Загадка однієї неділі - Акунья Ігнасіо Карденас - Страница 29

• Предыдущая
• 29/38
• Следующая

— О п'ятій вечора прийшов сеньйор Рамераль,— мовила вона, замислено підносячи два пальці до вуст.— Він не часто відвідував сеньйору Сусанну, та коли приходив, то завжди о п'ятій годині, і до сьомої неодмінно залишав її. Того дня він пішов о пів на сьому.

— Певне, Сусанна попросила його піти в цей час,— зауважив сенатор.— Я подзвонив їй і сказав, що збираюсь навідатися до неї, щоб обміркувати ряд питань в зв'язку з її останнім листом. Вона запропонувала мені прийти після сьомої, бо зайнята. Звісно, я розумів, про яке заняття йшлося, і, за її бажанням, чекав до сьомої.

— Що сталося пізніше? — запитав я Каїту.

— О сьомій прийшов сенатор.

— Ви вказуєте точний час. Звідкіля у вас такі дані? Хіба ви дивилися на годинник кожного разу, коли до Сусанни приходив відвідувач?

Жінка ледь помітно всміхнулась.

— Не кожного разу,— пояснила вона,— але в мене був єдиний вихідний день на тиждень, і, коли прийшов сенатор, мені вже час було піти, але я не змогла.

— Чому?

— Причиною був я, — втрутився сенатор,— Попросив ії зачекати мене. Мав обговорити з нею сякі-такі справи, пов'язані з передвиборною пропагандою моєї кандидатури в тому кварталі, де мешкає Каїта. Ось чому вона не пішла.

Я позирнув на Каїту.

— Дуже добре. Пішов Рамераль, і прийшов сенатор. Що сталося далі?

— Нічого.

— Як це нічого?

— Ну, за якийсь час сенатор вийшов і довіз мене в своєму автомобілі до мого будинку.

Я важко зітхнув.

— Давайте по порядку, бабусю,—промурмотів я.— Сенатор із Сусанною перебували в спальні...

— Так,— промимрила вона.— Вони розмовляли..

— Голосно?

Вона знову поглянула на сенатора.

— Так,— відповіла по якійсь хвилі.

— Потім сенатор вийшов сам, а Сусанна зосталась у спальні?

Вона кивнула. Сенатор нібито поривався втрутитися в розмову.

— Гаразд, гаразд... Я аж ніяк не маю наміру заглиблюватись у деталі. Хотів тільки знати, чи вийшли ви разом. А звідки — не так уже й важливо. Сусанну вбив той, хто був з нею в інтимних стосунках. Більше того, з усього видно, що вона очікувала цю людину... Ви знали інших ії коханців? — звернувся я до Каїти.

— В неї було їх чимало. Та додому до неї приходило кілька: Рамераль, Падуа, Батлер; один військовий — полковник, за прізвищем Салінас, котрий не з'являвся відтоді, як його перевели у провінцію Ор'єнте, і Сегундо Вертьєнтес — власник казино. Більше не було нікого.

— Сенатор залишив вас удома й поїхав?

— Ні, ми відвідали кількох моїх сусідок, котрі хотіли познайомитися з ним.

— О якій годині скінчились ці відвідування?

— Вже після дев'ятої.

— І весь цей час ви невідступно були при сенаторі?

— Так.

— Чому ж ви збрехали поліції — о якій годині Рамераль пішов із Сусанниного будинку?

— Я заплуталась.

Я усміхнувся.

— Дивно, вас начебто нелегко заплутати.

— Але так було,— категорично заявила вона.— Поліція своїми запитаннями зовсім запаморочила мені голову, і я не знала вже, що їм казати. Сенатор просив, щоб не згадувала про нього, бо це може пошкодити його політичній кар'єрі. Поліція хотіла знати, хто приходив до Сусанни, але ж, опріч сенатора, там був тільки сеньйор Рамераль. Чом же він не міг виявитись убивцем Сусанни? Може, десь заховався, а потім, коли ми пішли, вернувся. А якщо ні, тоді чому він дав мені двісті песо, аби я не казала, що бачила його в будинку?

— Либонь, з тієї ж причини, яка була в сенатора: побоювався скандалу.

— Так він і сказав.

— Але, оскільки він не був сенатором, ви йому не повірили.

— Аресе...

— Так, сенаторе, розумію, все розумію. Дякую, Каїто, все гаразд.

Вона поглядом попросила сенаторового дозволу піти й одразу ж зникла.

— Ви задоволені, Apec?

— Ні. До речі, чому вона працює тут?

— Це я порекомендував її Сусанні — та попросила мене знайти служницю, якій можна було б довіряти. А коли Каїта зосталася без роботи, влаштував її в себе. Це жінка виняткових якостей.

