Загадка однієї неділі - Акунья Ігнасіо Карденас - Страница 10
- Предыдущая
- 10/38
- Следующая
— Сеньйор Рамераль чекає на вас нагорі, сеньйоре,— прошепотів хлопчик, якого я посилав із запискою.— Підніміться цими сходами,— додав, показуючи, якими саме сходами можна дійти до кабінету.
Рамераль сидів мертвотно-блідий, проте був набагато люб'язніший, аніж під час нашої першої зустрічі. Він запросив мене сісти, і я жестом подякував йому за увагу. А вмостившись, нахабно збрехав:
— Отже, сеньйоре Рамераль, відбитки на пачці сигарет збіглися з відбитками на келиху, що стояв на столику у Сусанниній спальні. Що ви на те скажете?
Рамераль схопив олівець і заходився нервово малювати на папері якесь листя. Відтак підвів очі й, замислено кусаючи губи, свердлив мене поглядом наполоханого звіра.
— Ви маєте рацію,— зрештою визнав він,— це я перебув той день із Сусанною,— важко зітхнув він.— Але я не вбивав її!
Я вивчаюче дивився на нього — казав Рамераль правду чи надто майстерно брехав.
— О якій годині ви пішли з її будинку?
— Приблизно о шостій.
— Вона сказала вам, що чекає когось іншого... чи дала зрозуміти?..
— Не знаю,— відповів він, покусуючи борідку,— нелегко було дізнатися, про що думала Сусанна. Вона вміла маскувати свої справжні наміри.
— Хто залишався в будинку, коли ви пішли?
— Опріч Сусанни, тільки служниця.
— Ім'я служниці?
— Вона називала її Каїтою.
Я пригадав повідомлення газет і ще уважніше вглядався в його блакитнуваті очі.
— Ви стали на слизький шлях, Рамералю,— мовив я, обвинувачуюче піднісши палець угору.— В своїх, свідченнях представникам влади ця служниця твердить, що перед тим, як вона полишила будинок, Сусанна гостей не приймала.
Рамераль підвів полохливий погляд, судорожно поворушив губами, зціпив зуби.
— Це шантаж,— процідив.
— Хто шантажує вас? Служниця?
Він ствердно кивнув головою.
— Ну й публіка... Що ж, які господарі, такі й слуги.
— А про лист, якого ви мені показали...— Тут Рамераль раптом умовк і підвівся. Його розгублений погляд уже нишпорив десь поверх моєї голови.— Хто?.. — почав було він, і я також повернувся на своєму стільці, ховаючи за силуваною посмішкою панічний страх: сходами підіймалися до кабінету двоє поліцейських.
Сліп було діяти блискавично. Я враз усе зважив, забачивши, що здатний учинити єдино можливе: проломити скляну стіну кабінету — за нею ж був магазин. Так і зробив.
Скло виявилося не грубим, а вистрибнувши, я впав на лантухи із зерном. Це пом'якшило удар. Однак не встиг отямитись після падіння, як з усіх боків засвистіли поліцейські.
Стрибаючи з лантуха на лантух, дістався до центрального проходу, оглянувся. Од входу в моєму напрямку йшло двоє поліцейських, а з протилежного боку, біля виходу, поруч із вантажним авто, яке чимось завантажували кілька робітників, стояв патрульний автомобіль. Я поквапом вернувся назад тим же шляхом. Коли дійшов до великої купи лантухів, вискочив на дерев'яні ящики з пляшками. Відти відкрився інший прохід — вужчий од головного; там я, засапапий, зупинився, аби трохи перепочити. Повітря було насичене різними харчовими запахами, але хідник цей дуже допоміг мені; переступив через нього і пішов, ховаючись за високими дерев'яними стелажами, геть забитими сирами. Коли ж стелажі скінчились, уперся в стіну будинку. Гарячково шукав, куди б вислизнути, але нічого підходящого не бачив. Думав, що вже піймався. Ще раз оглянувся, а свистки все наближалися, і я прикинув, що єдиний мій порятунок — дахове вікно. Полиці стелажів стали мені за драбину. Добравшись до вікна, рукояткою «люгера» вибив шибку і вдихнув живодайне повітря, що увірвалося ззовні. Потім проліз крізь вікно і тільки тоді, вже на даху, вилаявся: сам винен, що потрапив у пастку. Звук мотора вивів мене з ніяковості. Я навмання підбіг до місця, де вантажили авто. Воно повільно віддалялося від патрульної машини. Це був мій єдиний шанс. Затамувавши подих, скочив у кузов. Коли ми завернули за ріг, я всміхнувся: патрульна машина вже маневрувала, щоби зблокувати ділянку, яка звільнилась після від'їзду грузовика. На вулиці Омоа грузовик зменшив швидкість, і я зіскочив з нього. Попрямував вулицею Ферпандіпи, перетнув Мопте і зайшов до якоїсь злиденної кав'ярні.
