинку бібліотекарів. - Ти мені дозволиш прийти до тебе завтра? - сказала я й подивилась на Чаргара. - Я тобі вже казав! - Ти мені сказав, що цього не хочеш? - Так! Тоді я стиснула йому руку й пішла додому. Я йшла і ввесь час здригалась, ніби мені була зимниця. Я й не могла не здригатись: в перший раз мені довелося так одверто й так цинічно говорити. «Як сіроока журналістка»,- подумала я. Пам'ятаю, тоді в перший раз я розгорнула біблію й почала Ті уважно читати. Читала мало не всю ніч. Коли я одривалась од неї, переді мною поставав наш біленький домик, золотий півник на флюгері й дорога до нашої глухої степової провінції. «Боже мій, до чого я дійшла! Що це таке? Навіщо мучити себе й другого?» Але тоді якийсь голос диявольськи шепотів мені: - Він знає все, ти мусиш його побороти й взяти в нього те, без чого тебе нема, без чого ти не існуєш! Це був, звичайно, страшенний ідеалізм, але я його й зараз поважаю. Поважаю за непохитну волю, за прояви справжнього людського безумства. Справа в тому, що я, як це потім вияснилось, відважно намагалася протиставити себе своєму вікові, а він, вік, глузував із мене. Я хотіла прилучити чистий, я сказала б, святий романтизм своєї натури до заголеної й брудної правди життя але це моє бажання розбивалось об глуху стіну наманікюреного віку. Уже з останньої зустрічі з Чаргаром щось ворухнулось мені, що з цього, мабуть, нічого не вийде, в цій нерівній боротьбі мене буде деморалізовано - і тільки. Проте все це я, мабуть, лише відчула, але не пізнала, бо інакше Чаргар не маячів би мені так довго серед бурного моря сірої, нудної й частіш за все паскудної буденщини. - Ах, ти, мій нещасненький дон-Квізадо! - думала я про себе. Вся трагедія була в тому, що я народилася все-таки людиною свого часу. Були такі хвилини, коли я й сама глузувала з себе. Тоді всесильний скепсис з'їдав мою гарячу віру - і від мого романтизму залишалося розбите корито. Вісімнадцяти років я вже знала: знала і глуху провінцію, і столичний рух і навіть знала, чим живе цей прекрасний цвинтар - так звана гнила Європа. Інших доріг я вже не бачила. Повертатися на провінцію я не могла, і ніякий Руссо не зміг би привабити мене сільськими пейзажами. - Ах, ти, мій нещасненький дон-Квізадо! - знову думала я про себе. Повз моє вікно йшла синя міська ніч, і десь торохтіли традиційні підводи. Тоді я нарешті покинула біблію й підійшла до вмивальника. Я почистила зуби, витерла холодною водою свої тугі грудні яблука й лягла спати. Але і в ліжку я довго не могла заснути. Уночі пішов дощик. Була гроза, і блискавиці різали скло мого підвального вікна. Я підвелась і довго дивилася на зелену альтанку. Я згадувала княжий теремок і Ярославну, і згадувала тургенєвських женщин - таких чистих і хороших - і подумала, що вже таких женщин ніколи не буде й що навіть я, що не знала ще жодного мужчини, навіть я давно вже загубила свою чистоту й свою невинність. Блискавиці різали скло. Я відчинила вікно. Цвіла десь липа, і запахло чимсь прекрасним далеким. Город спав, але я тієї ночі не спала.
V
Коли я тепер мисленно перегортаю сторінку того часу, тоді мені здається, що з моєї історії вийшов би не зовсім поганий людський документ. І як я шкодую, що мені бракує тієї елементарної майстерності, якою обточують слова. Отже, пройшло літо, прийшла осінь, а я з Чаргаром бачилась, здається, тільки два чи три рази. Але й ці зустрічі були страшенно коротенькі.
