Дорогою ціною (збірка оповідань) - Коцюбинский Михаил Михайлович - Страница 11
- Предыдущая
- 11/42
- Следующая
— А хто їде з молодих? — зупинив він виходячого доктора.
— Семен Пилипчук з Андріьм Гавриленком.
«Погана компанія», — подумав Макар Іванович, кривлячися.
Доктор попрощався й вийшов, обіцявши за дві години прислати вінок, а Макар Іванович лишився у хаті.
Ба не сам, бо й Хо втисся за доктором і причаївся в куточку, звідки вигідніше стежити за кожним рухом тіла й духу Макара Івановича.
Макар Іванович пройшовся по хаті, затираючи руки. Він радий. Він завжди був певним, що заслуги його, яко патріота, не загинуть марно. Золото — скрізь золото. Він навіть не дивується, що з-поміж чималого гурту громадян вибрано його депутатом на похорон. На честь таку він має право… Тільки… навіщо ті двоє молодших? Вони якісь… непевні… Адже можна б було запрохати когось із старших — правда, не таких славних патріотів, як Макар Іванович, бо не всі ж зазнали в'язниці, видавали твори Рябоклячки, збиралися писати наукову розвідку, — але все ж людей певних, поважних, з становищем… А то… Семен Пилипчук… Андрій Гавриленко… Чекайте! Який се Андрій Гавриленко? Чи не той часом, що недавно був під доглядом? Як же се він, Макар Іванович, урядовець, людина офіціально лояльна, прилюдно виступить з ним у такій справі, що вже сама з себе трохи… як би се сказати?.. ну, трохи небезпечна!
Ні, се бог зна що таке! Се… се… просто неможливе! Тепер такий час, такі умови, що як плюнути — підпасти під категорію українофілів, сепаратистів, політичне небезпечних еt сеt. А нащо се? Та й. між нами кажучи, до чого нам тепер ті маніфестації, до чого такий бучний похорон, з вінками, з промовами, з комедіями? Умерла людина — поховати її тихенько, зійтись потому в гурточок, згадати небіжчика, пом'янути сльозою («п'яною» — шепнув внутрішній голос Макарові Івановичу, але він не звернув на се уваги), посумувати, що бідній Україні нашій щербата доля забирає кращих синів, — і розійтися тихенько по хатах, не тремтячи за власну шкуру…
Макар Іванович задумався. Непотрібно, цілком непотрібно, поквапився він з обіцянкою їхати на той похорон. Що то в нього — дві голови на плечах, щоб отак ризикувати, або слава захистить його від «всевицячого ока»? Краще б було відмовитись, краще б не їхати. І як можна бути таким необережним?! Цілий вік мати на меті обережність і так вклепатися! Ат!
— Що мені чинити, що робити? Адже я згодився, обіцяв! — бігає по хаті збурений Макар Іванович. — Тепер якось ніяково назад лізти… А їхати не можу… І не поїду, нізащо не поїду… Але що мені зробити, як викрутитися?.. Боже!
Макар Іванович бігає по хаті, як навіжений, а Хо не може далі витримати в свому кутку. Його розбира такий сміх, що аж кольки під грудьми спирають.
— Ха-ха-ха! — регочеться старий, узявшись у боки. — Ха-ха-ха! Чи бачив хто кумеднішу фігуру? Оце «філ» так «філ», чистої, мовляв, води!.. Ха-ха-ха!..
Біла борода Хо труситься від реготу, аж холодний вітер іде від неї, а наш патріот тіпається, мов у пропасниці, уявляючи буйною фантазією всі наслідки своєї необачної обіцянки. Тут і компрометація, і втрата посади, і допитії, і таке страхіття, що й малим дітям не сниться.
— Не поїду! — рішає він врешті.— Не поїду!
— Барині — ускакує служебка. — Там принесено з крамниці такий вінок з срібла, що аж сяє на сонці…
— Дурна! — гримає на неї роздратований Макар Іванович і сідає за стіл.
— Що його зробить? — міркує він. — Напишу хіба, що несподівано заслаб і через те не можу їхати… Доведеться день зо два не виходити на вулицю, посидіти в хаті, та що ж робити! Усе ж краще, ніж компрометація…
І Макар Іванович гладенькими фразами (звичайно, московськими) виливає на папері жаль, що несподівана слабість змушує його зректись великого обов'язку, ба й честі в ролі депутата виявити свій невтішний смуток над свіжою могилою вкраїнського письменника, і через те відсилає вінок у надії, що він дістанеться не в гірші руки…
Одно можна додати: Макар Іванович не збрехав:
він справді заслаб… від страху.
