Чума - Камю Альбер - Страница 11
- Предыдущая
- 11/56
- Следующая
– Може, засвітимо світло? – спитав він Коттара.
Спалахнуло електричне світло, і Коттар, засліплено кліпаючи, глянув на лікаря.
– Скажіть, докторе, якщо я захворію, ви візьмете мене до себе в лікарню?
– Чом би й ні?
Тут Коттар спитав, чи бувають випадки, щоб людину, яка лікується в клініці чи лікарні, заарештовували. Ріє відповів, що таке іноді трапляється, але при цьому враховується стан хворого.
– Я вам довіряю,- сказав Коттар.
Потім він спитав, чи може лікар підвезти його до центру на своїй машині.
У центрі на вулицях було вже не так людно і вогнів рідше. Але біля під'їздів ще галасувала дітвора. Коттар попросив лікаря зупинитись коло одної ватаги. Дітлахи з голосними криками грали в класи. Одне з них, замурзане, чорняве, але з бездоганним проділом прилизаного чубчика, втупило у Ріє впертий, бентежливий погляд своїх ясних очей. Ріє опустив очі. Коттар вийшов з машини і, стоячи на краю тротуару, потиснув лікареві руку. Він заговорив хрипким, здавленим голосом. Говорячи, він раз у раз озирався.
– От люди базікають про пошесть. Це правда, докторе?
– Люди завжди базікають, воно й зрозуміло,- озвався лікар.
– Ви маєте рацію. Щонайбільше помре десяток-другий, подумаєш, дивина! Ні, нам не того треба.
Двигун приглушено заревів. Ріє тримав долоню на важелі перемикання швидкості. А сам знову глянув на хлопця, який усе ще розглядав його статечно й пильно. І раптом, зовсім несподівано, хлопчик усміхнувся йому на весь рот.
– А чого, по-вашому, нам треба? – спитав лікар, усміхаючись у відповідь.
Коттар нараз ухопився за дверцята машини і, перш ніж піти, вигукнув лютим і воднораз плаксивим голосом:
– Землетрусу – он чого! Доброго землетрусу!
Одначе назавтра ніякого землетрусу не сталося, і Ріє провів увесь день у нескінченних роз'їздах по місту, в перемовах з ріднею хворих і в суперечках з самими хворими. Ніколи ще фах лікаря не здавався Ріє таким важким. Досі виходило так, що самі пацієнти полегшували його завдання, цілком йому довірялися. А нині, вперше за своєї практики, лікар наштовхувався на незбагненну замкнутість хворих. Вони ніби зашивалися аж у глибину своєї немочі й дивилися на нього з недовірою та подивом. Починалася боротьба, до якої він ще не призвичаївся. І коли близько десятої вечора машина спинилася перед оселею старого ядушника,- відвідати його Ріє відклав наостанок,- він ледве підвівся з сидіння. Лікар барився, споглядаючи темну вулицю та зірки, що блимали в чорному небі.
Старий ядушник чекав на нього, сидячи в ліжку. Дихав він нібито легше і, як завжди, перебирав горох, перекладаючи з горнятка в горнятко. Лікаря зустрів навіть весело:
– А що, докторе, холера почалася?
– Звідки ви взяли?
– В газеті прочитав, та й по радіо теж оголошували.
– Ні, це не холера.
– Знову роздмухали наші розумаки,- збуджено промовив дід.
– А ви не вірте,- порадив лікар.
Він уже оглянув пацієнта і сидів тепер посеред цієї вбогої їдальні. Так, йому було страшно. Він знав, що ось тут, у передмісті, його чекатимуть завтра вранці з десятеро хворих, які не відривають очей від своїх бубонів. Лише в кількох випадках розтин бубонів вийшов на користь. Але для більшості хворих єдина перспектива – лікарня, а він, лікар, знав, що таке лікарня в уявленні бідноти. «Не бажаю, щоб на ньому досліди робили»,- заявила йому дружина одного хворого. На ньому ніяких дослідів не робитимуть, він сконає – та й край. Ужитих заходів не досить, це ясно як день. А що таке «спеціально обладнані палати», хто-хто, а Ріє знав добре: два корпуси похапцем звільнять від незаразних хворих, позатикають шпари у вікнах, довкола поставлять санітарний кордон. Якщо епідемія сама не піде на спад, її не подужати ось такими адміністративними заходами.
Однак вечірні офіційні повідомлення були все ще сповнені оптимізму. Назавтра агентство Інфдок оголосило, що розпорядження префектури зустрінуто населенням вельми доброзичливо і що вже повідомлено про тридцять випадків захворювання. Кастель зателефонував до Ріє:
– Скільки ліжок у корпусах?
