Собака Баскервілів - Дойл Артур Игнатиус Конан - Страница 29

• Предыдущая
• 29/38
• Следующая

— Невже це так, Холмсе? Звідки ви довідалися, що вона його дружина?

— У першу свою зустріч із вами Степлтон настільки захопився, що оповів частину своєї біографії, про що, ймовірно, шкодує і досі. У нього справді була школа на півночі Англії. Але ж відшукати вчителя — найпростіше завдання. Для цього діють шкільні агентства, які нададуть вам відомості про будь-яку особу, пов’язану із цією професією. Незабаром я довідався, що в одній школі справді розігралися дуже неприємні події і що її директор — прізвище в нього було інше — зник разом із дружиною. Всі їхні прикмети точно збігалися. А коли мені стало відомо його захоплення ентомологією[15], то я зовсім відкинув сумніви.

Пітьма, що огортала мене, помалу розсіювалася, але багато чого ще залишалося в тіні.

— Якщо ця жінка — його дружина, то до чого тут місіс Лаура Лайонс? — запитав я.

— Це один з пунктів, на який ви самі пролили світло.

Після вашої поїздки до Кумбі-Тресі багато чого стало зрозумілим. Я, наприклад, не знав, що місіс Лайонс хоче розлучитися з чоловіком. Вона, ймовірно, розраховує на шлюб зі Степлтоном — адже їй невтямки, що він одружений.

— А якщо вона дізнається правду?

— Тоді ця леді може виявитися для нас досить корисною. Нам обом потрібно завтра її побачити. А тепер, Ватсоне, як ви думаєте, чи не час вам повернутися до своїх обов’язків? Ваше місце в Баскервіль-Холі.

Останні червоні відблиски сонячних променів згасли на заході, і на болота спустилася ніч. У фіолетовому небі то тут, то там слабко мерехтіли зірки.

— Останнє запитання, Холмсе, — сказав я, підводячись. — Нам нічого приховувати один від одного. Що все це означає? До чого він веде?

Холмс відповів мені глухим голосом:

— До вбивства, Ватсоне… Холоднокровно обміркованого вбивства. Не розпитуйте про подробиці. Степлтон затягує у свої тенета сера Генрі, а я затягую його самого. Він майже в моїх руках, з вашою допомогою. Тепер нам загрожує тільки одна небезпека — він може завдати удару першим. Ще день, якнайбільше два, і в мене все буде готово, а доти бережіть сера Генрі, як мати любить і береже хвору дитину. Ваша відсутність сьогодні цілком виправдана, і все-таки я б, мабуть, волів, щоб ви його не залишали… Чуєте?

Страшний протяжливий крик, сповнений жаху й муки, пронісся над мовчазними болотами. Я слухав його й відчував, як стигне кров у мене в жилах.

— Боже мій! Що це? Що це таке?

Холмс підхопився з місця, і його висока фігура затулила від мене вхід у печеру. Він став там, пригнувшись, витягнувши шию, напружено вдивляючись у темряву, і тільки встиг кинути мені пошепки:

— Тихше! Тихше!

Цей лемент, що вразив нас своєю пронизливістю, долинав з глибини моторошних темних боліт. Аж ось він почувся ближче, виразніше…

— Де це? — прошепотів Холмс, і за тим, як охолов у нього голос — у нього, людини з залізними нервами! — я зрозумів, що цей крик проникнув йому в саму душу. — Де кричать, Ватсоне?

— Здається, там. — Я простягнув руку, показуючи в темряву.

— Ні, он там!

Болісний крик знову пронісся в німотній ночі, але тепер він був ще ближчий, ще голосніший. І до нього домішувалися якісь інші звуки — глухе низьке гарчання, яке чимось скидалося на безперестанний рокіт моря.

— Це собака! — крикнув Холмс. — Біжімо, Ватсоне, біжімо! Боже мій! Тільки б не спізнитися!

Він кинувся в пітьму, я — слідом за ним. І раптом десь попереду, за валунами, пролунав розпачливий крик, потім глухий, важкий стукіт. Ми зупинилися, прислухаючись. Але більше ніщо не порушувало тиші безвітряної ночі.

Я побачив, як Холмс, немов збожеволівши, схопився за голову й тупнув ногою об землю:

— Він нас випередив, Ватсоне! Ми спізнилися!

— Ні, цього не може бути!

— Чому я барився, дурень?! І ви теж, Ватсоне, молодець! Залишили Баскервіля самого, і ось чим усе скінчилося! Ні, навіть якщо поправити нічого не можна, я все одно помщуся негідникові!

