Земля - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 12

• Предыдущая
• 12/72
• Следующая

Люди в селі прозивали його «дурнуватим», хоч він був лише фантаст. Був у поході року 59, служив дванадцять років у війську й оповідав кожному, наймолодшій дитині, свої пригоди з того героїчного часу. Притім закидав тут і там італійськими словами, що вправді не стояли з оповіданнями в жодній зв'язі, але мали на цілі прикрасити оповідання. Говорив живо імена значних військових героїв з того походу й зачиняв тим уста слухачам, котрі важилися часом висловити чудні сумніви щодо його пригод.

Спомини про його при війську перебуте життя зміняли його цілковито, і здавалося, він бачив усю велич, усю красу і знеслість[38] того часу аж тепер, і се поривало його. Він пристроював кожний і найдрібніший епізод фантастично, говорив, мов поет, і брехав, віруючи свято в те, що говорив. При тім поривав в руки, що йому попалося: рискаль, граблі або й мітлу — все одно, оскільки воно походило на оружжя — і, оповідаючи свої неможливі пригоди, вимахував тим на всі боки слухачам перед носом. В таких хвилях бував такий поважний, що слухачі, сміючись на ціле горло, ставали в слідуючих хвилях зовсім поважні і самі попадали в захват його одушевлення. Вліті, коли ходив кругом лісу на візитацію[39], вішав перед себе на груди коновку до поливання огородовини і бубнів на ній, як у бубен, так що брязкіт розходився по цілім лісі, і він тішився тим, мов дитина.

Був жонатий і мав одну доньку й двох синів. З тих один був злодій і при одній крадіжі коней утопився, а другий, ідіот із уродження, сидів при батькові дома. Доньку любив найбільше, гордився нею і, мабуть, з гордості раяв кожному хлопцеві брати її за жінку, а кожному ґазді за ґаздиню.

— Не гадайте, — мовив, — що вона вдалася в мою жінку! Вона вдалася в мене, і хто її візьме за жінку, буде мені вічно дякувати! Чи, може, я лихий господар? Я маю всього подостатком.

І справді, в його городці було «всьо». Він мав найшляхетніші овочі, мав малини, суниці, великі ягоди й інші овочі, що водяться по ліпших садах. Мав грядку паприки[40], якої, як хвалився, навіть сам двірник не мав у своїм городі. Був замолоду в огородника одного боярина в Молдаві помічником і навчився плекати садовину. В своїм городі мав і малий ставок із рибою. Все, що в тім городі росло, носило ім'я «Каіsег»[41] і мало означати тим своє високе і шляхетне походження. Каіsег-яблука, Каіsег-грушки, Каіsег-паприка, — лепетів, неначе рекомендуючи їх глядачам. Коло хати мав бурдей, як Івоніка в полі, лише багато менший. Там пересиджував із замилуванням уліті, а взимі переховував бджоли. Був забобонний, але не в такій мірі, як Івоніка. Коли спинився коло вуліїв, командував, голосно викрикуючи, мов між жовнірами, і жив у пересвідченні, що вони розуміли і слухали його.

Найурочистіша хвилина була, однак, для нього тоді, як витягав свій військовий абшит[42] і показував його своїм гостям. І він не опускав ніколи такої нагоди, коли міг похвалитися тим документом. Показував його кожному чужому чоловікові, що вступив припадково або умисне в його хату. Тоді говорив звичайно:

— Прошу покірно ще пождати! Я ще щось покажу! Виймав і з барвного пуделка[43] цикорії великий, вже аж потемнілий з самого складання і розвивання аркуш і, розкладаючи його з незвичайно важною міною перед гостем, питав:

— Ну, і що ж? А правда?

Припадком не міг у селі ніхто виказатися таким документом, і він гордився ним до смішності, пересував пальцем по нім, мов по реєстрі своїх предків. Відтак просив гостя сідати на липовій лавці, що тяглася попід цілою стіною від одного кута до другого, — про неї він говорив, що полишилася йому в спадщині ще по дідові, — та угощував гостя медом. Коли мав у себе гостем когось із панського дому, надскакував коло нього, мов воробець (був страшно худий і тонкий), раз по раз промовляючи: «Прошу їсти; я знаю, як з панами обходитися; я був у Відні, в Італії і в Яссах. Я не тутешній сільський дурбас». До селян говорив: «Їжте, їжте, не стидайтеся! Я знаю, що ви дурний мужик, що не бачив того, що я. Я був у Відні, в Італії, у Яссах».

