Шовковий шнурок - Малик Владимир Кириллович - Страница 53
- Предыдущая
- 53/57
- Следующая
— Чого так важко? Розповідай! З чим повернувся з Немирова? — спитав Юрась.
— Ні з чим, — буркнув Многогрішний. — Справи кепські…
— А саме?
— Всюди на Правобережжі, крім Кам'янецького пашалика, відновлено владу Речі Посполитої. Польща скористалася з перемоги під Віднем і прибирає до рук українські землі, що за Бахчисарайським договором мали бути нічийними, а насправді знаходилися під вашою булавою.
— Це я знаю, — перервав його нетерпляче Юрась. — А як наші справи? З ким говорив? Хто визнає мою владу?
— Е-е-е, ніхто! — безнадійно махнув рукою Многогрішний. — Король Ян Собеський та великий коронний гетьман Станіслав Яблоновський роздають приповідні листи на села і міста, ніби то їхня власність… Про те, щоб іти на службу до вашої ясновельможності, ніхто й слухати не хоче! А мене, вашого посланця, полковник Семен Палій вигнав з Немирова, мов пса, хоча сам на Немирів не має ніякого права. Пооядкує там його приятель Андрій Абазин. Ну, та я теж віддячив йому за таку образу! Пам'ятатиме до нових віників!
— Прокляття! — Юрась ударив кулаком по столу. — Мало я їх палив і розпинав! Мало вішав! Не люди, а сміття якесь! Я скручу їх у баранячий ріг і примушу робити те, що накажу! О боже, дай мені сили підвестися над недолею, влий снаги в моє серце, щоб воно стало незворушно-кам'яним, нечутливим до чужого болю й страждань, і я, опираючись на дружню підтримку падишаха, зберу весь народ свій у цей кулак!
Він ще раз стукнув по столу і від шаленства, що переповнювало його груди, скрипнув зубами. Очі його палали, як у хворого. В куточках губ з'явилася піна. Давалося взнаки сп'яніння.
Він усе ще не хотів зрозуміти, що карта його бита, що Україна відсахнулася від нього, мов від прокаженого. Чіплявся за найменшу можливість утриматись на поверхні. Обманював пашу Галі-ля, великого візира і самого султана брехливими словами про те, що козаки ждуть не діждуться, щоб перейти під його булаву. Обманював і себе примарними надіями, все ще на щось сподівався… На що?
Він охопив руками голову і втупився безтямним поглядом у темне вікно, за яким була глупа ніч. Многогрішний не наважувався порушити цю зловісну тишу і задерев'яніло сидів на незручному дзиглику. Хвилина спливала за хвилиною, а Юрась не міняв пози. Здавалося, то сиділа не людина, а кам'яна статуя з блідим, як у мерця, лицем.
Навіть гул голосів за дверима і гупання багатьох ніг не вивели його із цього стану. І тільки тоді, коли двері раптом широко розчинилися і в кімнату ввійшов Азем-ага, а за ним — кілька яничарів, Юрась повернувся до них і гнівно вигукнув:
— Азем-ага, я наказав без дозволу не заходити до мене!
І — осікся: в простягнутих руках Азем-аги тьмяніло широке дерев'яне блюдо, а на ньому лежав скручений, мов змія, довгий шовковий шнурок. Юрась здригнувся. Многогрішний схопився з дзиглика, але, зрозумівши, що гетьманові надіслано від султана смертний вирок, закляк на місці.
Тим часом Азем-ага поволі наблизився до стола і повагом, урочисто поставив на нього свою страшну ношу. Позаду вишикувались мовчазні, суворі яничари.
Юрась прикипів поглядом до шнурка.
Це був кінець. Кінець усьому — надіям, тривогам, життю. Він прекрасно знав, що людина, яка одержувала від султана такий подарунок, жила не довше, ніж потрібно для того, щоб умерти. І цінував його султан невисоко — прислав свій страшний подарунок не на срібному, а на дерев'яному блюді…
— Hi! Hi! — Він затулився рукою, ніби захищаючись від несподіваного удару. — Не може такого бути! Це фатальна помилка! Не міг султан віддати такий наказ!
— Султани ніколи не помиляються! — крижаним голосом промовив Азем-ага. — Пробач мені, гетьмане Іхмельніскі, але султанський наказ треба виконувати не гаючись… Ти сам, чи тобі допомогти?