Хо вступає в здоровезну кам'яницю, лізе, покректуючи, по ступанці високо, аж «під небо», і втискається в маленьку кімнату, в найтемніший закуток. В кімнаті — як в улику: гучний гомін молодих голосів бринить усіма тонами радості й смутку. То за столом, при світлі лампи, зібралася в гурточок молодіж, щоб, нім розійтись різними шляхами, востаннє, може, поділитися вражіннями пережитого та надіями на будучину.
Бачить Хо перед собою людей, повних сили, енергії, віри, злучених з собою теплими, сливе братерськими відносинами. І не дивно: всі вони грілися біля одного вогнища, кожен брав звідти світло й тепло. Вогнище те — любов до своєї країни, до свого народу; світло — то ідея, що дала зміст життю, то свідомість своїх обов'язків, тепло — віра в перевагу добра над злом, правди над кривдою, світла над темрявою…
— Братики мої! — здіймає річ один. — Розходимось ми різними шляхами, розлучаємось, навіки злучені одною ідеєю… ідеєю наційно-культурного відродження нашої країни… Перед нами життя, перед нами робота… Розійдімось ми проміннями сонця, понесімо світло у темні закутки… Розпливімось глибокими річками, зросімо рідну землю, і, «як дівочі вінки, зазеленіють наші ниви»… Не лякаймось великості праці, не жахаймось важкої дороги! В ідеї нашій, в нашій праці, в нашій сміливості — сила наша. П'ю за сміливість!
— За сміливість! — лунають голоси, вторуючи брязкоту чарок.
— Хе-хе-хе! за сміливість!.. — глузливо шепотить Хо. — Розійдемось проміннями… розіллємось річками… Хе-хе-хе! Ой, як устануть тумани, як закутають проміння те, як потиснуть морози та скують річки — побачимо, куди дінеться ваша сміливість! Хе-хе!.. А про діда Хо й забули? Не пам'ятаєте, яку чудодійну силу має його борода? Ге? А сього не хочете?.. — І Хо трясе бородою, сповняючи хату холодним вітром.
Але молодіж із усмішкою слуха старого. Лякай, дiду!
— Нам скажуть, що думки наші не нові,— обзивається другий. — І раніш не одно чисте серце зогрівалося такими ж ідеями… Та тим-то й ба, що тоді тільки ідея набирає вартості, коли поростає тілом, переводиться в життя. Перевагу нашу я добачаю найголовніше в тому, що ми поставили собі завданням перевести наші ідеї в життя і певні, що зробимо все, що в нашій силі й змозі… Будьмо передусім скрізь українцями — чи то в своїй хаті, чи в чужій, чи то в свому краї, чи на чужині. Хай мова наша не буде мовою, якою звертаються лиш до челяді… Хай вона бринить і розгортається в нашій родині, у наших зносинах товариських, громадських, у літературі — скрізь, де нам не заціплено… Не попускаймо собі навіть у дрібничках. Несімо прапор справи нашої в дужих руках а будьмо консеквентними, не відділяймо слова від діла… Не жахаймось, що діло те таке велике, таке важке… Робім, що можемо: на яку б дорогу не ступили ми — йдім сміливо, пам'ятаючи, що всі дороги провадять до Рима… А поки що нам треба праці, праці й праці… Я, як ви знаєте вже, маючи шматочок власного грунту, іду на село господарювати… Придивляючись ближче до життя села, я пересвідчився, що навіть одна інтелігентна людина може багато там зробити, скоро потрапить забезпечити собі поважання та вплив. Аби охота, а знайдеться змога приложити руки й до освіти, і до поліпшення економічного та морального стану нашого ладу.
— А сила ворожа? А кроти, що стануть підривати твій будинок? А шинкар? А жмикрути всякі? — аж підскакує на місці Хо, трясучи бородою. — Чи ж ти гадаєш, що то жарти?
— Знаю, — веде далі будучий хлібороб, наче відповідає на запитання Хо, — що доведеться мені рахуватися з чималими труднаціями, стріти багато перешкод, але теж багато й віри в мене у свою ідею, багато сили молодої, багато енергії вкладу я в свою працю! П'ю за працю на пожиток країні нашій, панове!
Випито за працю.
— Приймаючи сей тост, — обзивається третій, — додам кілька слів. Пригадайте собі, панове, байку про селянина, що, вмираючи, на пучку прутиків показав синам, яку силу має єдність. Отож єдності, яка б робила нас із кволих навіть одиниць незламаною силою, потребуємо й ми… Важка праця, перешкоди, що неминуче стануть нам на дорозі, усякі лихі пригоди здолають зламати хоч які сили, хоч яку енергію, і горе людині, що в таких обставинах почується самотньою, відірваним листком… Отож треба нам цементу, щоб нарівні з ідеєю зв'язував нас докупи, а таким цементом уважаю я щирі, чисто братерські відносини між нами, обопільну поміч, пораду… Опріч двох тостів — за сміливість і за працю — п'ю ще й третій: за сдність!
- Предыдущая
- 11/42
- Следующая