Не розбираючи дороги, ми кинулися туди, звідкіля долинув цей страшний лемент. Ми піднімалися схилами, збігали вниз, наштовхувалися в темряві на валуни, продиралися крізь зарості дроку. З вершини кожного пагорба мій друг швидко роззирався навсібіч, але болота вкривав густий морок, і на їхньому похмурому обширі не можна було примітити анінайменшого руху.

— Ви щось бачите?

— Нічого.

— Почекайте! Що це?

Ми почули приглушений стогін. Він ішов звідкись ліворуч. Кам’яне пасмо круто обривалося там унизу, переходячи в засіяний валунами схил, і серед валунів лежало щось темне. Ми підбігли ближче, і темний предмет набув чіткіших обрисів. Це був чоловік, що лежав долілиць. Він немов готувався зробити кульбіт — вивернена під якимось неймовірним кутом голова, підняті плечі, округлена лінія спини.

Безглуздість цієї пози завадила мені в першу хвилину усвідомити, що його стогін був передсмертним. Ми стояли, нахилившись над ним, і не чули хрипу, не могли вловити жодного шереху. Холмс торкнув нерухоме тіло, скрикнув від жаху й одразу відсмикнув руку. Запалений сірник освітив його закривавлені пальці й страшну калюжу, яка повільно розпливалася з-під розбитого черепа мерця. І серце в нас зупинилось — при світлі сірника ми побачили, що перед нами лежить сер Генрі Баскервіль!

Хіба можна було забути цей незвичайний червонясто-коричневий костюм — той самий, у якому баронет уперше з’явився на Бейкер-Стріт! Нам достатньо було миті, щоб упізнати його, а потім сірник спалахнув і згас так само, як згасла в нас остання іскра надії. Холмс застогнав, і я навіть у темряві побачив, як він зблід.

— Мерзотник! Мерзотник! — Руки в мене стислися в кулаки. — Холмсе, я ніколи не пробачу собі, що залишив його напризволяще!

— Моя провина більша, Ватсоне. Я пожертвував життям клієнта тільки заради того, щоб підсумувати цю справу. Я не пам’ятаю іншого такого удару за всю свою практику. Але хто, хто міг знати, що, незважаючи на всі мої застереження, він ризикне вийти на болота?!

— І ми чули його крик — Боже мій, який крик! — і не могли одразу прийти йому на допомогу! Але куди подівся цей дивовижний собака — винуватець його смерті? Може, він зараз десь тут? І де Степлтон? Він відповість за це!

— Так, він за все відповість, про це я подбаю. І дядько, й племінник — обидва вбиті. Один помер від страху, тільки побачивши перед собою це чудовисько, яке він уважав надприродною істотою; інший — рятуючись від нього втечею. Але тепер нам треба довести, що між цією людиною й собакою є зв’язок. Ми чули, як виє пес, але це ще не доказ, бо сер Генрі, ймовірно, розбився під час падіння. І все-таки, присягаюся, яким би хитрим не був наш супротивник, завтра він буде у мене в руках!

Вражені раптовим непоправним лихом, що поклало настільки сумний кінець нашій тривалій і непростій роботі, ми стояли біля знівеченого тіла.

Потім, коли крізь хмари пробився місяць, піднялися на кам’яне пасмо, з якого впав наш бідолашний друг, і оглянули звідти болота, посріблені місячним сяйвом. Удалині, десь біля Ґрімпена, виднівся жовтий вогник. Він міг горіти тільки у відокремленому житлі Степлтонів. Я з прокльоном пригрозив у той бік кулаком:

— Чого ми чекаємо? Треба схопити його негайно!

— Справу ще не закінчено, а він — людина обережна, хитра. Ми багато про що можемо знати, а от спробуйте це довести! Один необережний крок — і негідник вислизне від нас.

— То що тоді робити?

— На завтра турбот у нас вистачить. А сьогодні нам залишається тільки зробити останню послугу нещасному серові Генрі.

Ми спустилися крутим схилом і підійшли до безформної чорної фігури, що лежала на посріблених місяцем каменях. Коли я побачив це скорчене тіло, серце в мене стислося від болю, очі затуманилися слізьми.

— Доведеться послати за допомогою, Холмсе. Ми не донесемо його до будинку… Боже мій, що з вами таке? Ви з глузду з’їхали?

Холмс скрикнув і нахилився над тілом сера Генрі. І раптом почав пританцьовувати, з реготом трусячи мені руку. Невже це мій суворий, завжди такий стриманий друг? От що буває, коли приховане полум’я проривається назовні!

• Предыдущая
• 29/38
• Следующая