Любив дуже горівку, а що був хоровитий і не міг як слід їсти, вмовив у себе, що може їсти лиш по горівці. Від часу до часу посилав свою жінку за нею, а що й вона не була тому чудотворному напиткові противна, сповняла все радо його бажання в тім напрямі й ходила радо, хоч і як далеко було від їхньої хати до Гоппляцу, до Мендля, і приносила лікарства.

Нині нема часу, він завдав їй пильну роботу в городі, й тому вибрався сам до Мендля. Крім того, мав поступити в якійсь справі до пана й хотів де з ким побалакати та розвідатися, що чути нового в селі.

Розпізнав уже здалеку Івоніку з сином і привітав їх лиш йому властивим способом. Підняв, мов дикий, руки вгору і кликав на ціле горло:

— Гей, ге-ей! боже помагайї

Відтак сміявся.

Коли станув уже близько них, підняв праву руку вгору, мов пророк, опустив її доволі нелагідне, як грудку, хлопцеві на голову й промовив:

— Ти вояк. Я чув уже про те. — Відтак додав — Гей, що то буде за ревіння восени, що за зойки!

І розсміявся наново, причім його добродушне й незвичайно худе лице ставало симпатичне та притягаюче.

— Воно не може бути інакше, тому мусимо все зносити, як бог дасть! — відповів Івоніка побожно, — Але постійте й розповіджте, що нового. Як там із вашими бджолами?

— З моїми бджолами? А, добре! Я за них подбав так, що їм ліпше йде, як мені. Коби мені так солодко, як їм. Я вже слабкий, умру незадовго.

— Ей що, бадіко! — вмішався Михайло. — Дні числить бог, а ми маємо лиш на голові те, аби їх прожити.

— Та й аби працювати. — докінчив Івоніка. — Ми починали нині орати, та й ореться, слава богу, добре. Може, буде сього року добре літо. Як навесні земля добре ореться, буде добрий рік.

— Отам, на панських ланах, почав уже хтось ще тамтого тижня орати, — докинув Онуфрій, — та, мабуть, не оралося добре, бо, бачу, не докінчили загону.

— Бо земля була ще мертва. Я бачив! — відповів Івоніка. — Доки бог святий сам землі не улегшить, нема що зачинати. Перед благовіщенням нема що зачинати. Часу ще доволі; коби лиш тепер погода настала.

— Та так! — притакнув Онуфрій, оглянувся і сів на землі, підібравши під себе ноги. Відтак витягнув з-за ременя тютюн та люльку й закурив.

Івоніка й Михайло скористали з тої хвилі й сіли снідати. Волам підкинули пахуче сіно.

— Кажіть, що нового, бадіко Онуфрію! — спитав весело Михайло, що любив старого балакуна.

— Ай, лихо там знає, що нового! — відповів старий, ніби нетерпливо. — Якби я знав, що ти за дівчатами шпираеш, що вони тобі у голові, то я сказав би тобі, що найжвавіша із них, весела Маріцена, нанесла своєму татові й мамі гризоту у хату. Ну, дістала ж уже вона за те від свого тата добрих гепаків у плечі, але все пропало. А той навіть не хоче признатися до біди. Але се тебе, мабуть, не обходить, га? Ти самий як дівчина, ну, але люди не мовчать, про те й я розказую. Старий пішов до панотця і пожалувався, а панотець сказав:

«Та що, — каже, — се ще не такий великий гріх, але віддай дівчину. Вона ще молода, і як буде порядно з чоловіком жити, то бог простить їй гріх. Не сватає її ніхто?»

«Та якийсь там сватає!»

«Ну, то добре! Пришли обох до мене, принеси, що треба, — і справа скінчена. Се ще не таке велике нещастя. Буде жити, як бог приказав, буде все добре».

Правда, що се не таке велике нещастя, — мудрував старий дальше, — але-бо се нечесть! Ну, але вона має поле. Чую, дістане кількадесять пражин поля, грошей зі сотку й телицю. Тому й найшовся борзо жених. Мою Івону не сватає ніхто, хоч понад неї немає чемнішої дівчини в селі. Таке у нас село. Такого не бачив ані у Відні, ані в Італії, ані в самих Яссах. Панотець наш задобрі. Я ними комендерував би інакше, якби я був панотцем.

• Предыдущая
• 12/72
• Следующая