Останній рейс - Росин Вениамин Ефимович - Страница 2

• Предыдущая
• 2/56
• Следующая

— Елементарних правил вуличного руху не дотримується, — сердито сказав лейтенант. — А потім аварії, нещасні випадки… Пішли, перевіримо права. Чи не якийсь жевжик…

З машини виглянув чоловік, озирнувся на всі боки й важко виліз.

Клацнули другі дверці, й проворно вискочив інший пасажир, відчинив багажник.

— Швидше! — почувся нетерплячий голос зсередини. — Чого вовтузитесь?

— Застряг… Здай трохи правіше… Досить.

Вони витягли з багажника громіздкий тюк і, зігнувшись, винесли його на тротуар.

— Перепочинемо, — попрохав один з них. — Здоровий, дідько.

— Ану, хлопці, бігом, — кинув Щербина, розстібаючи кобуру. — Тут щось нечисто…

Загупали чоботи, й ті двоє на тротуарі оглянулись.

— Стій! Стій! — закричав лейтенант, побачивши, що один, в білій сорочці, метнувся у темний провулок, а другий гулькнув у машину.

— Ви за тим, — наказав Щербина дружинникам, — а я до машини.

Дорошенко та Гавриш зникли в провулку.

Щербина вже порівнявся з машиною, як скажено заревів мотор. Ще мить, і міліціонер опинився б під колесами, та якимсь незбагненним акробатичним стрибком він встиг вискочити на капот.

Але водій так рвучко кинув машину убік, що Щербина, дряпнувши руками по склу, злетів на брук.

В нічній тиші лунко вдарив постріл.

Дружинники різко зупинились, стривожено перезирнулись і, не змовляючись, рвонули назад.

— Олексо Михайловичу! Олексо Михайловичу! — закричав Гавриш. Ніхто не озивався, лише долинав шум автомашини, що швидко віддалялася.

— Де лейтенант? — сполошився Дорошенко. Ввімкнувши ліхтарик, почав водити ним навколо. Вузький сніп світла, перескочивши калюжі, несподівано вихопив з темряви Щербину, що лежав горілиць на дорозі. Тоненька цівка крові стікала з куточка його рота, очі були заплющені.

Гавриш і Дорошенко обережно перенесли Олексу Михайловича на лавку.

— Артеме, що робити! — розгублено питався Дорошенко. — Як бути?

— Я викличу міліцію і швидку допомогу, а ти побудь тут…

Невдовзі примчала темно-синя «Волга» з червоною смугою на кузові і з високо піднятою антеною. Слідом за нею під'їхали машина швидкої допомоги і міліцейський автобус.

З «Волги» вискочив високий підполковник.

— Луговий, — відрекомендувався він. — Ви нам дзвонили?

— Так, я.

Вислухавши дружинника, Луговий послав групу працівників на чолі з лейтенантом Олійником переслідувати пішого злочинця, а оперуповноваженому Якименку та експерту Ткачову доручив оглянути місце події.

Під'їхала чорна «Волга». З неї вийшов комісар міліції Єлізаров.

Підполковник коротко доповів про подію.

— А що з Щербиною? — нетерпляче спитав комісар.

— Ми знайшли його на дорозі і перенесли он на ту лавку під ліхтарем, — показав рукою Гавриш.

— Андрію Остаповичу, ви все з'ясували з товаришем Гавришем?

— Ні… Дещо потрібно уточнити.

— Гаразд, уточнюйте, а я піду дізнаюсь, в якому стані Щербина.

— Слухаю, товаришу комісар.

Тьмяно мерехтів закритий кронами дерев вуличний ліхтар, і в його світлі халат лікаря, що клопотався біля Щербини, здавався плямистим.

— Ну як? — з тривогою поспитав комісар у лікаря в пенсне.

— Щось схоже на струс мозку… Звичайно, я був би радий, коли б мій попередній діагноз не підтвердився, але… Стан важкий… Пульс слабкого наповнення…

Дорошенко, який не відходив од Щербини, здивувався, чого лікар мовчить про вогнестрільні поранення. Адже вони з Гавришем чули постріл. Тремтячим голосом, переступаючи з ноги на ногу, він спитав про це.

