Чума - Камю Альбер - Страница 15
- Предыдущая
- 15/56
- Следующая
Жозеф Гран також немало страждав. І він міг би почати нове життя, як слушно зауважив Ріє. Тільки він уже не вірить у такі речі.
Просто він увесь час думає про неї. Йому кортіло написати до Жанни листа, щоб якось виправдатися в її очах.
– Тільки важко дуже,- додав він. – Я вже віддавна про це думаю. Поки ми любилися, ми обходилися без слів, і так усе розуміли. Але ж любов минає. Я повинен був би знайти тоді, потрібні слова, щоб її утримати, а я не знайшов.
Гран дістав із кишені схожого на серветку картатого носовичка й гучно висякався. Тоді витер вуса. Ріє мовчки дивився на нього.
– Даруйте мені, докторе,- мовив старий,- але як би краще сказати… Я відчуваю до вас довіру. Ось із вами я можу говорити. Ну і, звісно, хвилююсь.
Видно було, що думками Гран за тридев'ять земель від чуми.
Увечері Ріє послав дружині телеграму і повідомив, що місто оголошене закритим, що він здоровий, що хай вона й надалі дбає про себе і що він увесь час про неї думає.
Через три тижні після закриття міста Ріє, виходячи з лазарету, наткнувся на молодика, котрий чекав на нього.
– Сподіваюсь, ви мене впізнаєте,- мовив молодик.
Ріє здавалося, ніби він десь його бачив, але не міг пригадати, де.
– Я приходив до вас ще перед усіма цими подіями,- сказав незнайомець,- просив вас дати мені відомості щодо умов побуту арабів. Звати мене Раймон Рамбер.
– А, так,- згадав Ріє. – Ну що ж, тепер у вас багатий матеріал для репортажу.
Рамбер, здавалося, нервувався. Він сказав, що йдеться не про репортаж і що прийшов він до лікаря просити сприяння.
– Я повинен перепросити вас,- додав він,- але я нікого в місті не знаю, а кореспондент нашої газети, на лихо, дурний як пень.
Ріє запропонував Рамберові пройтися з ним до центру, лікареві треба було зазирнути в справах у диспансер. Вони рушили вузькими вуличками негритянського кварталу. Beчоріло, але місто, колись таке гамірливе о тій порі, здавалося тепер напрочуд безлюдним. Тільки звуки сурм, що линули до золотавого вечорового неба, свідчили про те, що військові ще несуть свою службу, точніше, вдають, що несуть. Поки вони йшли крутими вулицями між двох рядів яскраво-синіх, жовтих та фіолетових будинків у мавританському стилі, Рамбер усе говорив, і говорив дуже збуджено. В Парижі в нього залишилася дружина. Сказати по щирості, не зовсім дружина, але то байдуже. Коли місто оголосили закритим, він їй телеграфував. Спочатку він гадав, що все минеться швидко, й намагався лише налагодити регулярне листутвання з нею. Його колеги, оранські журналісти, просто так і сказали, що нічого зробити не можуть; прогнали його й на пошті, а секретарка у префектурі нахабно зареготала йому в обличчя. Зрештою, вистоявши дві години в черзі, він надіслав телеграму такого змісту: «Все гаразд. До зустрічі».
Але вранці, встаючи з постелі, він раптом подумав, що таки ніхто не знає, скільки все це триватиме. Тому він вирішив поїхати. А оскільки мав рекомендаційного листа, то зумів добутися до начальника канцелярії префектури (в газетної братії все-таки є якісь пільги). Рамбер особисто з'явився до нього і сказав, що з Ораном його нічого не пов'язує, що стовбичити тут йому нема чого, що він опинився в місті випадково і буде справедливо, якщо йому дозволять виїхати, хай навіть доведеться відбути належний карантин. Начальник канцелярії відповів, що дуже добре його розуміє, але ні для кого зробити винятку не може, що він подумає, але, взагалі, становище досить серйозне, і що він сам нічого не вирішує.
– Я ж нетутешній,- мовив Рамбер.
– Авжеж, але все-таки маймо надію, що пошесть триватиме недовго.
Щоб якось утішити Рамбера, лікар зауважив, що в Орані тепер гори матеріалу для найцікавішого репортажу і що, як мудро розважити, то нема жодної, навіть найскорботнішої події, яка б не мала і свого доброго боку. Рамбер знизав плечима. Вони вже підходили до центру міста.
– Але зрозумійте мене, докторе, це ж глупство. Я народився на світ не для того, щоб писати репортажі. Може, я народився на світ, щоб кохати жінку. Хіба не так воно ведеться?