— Ви маєте підстави так стверджувати. Як на служницю, то вона занадто пронозлива. Ну, мені вже пора йти.

Сенатор подзвонив у свій дзвіночок. Разом із Томасом зайшли ще ті два гевали, котрі сиділи обабіч мене в машині.

— Ви звідси не підете, Аресе, доки ми не знатимемо ваших намірів. Як я вже вам казав, не можу дозволити, щоб моє ім'я було причетне до цього скандального вбивства. Я не маю наміру застосовувати силу до вас... якщо ви тільки не змусите мене до цього.

Я схрестив руки.

— Не радив би вам застосовувати силу,— процідив я.

Сенаторові очиці стали зовсім крихітними, а слова вилітали з нього, як стріли з натягнутого лука.

— Тож не спонукайте мене до цього, Аресе. Яке вам діло до Сусанни? Та ніякого! І гадаю, що коли гроші не фальшиві, то вам однаково, з чиїх рук ви їх одержите. Отож складемо угоду. Ви собі шукайте вбивцю. Мене це аж ніяк не обходить... за умови, що ви не вплутуватимете в цю справу моє ім'я. Ось, беріть.

І він простягнув мені п'ять сотенних, я сунув їх у кишеню.

— Ви нібито забули,— мовив я, — що в газетах уже були деякі натяки про вас.

— Про це ми вже потурбувалися,— відказав сенатор, цинічно оголюючи зуби.

— Як же,— промимрив я, — у нас все продається і купується.— я притишено зітхнув.— Нехай мені повернуть пістолет, я їду.

— А... я можу покластися на ваше слово?

— Коли ви її не вбивали, то можете. Але знайте, трупами я не спекулюю.

Сенатор потер руки і наказав:

— Віддайте йому пістолет.

Томас повернув мені «люгер», який раніше був забрав у мене, і я перевірив обойму.

— Одвезіть мене в село. Там зосталась моя машина.

— Ваша машина тут,— уточнив Томас.

— Чудове обслуговування,— зауважив я,—просто чудове...

Хотів парадними дверима вийти, але сенатор попередив :

— Сюди, Аресе, прошу вас.

Ми пройшли в сусідню кімнату. Це була бібліотека. Попереду мене йшов Томас, позаду двоє громил з похмурими фізіономіями. Звідти ми вийшли до коридора, відтак у передпокій, котрий виходив на веранду.

Біля воріт при виїзді на трасу трохи загальмував. Там стояло двоє селян — охоронці володінь сеньйора сенатора. Один із селян послужливо наблизився; мабуть, він прийняв мене за одного з тузів, які гостювали зараз у будинку.

— Сеньйорові щось потрібно? — спитав.

Я трохи помовчав, зображуючи невпевненість,— цього вимагало моє запитання:

— Ви не бачили, сеньйорита Рамірес уже виїхала?

— Сеньйор помиляється,— відказав той,— сеньйорита Рамірес сьогодні не приїздила.

Саме це мені й потрібно було знати. Подякувавши охоронцям, натиснув на газ.

За годину я вже стояв перед сенаторовим особняком на П'ятій авеніді. Молода служниця у форменому одязі попросила мене зачекати в просторому холі, доки піде за сеньйоритою.

Минуло кілька хвилин, і я почув радісний вигук Гленди:

— О, Apec! — Умисно скромне вбрання підкреслювало чарівні форми її тіла.

Я підвівся і відповів усмішкою на усмішку.

— Які аморальні міркування привели вас сюди?— її губи зобразили сміхотливу гримасу.

— Чому обов'язково аморальні? — вигукнув я.

— Не знаю. Просто у вас-бо така репутація!.. Сідайте.

Я сів проти неї й осміхнувся.

— Поміркуйте самі: я прийшов сюди тому, що лише тут зможу споглядати найчарівнішу дівчину Гавани.

— О, та ви не просто аморальний, ви розбещений тип!

— Непогана характеристика.

— Якраз для вас, дурисвіта. Очі виказують вас. Адже вам кортить дізнатися про наслідки мого розслідування.

— Даруйте, я забув, що ви вивчаєте психологію... або щось подібне. Сподіваюсь, не завдав вам утруднень...

— Ані найменших,— з піднесенням відказала вона.— Ваше запитання прозоре, як водичка,— довірчо прощебетала вона.— За винятком однієї деталі, яку я не мала змоги перевірити, все інше визначено точно. Звісно, я не знаю, чи справді Падуа давав Сусанні гроші для аукціону. Але те, що він придбав картину у Франції як весільний дарунок і що його дружина подарувала її церкві,— цілком ствердилось. Падре Ісмаель, один із організаторів торгів, категорично запевнив мене в цьому.

• Предыдущая
• 29/38
• Следующая