Чаргар після тієї розмови, коли я пропонувала йому віддатись, якось замкнувся і, безперечно, запобігав мене. До нього я, звичайно жодного разу не ходила, бо тут уже голосно говорило моє самолюбство. Але я ввесь час чекала чогось і тому завжди була в стані якогось неясного передчуття. Колись до мене підійшов діловод і, як завжди, почав зі мною загравати. Він питав мене, чому я не ходжу в міський парк. - Так що,- сказав він,- мені дуже хотілося б пройтись із такою красунею по парку… біля бюсту Карла Маркса, припустім. Я сказала, що взагалі рідко виходжу з дому, і, щоб якомога швидше відв'язатися від нього, подала йому для підпису папірець. Але діловод, очевидно, на цей раз не хотів кінчати розмови. - А що ж ви робите після роботи? - спитав він.- Книжечки читаєте? Просвіщенське діло! Я теж люблю різні романси (він так і сказав «романси») читати. Знаєте,- чомусь захоплено продовжував він,- ляжеш на ліжко, розгорнеш книжечку й читаєш! Про любов та про всякі пригоди. Я рішуче не мала охоти його слухати й сказала йому, що поспішаю, бо в мене лежить строчна праця. Тоді він знову почав запрошувати мене до парку… - Нє,- говорив він.- їй-богу, прийдіть! Там, наприклад, увесь цвіт нашого города збирається. Це є прямо таки Бульйонський ліс! (він так і сказав «Бульйонський»). З одного боку, дивишся, прийдуть народний комісар, з другого - ідуть сливки художества. Недавно бачив, наприклад, отого художника… Пам'ятаєте? Мені раптом забилося серце. Кілька останніх днів я навіть спеціально блукала по городу з надією зустріти Чаргара. І тому, коли діловод сказав мені, що бачив його в міському саду, одразу ж рішила поїхати туди. Як тільки смерклось, я негайно пішла до автобусної стоянки. Там сіла на.шостий номер і за півгодини була вже біля входу в міський парк. Стояла тепла й прозора осінь. По алеях шелестіли парочки. В глибинах гаїв падало листя. Коли я зупинилась на дальньому горбику, мені здалося, що йде частий дощ. Я тоді подивилась на небо - воно було криштально чисте, і його тиха бірюза ласкала мої очі. За парком, десь на польових гонах, співали дівчата. Я згадала нашу провінціальну дичавину й шведські могили. З-за дерев сходив місяць. Мене затривожило. Передчуття зустрічі з Чаргаром після довгої розлуки примушувало моє серце то стискатись, то прискорено битись. Хвилинами мені здавалось навіть, що цей вечір буде судним днем мого неспокійного життя. Коли я тепер оглядаю пройдену путь, то мені цілком ясно, що в мені менше всього говорила самичка. Але в той вечір мені навіть приходила мисль, що хочу я одного: хочу віддатись художникові. Я хочу взяти його голову на свої коліна й ласкати її.
- Яка безумна радість,- навіть раз прошепотіла я,- бути рабою цією людини. Яке щастя лежати біля його ніг і почувати себе такою маленькою й нікчемною. Мені тоді і в голову не приходило чогось вимагати від нього. Мені вже не потрібні були його тайники - так принаймні здалося мені того вечора. Я просто чекала Чаргара. Тоді, як завжди було зі мною в такі хвилини, мені захотілося реготати й свистіти. Я свиснула. Потім вивернула свій. капелюшок і вивернутим наділа його. Я пішла й сіла на стілець. До мене летіла тоска віолончелі: на обсерваторії стояв радіорупор, і це почалися вечорові концерти. Віолончель тоскувала над парком. Потім я зірвалась до виходу: мій терпець луснув - так я хотіла бачити Чаргара. Але в цей момент із-за дерева виринула діловодова постать і зупинилась біля мене. - Добрий вечір! - сказав він. Я незадоволено відповіла. Кук сказав мені, що він уже давно шпацірує по алеях і зовсім не припускав, що й я тут. Потім він зробив мені руку калачиком і запропонував трохи поблукати з ним. Я хотіла відмовитись, але згадала нашу вранішню розмову й пішлу я боялась, щоб він мене не запідозрив щодо Чаргара. - Ви, наприклад, не думаєте виходити заміж? - раптом спитав діловод і подивився мені в очі. - Це мені подобається,- іронічно сказала я. - Що вам подобається? - не зрозумів мене Кук. - А от те, що ви з місця в кар'єр приступили до діла. - З місця в кар'єр? Гм… Цю справу, як той казав, треба розжувати. Кук грав олив'яними очима й так піжонськи помахував хлистиком, що я ледве втрималась, щоб не зареготати. Це було в буквальному сенсі втілення шаржу. Я дивилась на нього й думала, як могла затриматись до нашого часу така архівна фігура, та ще й у великому городі. Але довго тішитись із діловодом я, звичайно, не мала охоти, і в слідуючий момент він почав уже нервувати мене. Щохвилини озиралась по сторонах, приглядалась до городян і шукала серед них художника. Я вже проклинала діловода й шукала зачіпки якось одійти від нього. - Ервика! - раптом крикнув Кук. - Еврика! - поправила я його. Він, мабуть, почервонів, бо йому заблищали очі. Кук одвернувся і змовк. Він був страшенно самолюбивий, і всякий казус, подібний до «ервики», його страшенно хвилював. Тоді я, щоб зам'яти неловкий момент, спитала його: - Ви, здається, хотіли мені щось сказати? - Так, я вам хотів щось сказати,- ледве чутно промовив Кук.
- Предыдущая
- 5/11
- Следующая