Ріє відповів, що ця думка, либонь, цілком слушна.
На центральних бульварах не було завсідної юрби. Їм трапилося лишень кілька перехожих, що поспішали додому на околицю. Жодного усміхненого обличчя. Ріє подумав, що, певне, то наслідок зведення, переданого саме сьогодні агентством Інфдок. За добу у наших співгромадян знов оживе надія. Та сьогоднішні цифри, оголошені вдень, ще надто свіжі на пам'яті.
– Річ у тім,- навпростець мовив Рамбер,- що ми з нею зійшлися недавно і, знаєте, живемо в злагоді.
Ріє промовчав.
– Бачу, я вам набридаю,- вів далі Рамбер. – Я хотів тільки ось про що вас спитати: чи не могли б ви видати мені довідку, де б офіційно підтверджувалося, що в мене нема цієї клятої чуми? Гадаю, такий папірець став би мені в пригоді.
Ріє мовчки кивнув і якраз устиг підхопити хлопця, який з розгону ткнувся головою йому в коліна, й обережно поставив його на землю. Вони знову рушили й опинилися на Збройній площі. Похмурі, ніби застиглі, фікуси й пальми оточували сірим курним кільцем статую Республіки, теж запилюжену й брудну. Вони зупинилися біля цоколя. Ріє потупав ногами, спершу правою, потім лівою, струшуючи з черевиків білястий порох. Нишком він зирнув на Рамбера. Той стояв, збивши на потилицю фетрового капелюха, неголений, ображено закопиливши губи, навіть ґудзика – того, що під краваткою, не спромігся застебнути, а в очах горіло завзяття.
– Повірте, я вас добре розумію, – нарешті озвався Ріє,- але в ваших міркуваннях ви виходите з неправильних засновків. Я не можу видати вам довідки, бо й справді не знаю, хворі ви на цю недугу чи ні, і, навіть якщо ви здорові, я не можу ручатися, що саме в цю мить, коли ви вийдете з мого кабінету і зайдете до префектури, ви не підхопите інфекції. А втім, навіть якби…
– Що – навіть якби? – перепитав Рамбер.
– Навіть якби я дав таку довідку, вона однаково вам не придалася б.
– Чому це?
– Тому, що в нашому місті є тисячі людей, які перебувають у такому самому становищі, як і ви, і, одначе, ми не маємо права їх звідси випускати.
– Але ж вони на чуму не хворі?
– То й що? Згоден, становище безглузде, але ми всі вскочили в халепу. І доведеться з цим рахуватися.
– Але ж я не місцевий!
– Від певної миті, на жаль, ви теж станете місцевим.
Журналіст розпалився:
– Адже це питання людяності, присягаюсь вам! Може, ви собі не уявляєте, що означає така розлука для двох людей, які живуть у злагоді між собою?
Ріє відповів не одразу. Потім сказав, що, мабуть, все-таки уявляє. Навіть більше, всіма силами душі прагне, щоб Рамбер возз'єднався зі своєю дружиною, щоб узагалі всі, хто любиться, швидше були вкупі, але існують, на жаль, цілком очевидні розпорядження й закони, а головне, існує чума, і його обов'язок – робити своє діло.
– Ні,- з гіркотою заперечив Рамбер,- вам цього не збагнути. Вашими устами говорить розум, ви живете в світі абстракцій.
Лікар звів очі на статую Республіки й відповів, що навряд чи його устами говорить розум, цього він не певен, радше вже гола очевидність, а це не завжди одне й те саме. Журналіст поправив краватку.
– Іншими словами, доведеться викручуватися якось інакше, так я вас зрозумів? Все одно,- з викликом кинув він,- я з міста поїду.
Лікар сказав, що він знов-таки розуміє Рамбера, але такі речі його не обходять.
– Ні, обходять,- раптово спалахнув Рамбер,- я тому й звернувся до вас, що, за чутками, саме ви вимагали вжити драконівських заходів. Ну я й подумав, що бодай як виняток, бодай один тільки раз ви могли б знехтувати підказану вами ж ухвалу. Але, видно, вам до всього байдуже. Ви ні про кого не подумали. Відмахнулись од тих, кого розлучено.
Ріє погодився, в певному розумінні Рамбер має рацію, він справді відмахнувся.
– Знаю, знаю,- вигукнув Рамбер,- зараз ви забалакаєте про громадські інтереси. Але ж для громадського добра саме й потрібне щастя кожної окремої людини.
- Предыдущая
- 15/56
- Следующая