– Вісімдесят.
– А в місті, слід гадати, хворих душ тридцять, а може, більше?
– Багато хто боїться, а про інших, їх куди більше, просто ще не встигли повідомити.
– А похорони не контролюються?
– Ні. Я дзвонив до Рішара, сказав, що треба вжити найсуворіших заходів, а не відбуватися порожніми фразами, і що необхідно поставити справжню перепону епідемії, а ні – то вже краще не робити нічого.
– Ну й що?
– Він не має відповідних повноважень. А на мою думку, хвороба прогресуватиме.
І справді, вже за три дні обидва корпуси були напхані хворими. За даними Рішара, збиралися закрити школу і влаштувати в ній ще один лазарет. Ріє чекав на вакцину і тим часом розтинав жовна. Кастель повитягував з закамарків усі свої старі книжки і годинами просиджував у бібліотеці.
– Щури здихали від чуми або від якоїсь іншої хвороби, вельми до неї подібної,- зробив він висновок. – Вони розпустили бліх, десятки тисяч бліх, які, якщо не вжити вчасно заходів, рознесуть заразу в геометричній прогресії.
Ріє мовчав.
У ті дні розпогодилося. Сонце випило останні калюжі після недавніх злив. Усе схиляло до безтурботності – і гарна небесна блакить, звідки лилося жовте світло, і гудіння літаків серед дедалі більшої спеки. А тим часом за останні чотири дні хвороба зробила чотири величезні стрибки: шістнадцять смертних випадків, двадцять чотири, двадцять вісім і тридцять два. На четвертий день оголошено про відкриття допоміжного лазарету в приміщенні дитячого садка. Наші співгромадяни, що досі намагалися приховати свій неспокій під веселим жартом, ходили тепер прибиті і якось принишкли.
Ріє надумав зателефонувати до префекта.
– Ужитих заходів недостатньо.
– Мені дали цифри,- мовив префект,- вони й справді тривожні.
– Вони більш ніж тривожні, вони не лишають сумніву.
– Проситиму наказу генерал-губернатора. Ріє одразу ж подзвонив Кастелеві.
– Накази! Тут не накази потрібні, а уява!
– А як там сироватка?
– Надійде наступного тижня.
За посередництвом доктора Рішара префектура попросила Ріє скласти доповідну, яку збиралася переслати в столицю колонії, щоб зажадати розпоряджень. Ріє навів у доповідній цифри, а також клінічний опис хвороби. Того самого дня зареєстровано сорок смертних випадків. Префект на свій, як він висловився, ризик вирішив з наступного ж дня запровадити гостріших заходів. Як і давніше, городян зобов'язували заявляти про всі випадки захворювання, а недужі неодмінно підлягали ізоляції. Будинки, де виявлено хворих, мали бути очищені та продезінфіковані, ті, хто був у контакті із хворими, мали пройти карантин; похорони брала на себе міська влада згідно з особливими вказівками префектури. А ще через день літаком прибула сироватка. Для лікування заслаблих її вистачило. Проте, якщо епідемія поширюватиметься і далі, її явно не вистачить. На телеграфний запит докторові Ріє відповіли, що запаси сироватки вичерпані і вже почато новий випуск.
Тим часом з усіх приміських околиць на базари прийшла весна. Тисячі троянд в'янули в кошиках, розставлених вздовж пішоходів, і над усім містом витав льодяниковий дух квітів. Поглянути – нічого ніби не змінилося. І далі в години пік трамваї були напхом напхані, а вдень ходили порожні й брудні. Тарру і далі спостерігав за дідком, а дідок і далі плював на котів. Як і завжди, Гран вечорами поспішав додому до своєї таємничої праці. Коттар вештався по місту, а пан Отон, слідчий, муштрував свій домашній звіринець. Старий ядушник, як звичайно, пересипав свій горошок, і зрідка на вулицях зустрічали журналіста Рамбера, який спокійно і зацікавлено роззирався навсебіч. Вечорами та сама юрба висипала на тротуари, і перед кінотеатрами шикувалися черги. А втім, епідемія, здавалось, відступила, за останні дні нараховувалося лише з десяток смертних випадків. Потім раптом крива смертності різко пішла вгору. Того дня, коли знову зареєстровано тридцять смертей, Бернар Ріє перечитував офіційну депешу. Подаючи її, префект сказав: «Перепудилися». В депеші стояло: «Офіційно оголосіть про чумну епідемію. Місто вважати закритим».
- Предыдущая
- 11/56
- Следующая
