Шовковий шнурок - Малик Владимир Кириллович - Страница 9

• Предыдущая
• 9/57
• Следующая

П'єтро лежав на дивані і, присунувши до узголів'я свічку, читав книжку. Побачивши в дверях високого гостя, миттю схопився і закляк у низькому поклоні.

Це був кремезний, років сорока чоловік з великою лисіючою головою і густими чорними бровами. Під барвистим шовковим халатом виразно окреслювалося кругленьке черевце.

— Гороскоп склав? — замість привітання спитав Кара-Мустафа, сідаючи на твердий дерев'яний стілець, власноручно змайстрований ломбардійцем.

— Склав, високошановний бейефенді, — улесливо всміхнувся астролог. — Кілька ночей не сходив з даху — спостерігав за зірками й сузір'ями, що визначають вашу долю…

Кара-Мустафа мимоволі глянув на стрімкі сходи, що просто з кімнати виводили на горище, а там і на дах, і уявив, як П'єтро сидячи на ослінчику, направляє в небо велику підзорну трубу, спеціально для нього куплену в Італії.

— Ну й що? Покажи!

П'єтро швидко відчинив дверцята громіздкої шафи й обережно вийняв сувій жовтавого паперу.

— Ось, будь ласка! — І розгорнувши його на столі, підсунув ближче свічку.

Кара-Мустафа з явним острахом глянув на незрозумілі йому значки й малюнки і спитав:

— Що пророкують зорі?

— Вони доброзичливі до вас, бейефенді, — коротко відповів астролог, але при цьому нахмурив чоло.

Це не пройшло повз увагу великого візира. Він стурбовано перепитав:

— То що ж пророкують зорі? Все кажи — мені треба правду! Чуєш? Бо стою перед вибором — починати чи не починати діло, від якого залежатиме не тільки моя доля, а й майбутнє імперії та всього ісламського світу! Розумієш?

— Так, бейефенді. Розумію… Тому й поставився до цього гороскопа з належною увагою. Нічим не займався — тільки ним. І радий сказати, що зорі віщують успіх усім вашим військовим починанням. Бог війни Марс постійно супутничає вам, бейефенді, не відходячи ні на крок…

— Так, так… А далі?

— Шлях ваш проходить під знаком Марса… Багато крові проллється, багато буде пожеж на землі і нещасть… Наступить мор великий: голод і розруха впадуть на голови людей!

— А я? Що говорять зорі про мене?

— Марс не відступає від мого повелителя, охороняючи його і ведучи через усі життєві незгоди… Хіба що… — П'єтро замовк.

Кара-Мустафа напружено слухав, відзначаючи в думці, що устами цього ломбардійця говорить сам аллах. Адже йому нічого невідомо про майбутню війну, задуману найвищими сановниками Порти, а говорить він так, ніби щось знає. Це, безперечно, зорі навіщували йому ці слова…

Однак П'єтро чогось недоговорив. Чого саме?

— А далі? — нетерпляче наполягає Кара-Мустафа. — Чому ти сказав — хіба що? Що ховається за цими твоїми словами? П'єтро опустив очі.

— Бейефенді, крім бога війни Марса на небі ще є богиня Венера… Ви знаєте…

— Знаю… Ну й що?

— Зараз вона ставиться до вас неприхильне…

— Вороже?

— Щоб вороже — то ні… Саме неприхильне. Щось тривожить мене у віщуваннях цієї зорі. А що — не можу зрозуміти. Особливо не подобається початок гороскопа. Венера ніби попереджає якесь нещастя, що може спіткати вас…

— А потім?

— А потім фортуна повертається до вас лицем, і Венера, як і Марс, віщує вам також успіх і щастя…

Кара-Мустафа витер долонею спітнілий лоб. При цьому подумав: «Ху-у-у! Цей дурний П'єтро, сам того не бажаючи, нагнав на мене страху! І даремно. Бо все ж так ясно. Йдеться про ту дівчину-полонянку, Златку… Зараз вона для мене чужа й далека. Крім того, нею зацікавився султан, і ця обставина загрожує мені великими неприємностями. А згодом — через півроку чи рік, — коли доля виведе мене на найвищий щабель влади. Златка стане моєю… Ось чому Венера спочатку відвертається від мене, а потім раптом виявляє прихильність. Все ясно… Що ж стосується головного — війни, то тут двох думок бути не може: тільки велика успішна війна допоможе мені здійснити задумане. Війна — це мій шлях!»