— Вогнестрільних поранень, молодий чоловіче, у вашого колеги немає, — відрубав лікар. І, повернувшись до машини швидкої допомоги, гукнув:

— Агей, санітари…

Коли Єлізаров побачив знекровлене обличчя Щербини, нерухомо повислу, наче батіг, руку, у нього боляче защеміло серце. Комісар не бачив особливої героїки в своїй праці: це була для нього звичайна повсякденна робота. Як і кожна робота, вона мала свої особливості, свої радощі, труднощі й тривоги. Та бувало й так, що їх товариш ішов (як і сотні разів до цього йшли вони самі) усміхнувшись, кивнувши на прощання, і як було важко почути, що його вже більше немає серед живих. Він загинув від рук бандитів…

… Зовсім недавно, 27 грудня 1961 року, під Києвом, затримуючи озброєного злочинця-рецидивіста, загинув підполковник міліції Антон Миколайович Герасименко. Вже смертельно поранений, стікаючи кров'ю, він встиг убити бандита.

За дорученням працівників свого міста Кирило Романович Єлізаров поїхав віддати останню шану підполковнику Герасименку. Непорушно стоячи в почесній варті біля труни, він, зціпивши зуби, дивився в скорботному мовчанні на знайомі риси навіки заснулого товариша. Не хотілося вірити, що більше не побачиш його привітної усмішки, не потиснеш його міцну руку, не почуєш його м'якого баритона… І от сьогодні в небезпеці життя лейтенанта Щербини. І хто знає, чи вдасться лікарям відвоювати його у безжальної смерті?..

Голос лікаря вивів комісара із задуми.

— Пораненого я відправляю в Першу міську лікарню. В хірургічне відділення…

… А в цей час підполковник Луговий продовжував розпитувати Гавриша.

— Скількох ви бачили злочинців?

— Двох… Ні, пробачте, трьох… Щоправда, третій не виходив з машини… Голос чув…

— Чи впевнені ви в тому, що їх було троє?

— Не знаю… До машини побіг лейтенант, а ми кинулися за тим, що зник в провулку.

— Як він був одягнений? Прикмети?

— Гладкий, невисокий на зріст… В білій сорочці… Штани чорні… Лисий…

— Як же вам вдалося все це розгледіти? Адже вулиця напівтемна.

Я увімкнув ліхтарик.

А другий злочинець?

Гавриш розвів руками.

— Звернули увагу, якої марки, кольору автомашина?

— «Побєда»… Начебто сірувата, — невпевнено мовив Гавриш. — Одним словом, світла…

— Номер помітили?

Гавриш заперечно похитав головою. Підійшли комісар та Дорошенко.

— Як Щербина? — спитав Луговий.

— Лікар побоюється, що струс мозку. Взагалі стан дуже важкий, — зітхнув Єлізаров, — хоч вогнестрільних поранень і немає. Стріляв не Щербина. Ствол його пістолета змащений… запаху порохових газів немає. Стріляли злочинці… Ви закінчили розмову з товаришем Гавришем?

— Так. Але, на жаль, він не розгледів ані кольору, ані номера автомашини.

— Її номер 54–21, — стиха промовив Дорошенко.

— Що ти, Васю! — заперечив Гавриш. — Коли ми прибігли, від машини і сліду не лишилось.

— Ти пам'ятаєш, як вона вискочила з провулка?

— Звичайно.

— Ось тоді я й помітив номер.

— А серія?

— Що? Що?

— Літери, що стоять спереду цифр, — пояснив Єлізаров.

— Ні, літер… Пробачте, серії не розгледів.

— Невелика біда, — втрутився Гавриш. — Чи не правда? Ви тепер швидко розшукаєте бандитів…

— Як вам сказати… В місті та області всього сім серій номерних знаків, але можуть бути машини з інших областей з такими самими номерами. Тоді справа ускладнюється і доведеться перевірити не сім, а значно більше.

— Так-так…

Луговий обернувся до Дорошенка.

— Ви не помилились, добре запам'ятали номер? Самі розумієте, наскільки це важливо.

— Можете не сумніватись. Я ще подумав про себе: який збіг! Перші дві цифри — 54 — номер нашого будинку, а 21 — номер моєї квартири…

— Андрію Остаповичу, — сказав комісар, — зв'яжіться з управлінням, хай зорієнтують по селектору всі райвідділи, пости і по радіо — патрульні машини, мотоцикли. Попередьте, що злочинці озброєні і можливий опір.

Луговий підійшов до «Волги» і наказав сержантові викликати чергового міського управління. Клацнула ручка настройки, почулось тріскотіння передавача, загорівся зелений вогник.

— Десна! Десна! Я — Прип'ять! Прип'ять! Ви мене слухаєте? Переходжу на прийом, — і сержант простягнув Луговому мікрофон.

• Предыдущая
• 2/56
• Следующая