Тут тільки згадав про Макейру, але повертатися було вже пізно.
— Не інакше як билися з биками?
Я підвів голову і побачив перед собою офіціанта, котрий осміхався, позираючи на мій пошматований одяг.
— Ні,— заперечив я,— потрапив у автомобільну аварію, та, на щастя, відбувся тільки подряпинами.
— Тут десь, неподалік? Дивно! А я нічого не чув.
— Це сталося на Куатро-Камінос,— відказав я.— Принесіть мені пива!
Коли офіціант одійшов, я закурив і поринув у роздуми. Офіціант, поставивши бокал на столик, знову став придивлятися до мене.
— Я приїжджий,— пояснив йому.— Мені потрібні брюки і чиста сорочка.
— Я теж про це подумав.
Лисячі риси обличчя його викликали відразу, та й сам він був такий же неохайний, як і його заклад.
— Заждіть хвилинку,— попросив він, показуючи гнилі зуби. Відтак гукнув:
— Марсело! Марсело!
З внутрішнього приміщення кафе вийшов наполоханий хлоп'як.
— Слухаю, сеньйоре Рівас! Чого вам треба, сеньйоре Рівас?
— Ану лишень іди сюди, неробо! Сеньйор хоче дати тобі доручення.
Я надряпав олівцем на клаптику паперу із записника мої розміри брюк і сорочки; витяг з гаманця двадцять песо. Коли отой Рівас побачив мій щільно набитий гаманець, очі в нього спалахнули жадібним вогнем. Я вручив гроші й папірця хлоп'якові, і той Стрілою помчав на вулицю Монте.
Не чекаючи запрошення, Рівас сів за мій столик. З цієї хвилини він став мені нестерпним.
— То ви кажете, що потрапили в аварію, сеньйоре?..
— Альфаро,— промурмотів я, відсьорбуючи пива.
— І де ж ви залишили свою машину, сеньйоре Альфаро?
— Вона вже ні до чого не придатна, я її підігнав до вулиці Крістіни. Пізніше подзвоню до майстерні. Щоб забрали та відремонтували.
— Гм!.. Так, либонь, буде найкраще.— Очі Ріваса мало не повипадали з орбіт,— здавалось, вони витанцьовували якийсь хвацький танок.— То, кажете, приїжджий? Так, напевне, ви приїжджий. Жвавий рух у нашому місті, чи не так? Тут слід їхати надзвичайно обережно.
Базікав він без упину і нібито зовсім не звертав уваги на те, чи слухаю я його.
— А поліція?.. Що, не було поліцаїв на Куатро-Камінос? Там же їх завжди повно. Поліцаї! Яка з них користь? — ремствував він.— Якщо зіткнешся з простим смертним,— обох за грати; коли ж зіткнешся з якимось цабе,— тебе за грати, а його на волю. Поліцаї! Тьху! Вони завше несправедливі. І у вас що, не було сутички з поліцією? І протокол про аварію не складено?
Рівас уже в'ївся мені в печінки. Він був такий огидний, що від нього буквально тхнуло смородом. До того ж він мав відразливу звичку під час розмови розмахувати руками, немов веслами в бурхливому морі.
Я востаннє затягнувся і загасив сигарету. А Рівас провадив далі:
— Ось так-то... сеньйоре Альфаро.
— Заберіть геть свої лапи з-перед моїх очей,— промовив я.
Він шанобливо всміхнувся, знову показавши свої гнилі зуби. Потім обернувся до хлоп'яка, котрий уже вернувся:
— Ну, Марсело, нарешті ти прийшов! А то сеньйорові...— він зиркнув на мене,— сеньйорові Альфаро вже набридло моє базікання.
Я взяв у хлопця пакет і залишив йому одне песо; потім запитав:
— Де я міг би переодягнутися?
Рівас із хвилину мовчав, замислившись, а тоді глипнув на хлоп'яка й гарикнув:
— Чого стовбичиш тут, неробо? Ану геть звідси!
Хлоп'як затремтів і вибіг з кав'ярні. Певно, він ставився до Ріваса з острахом, бо Рівас, видно з усього, був людина небезпечна.
Рівас зиркнув на мене, удаючи розгубленість.
— Ви... Так, ви маєте бажання переодягнутися.—
І вогник в очах його згас. Ідея, яка щойно народилася в його голові, нарешті оформилася.— Гаразд, ходімте зі мною. Я пішов.
— Ось у цій кімнаті можете переодягатися.
Кімната виявилася спальнею. Вона була такою ж смердючою, як і весь заклад разом із самим Рівасом. Я хотів було замкнутися зсередини, але довелось вдовольнитися тим, що приставив до дверей стілець. Виклавши пістолет, документи і гроші на маленький столик, почав роздягатись. Коли вже кінчав одягання, Рівас ударом ноги розчахнув двері. Я сікнувся було до свого «люгера», та Рівас перепинив мене сталевим голосом:
- Предыдущая
- 10/38
- Следующая
