Собака Баскервілів - Дойл Артур Игнатиус Конан - Страница 20
- Предыдущая
- 20/38
- Следующая
Я так нічого й не втямив із цієї сцени і відчував глибокий сором, адже став її свідком потай від свого друга.
Мені більше нічого не залишалося, як утекти з пагорба й зустріти баронета внизу. Його обличчя розчервонілося від гніву, брови були насуплені — він явно не знав, що робити.
— О, Ватсоне! Звідки вас принесло? Невже ви все-таки пішли слідом за мною?
Довелося йому все пояснити: як я відчув, що не можу відпустити його самого, як ішов слідом за ним і став свідком їхньої зустрічі й усіх наступних подій. Сер Генрі блиснув на мене очима, але моя відвертість обеззброїла його, і він розсміявся — правда, невесело:
— Здавалося б, серед такої пустки можна було сподіватися на самоту, але ж ні! Всі ніби змовились і вийшли помилуватися, як я упадаю за дівчиною! А залицяння вийшло досить невдале. Де ви забронювали собі місце?
— Он на тому пагорбі.
— Виходить, на гальорці. А її братик улаштувався в перших рядах. Ви бачили, як він на нас налетів?
— Так, бачив.
— Вам ніколи не спадало на думку, що цей суб’єкт несповна розуму?
— Ні.
— Мені також. До сьогодні я вважав Степлтона звичайнісінькою нормальною людиною, а тепер мені здається, що на нього треба надягти гамівну сорочку, а може, й на мене. Невже я такий поганий? Ви живете зі мною не перший тиждень, Ватсоне. Будьте відверті. Що мені заважає стати хорошим чоловіком жінки, яку я кохаю?
— Як на мене, нічого не заважає.
— До мого становища в суспільстві він причепитися не може, виходить, справа в мені самому. Що він має проти мене? Я в житті нікому не заподіяв зла. А цей тип навіть близько не хоче підпускати мене до неї.
— Він так і сказав?
— Так, і навіть дещо додав. Знаєте, Ватсоне, я познайомився з нею лише кілька тижнів тому, але з першої зустрічі зрозумів, що ця жінка створена для мене. І вона… Вона теж… Їй було добре зі мною, я готовий заприсягтися в цьому! Жіночі очі красномовніші за слова. Але він ставав на заваді нашому зближенню, і я тільки сьогодні знайшов можливість поговорити з нею наодинці. Вона з радістю погодилася на це побачення, але, як ви думаєте, навіщо? Щоб говорити про наше кохання? Аж ніяк, була б її воля, вона й мене змусила б замовкнути. У неї одне на язиці: тут небезпечно, і вона не заспокоїться доти, доки я не виїду з Баскервіль-Холу. Я сказав, що після зустрічі з нею нікуди звідси не виїду, а якщо це справді так потрібно, нехай їде разом зі мною. Словом, я їй освідчився, але вона навіть не встигла відповісти мені, тому що цієї хвилини її любий брат налетів на нас, як навіжений.
Він був увесь білий з люті, а його безбарвні очиці буквально метали іскри. Що я, мовляв, собі дозволяю?! Як я смію чіплятися до жінки зі своїми залицяннями, які нічого не викликають у неї, крім відрази?! Чи я думаю, що баронетові все дозволено?! Аби він не був її братом, я знав би, як йому відповісти! Довелося сказати тільки, що нічого ганебного в моїх почуттях немає і що я сподіваюся колись мати честь назвати міс Степлтон своєю дружиною. Але марно, і наостанок я не стримався й погарячкував, а не варто було, зважаючи на те, що вона стояла поруч. Після цього він забрав її, як ви самі бачили, а я залишився сам вкрай здивований. Тепер, Ватсоне, поясніть мені, що все це означає, і я довіку пам’ятатиму цю вашу послугу!
Я поміркував так і сяк, але, правду кажучи, вся ця історія мене самого здивувала не менше. Титул нашого друга, його багатство, молодість, характер, зовнішність — усе свідчило на його користь, і я не знав про нього нічого кепського, крім, мабуть, темного фатуму, що тяжіє над його родиною.
Так, дивно, що пропозицію сера Генрі відкинули так різко й навіть без усякої уваги до бажання самої дівчини. Дивно й те, що вона поставилася до всього настільки байдуже. Втім, наші сумніви того дня розв’язав сам Степлтон. Він з’явився з вибаченнями за брутальність, довго розмовляв із сером Генрі в його кабінеті, — і сутички ніби й не було, натомість нам зробили честь запрошенням пообідати у Мерріпіт-Хаус наступної п’ятниці.