Він довго сидів мовчки і думав, зовсім не зважаючи на астролога, що укляк перед ним. Потім рвучко підвівся і сказав:

— Дякую, П'єтро. Ти постарався, і я задоволений тобою. Тепер з легким серцем розпочну діло, яке заповів мені аллах!

Він кинув на стіл туго набитий гаманець і вийшов.

П'єтро ошелешено провів його поглядом і, коли зачинилися двері, ще довго дивився йому вслід, а потім схопив гаманець і вміст його витрусив на стіл. То було щире золото. Такого П'єтро не чекав. Це ж ціле багатство! Ніколи раніш великий візир не був таким щедрим! З чого б то?

Минула зима, і в Стамбулі закрутилося, зашуміло, немов у вирі. В усі кінці імперії помчали чауші з наказом пашам і бейлербеям збирати військо і йти з ним до Єдірне, тобто до Адріанополя, звідки відкривалася пряма дорога на захід, країну Золотого Яблука. То був початок великої війни з Австрією.

Двір великого візира в Ейюбі перетворився на справжній мурашник. Сюди прибували гінці, приїздили візирі, паші. Уже всі знали, що султан сам стане на чолі війська і поведе його на невірних. Але підготовкою до війни керував Кара-Мустафа.

Ворота Айвасари-капу, розташовані у міській стіні на березі Золотого Рогу, не зачинялися ні вдень ні вночі. Крізь них ішла дорога зі Стамбула на Ейюб, заміську резиденцію великого візира. І, мабуть, тоді, влітку і восени 1682 року, ніяка інша дорога в Османській імперії не була так забита військовим людом і найвищими сановниками, ніж ця.

Ні Сафар-бей, ні Асен-ага, тобто Арсен, не мали вільної хвилини, щоб зустрітися й поговорити. Сафар-бея Кара-Мустафа дуже швидко запримітив як здібного й освіченого чорбаджія і призначив своїм секретарем, надавши йому звання чауш-паші. Тепер Сафар-бей став довіреною особою великого візира і від сходу сонця й дотемна виконував усілякі його доручення.

Арсен був рядовим чаушем, але і йому вистачало клопоту. Нестримний потік подій закрутив його у своєму вирі. Тож він дуже зрадів, коли одного разу вночі Сафар-бей затермосив його за плече.

— Асен-ага, вставай! Виходь на подвір'я до колодязя. Я ждатиму тебе. Треба поговорити…

Ніч була темна. З півночі дув холодний поривчастий вітер, іноді пролітали крупні краплини дощу, падали на обличчя, і тоді Арсен глибше втягував голову в плечі й зіркіше вдивлявся в темряву.

Сафар-бей уже ждав його.

— Що сталося? — Арсен був схвильований. — Щось маєш нове про Златку?

— Ні, всі мої намагання проникнути до неї закінчилися невдачею, — тихо відповів Сафар-бей. — І, мабуть, не скоро побачимо…

— Чому?

— Завтра ми залишаємо Ейюб…

Арсен схопив Сафар-бея за руку. Він зрозумів, що мова йде про війну.

— Розповідай!

— Сьогодні я був присутній при розмові Кара-Мустафи з візирами та пашами… Зять султана, паша будський Ібрагім, якому підкоряються пашалики в Сербії та Східній Угорщині, сповістив, що австрійський імператор Леопольд безперервно шле гінців у Польщу до Яна Собеського, намагаючись заручитися підтримкою поляків. Але польське магнатство розділилося на дві партії — французьку й австрійську. Австрійська стоїть горою за те, щоб виступити на боці Австрії у війні проти Туреччини, її підтримує папа римський… А французька, на чолі з королевою Марією-Кази-мирою, дочкою французького маркіза, перечить їй. Кажуть, у сеймі доходить іноді до збройних сутичок і кровопролиття.

— Це, звичайно, на руку туркам, хай їм біс! — вилаявся Арсен. — Поки у Варшаві магнати чубитимуть один одного, Кара-Мустафа розгромить Австрію.

— Саме на це і розраховує великий візир. А ще — на підтримку графа Емеріка Текелі, який очолив угорців у їхній боротьбі за визволення Угорщини від австрійського гніту. Якщо Текелі піде на союз із Кара-Мустафою, він, безперечно, зробить велику помилку, бо кине свою країну з одного рабства у ще страшніше! Але на перших порах Кара-Мустафа скористається підтримкою угорців. І нападе на Австрію до того, як вона знайде собі союзників. Він так і сказав: «Ми розіб'ємо їх поодинці: спочатку Австрію, потім — Ляхистан, і тоді пів-Європи опиниться в моїх обіймах!»

• Предыдущая
• 9/57
• Следующая