— І все-таки я не перестав сумніватися в нормальності цієї людини, — сказав сер Генрі, — у мене й тепер перед очима стоїть його обличчя, коли він накинувся на нас сьогодні вранці, але треба віддати йому належне, вибачення були ґрунтовні, до них не причепишся.
— І як він пояснив свій спалах?
— Сестра для нього все. Це зрозуміло, і я дуже радий, що він знає їй ціну. Вони все життя прожили разом і, якщо вірити його словам, інших близьких людей у нього немає, тож можливість розлуки з нею викликає у нього жах.
Він нібито не здогадувався про мої почуття, а переконавшись у них на власні очі, зрозумів, що сестру в нього можуть забрати, і від самої думки про це він втратив над собою контроль. Він дуже шкодує про те, що сталось, і визнає, що егоїстично й нерозумно з його боку думати, начебто можна втримати біля себе таку гарну жінку, як міс Степлтон. Якщо розлука з нею неминуча, хай уже розлучником буду я, їхній сусід. Так чи інакше, це для нього великий удар, і навряд чи йому вдасться незабаром із цим примиритися. Але він не перешкоджатиме нам, якщо я пообіцяю мовчати про своє кохання протягом найближчих трьох місяців і задовольнятися тільки дружбою його сестри. Я пообіцяв, і на тому крапка.
Як бачите, одна з наших маленьких таємниць роз’яснилася. А намацати ногами дно у драговині, в якій ми борсаємося, неабияка справа. Тепер нам відомо, чому Степлтон так осудливо ставився до залицяльника своєї сестри — тим паче такого привабливого, як сер Генрі.
А тепер я потягну за іншу ниточку, яку мені вдалося визволити з цього заплутаного клубка. Перейдімо до таємничих нічних ридань, до заплаканого обличчя місіс Беррімор і загадкових подорожей дворецького до вікна, що виходить на болота. Привітайте мене, любий Холмсе, і скажіть, що ви не розчарувались у своєму помічникові. Довіра, яку ви мені висловили, пославши сюди, цілком виправдана. Щоб з’ясувати цю чергову загадку, знадобилася одна ніч.
Я говорю «одна ніч», але правильніше буде сказати «дві ночі», тому що в першу ми нічого не довідалися. Ми з сером Генрі сиділи в його кімнаті чи не до третьої ранку, але так нічого й не почули, крім бою годинника на сходах. Це млосне стеження закінчилося тим, що й сер Генрі, й ваш покірний слуга заснули, сидячи в кріслах. Утім, не збентежені цією невдачею, ми вирішили спробувати ще раз. Наступної ночі ми прикрутили ґніт до лампи й сиділи, курячи цигарку за цигаркою, у цілковитій тиші. Час плинув неймовірно повільно, але нас підбадьорював азарт мисливця, який терпляче підстерігає здобич у засідці.
Пробило годину, другу, і ми вже готові були зневіритися, аж раптом нашу втому ніби рукою зняло — і я, й сер Генрі мимоволі випросталися. В коридорі почувся скрип мостин. Скрадливі кроки порівнялися з нашою кімнатою і помалу стихли вдалині. Баронет безшумно відімкнув двері. Ми пішли слідом за нашою дичиною. Вона вже встигла пройти галерею, а в коридорі була цілковита темрява. Дуже обережно ми дійшли до віддаленого крила, і там перед нами промайнула фігура високого чоловіка з чорною бородою, що навшпиньки, зсутуливши плечі, ступав коридором.
Ось він щезнув за дверима, свічка на мить освітила їх, а потім у темний коридор потягнувся тоненький жовтий промінь. Ми рухалися до цього променя, намацуючи кожну мостину, перш ніж ступити на неї. Ми були босоніж, та стара підлога стогнала й поскрипувала від кожного нашого кроку. Мені здавалося, що цих звуків не можна не почути, але, на щастя, Беррімор справді був глухуватий, до того ж його занадто поглинула таємнича справа.
Діставшись нарешті до дверей, ми заглянули до кімнати. Дворецький стояв зі свічкою біля вікна, майже притиснувшись до скла обличчям, тобто в тій позі, у який я його бачив дві ночі тому. У нас не було заздалегідь розробленого плану дій, але баронет належить до тієї когорти людей, для яких рішучі вчинки здаються найприроднішими. Він сміливо ввійшов до кімнати. Беррімор відскочив від вікна, переривчасто відсапуючись, і блідий, наче смерть, тремтячи всім тілом, став перед нами. У його темних очах, що палали на білій масці обличчя, читався жах. Він розгублено переводив погляд з мене на сера Генрі.
- Предыдущая
- 20/38
- Следующая