— Ні-і-і! — несамовито заверещав Юрась. — Не хочу-у-у! Азем-ага зробив ледь помітний знак рукою, і з-за його спини вийшло троє яничарів. Один схопив Юрася за руки — заломив за спину. Двоє інших блискавично накинули на шию шнурок, потягли щосили.
Юрась захарчав, заборсався в петлі, все ще намагаючись вирватись, але зразу ж зів'яв, поник.
Так ніхто і не зрозумів — помер він від удавки чи від страху. Тільки тоді, коли з гетьманом було покінчено, Азем-ага звернув увагу на Многогрішного, що стояв ні живий ні мертвий.
— Ти допоможеш нам, Свирид-ага! Винесеш труп. — І повернувся до яничарів, що стояли позаду. — Давайте лантух!
Один з яничарів швидко розгорнув великий лантух, інші схопили труп гетьмана і головою опустили вниз. Потім міцно зав'язали.
— Бери, Свирид-ага! — наказав Азем-ага. — Послужи востаннє своєму гетьманові!
У Многогрішного з переляку відібрало мову, а ноги ніби приросли до підлоги.
— Ти що — оглух? — штовхнув його у спину яничар. Йому допомогли звалити мішок на плечі, не гаючись рушили з будинку. Попереду йшов Азем-ага, позаду — яничари.
Многогрішний ледве плентався. Від страшної поклажі, що каменем придавлювала його плечі, у нього макітрилося в голові. Був певен, що востаннє ступає по землі.
На вулиці повернули праворуч, до Турецького мосту. Надворі стояла темна, хмарна ніч. Місто ніби вимерло — ні перехожого, ні вогника, ні собачого гавкоту. Тільки важке сапання Многогрішного порушувало цю могильну тишу. На мосту Азем-ага зупинився.
— Сюди!
Хтось підштовхнув Многогрішного до кам'яних перил. Він спіткнувся і лантух з гуркотом упав до ніг Азем-аги.
— Тихше ти, шайтанове насіння! — вилаявся ага. — Кидайте!
Яничари схопили лантух і жбурнули через перила вниз, у невидимі холодні води Смотричу. Звідти через деякий час, бо русло ріки лежало в плибокому каньйоні, долинув глухий сплеск і зразу ж розтанув під кам'яним склепінням мосту.
Многогрішний перехрестився.
— Господи, упокой його душу!
— Аллах упокоїть… і прийме його в свої райські сади, — сказав Азем-ага. Було незрозуміле, говорить він серйозно чи насміхається. — Він вірно слугував падишахові і заробив собі царство небесне… А ти, Свирид-ага, забирайся звідси! Якнайшвидше і якомога далі. Зрозумів?
Як було не розуміти!
Многогрішний мовчки вклонився і кинувся навтіки. Він уявив мертвого Юрася Хмельницького і подумки подякував богові за те, що то не на його шиї зашморгнувся страшний шовковий шнурок, що то не його, скоцюрбленого в тісному мішку, котять по слизькому камінні холодні каламутні хвилі…
Секретар Таленті, схиливши в поклоні довгасту голову, покриту рідіючим чорним чубом, вийшов з королівського кабінету і, не зачиняючи за собою дверей, сказав:
— Його ясновельможність пан круль ласкаво дозволив тобі пане Комарницький, зайти на коротку аудієнцію.
Арсен вступив до знайомого кабінету.
Собеський сидів за широким столом, теж широкий, огрядний, з кучмою злегка посрібленого сивиною волосся, і пильно дивився на нього. На жовтавих щоках пробивався легкий рум'янець. Король був явно чимось схвильований.
Арсен вклонився.
— Доброго здоров'я, ваша ясновельможність!
— А-а, пан Комарницький, чи то пак Кульчицький, чи як там тебе! Вітаю, вітаю героя Відня. Я ніколи не забуваю тих, хто хоробро бився під моїми знаменами… Сідай, будь ласкавий. Розповідай, з чим прибув!
Арсен зробив кілька кроків до столу, але не сів.
— Ваша ясновельможність, допущена велика несправедливість і я приїхав просити у вас допомоги й захисту…
— Несправедливість!.. О Єзус! І тут несправедливість! Здається вся сьогоднішня Польща зіткана з одних несправедливостей! — вигукнув король, видно, все ще перебуваючи в полоні своїх думок чи під впливом перерваної розмови з секретарем…
— Про які несправедливості говорить ясновельможний пан король? — здивувався Арсен. — Скажіть, хто образив королівську милість — і я…
— Ні, ні, не те, тут одна шабля не допоможе, — замахав руками Собеський. — Магнатські інтриги, магнатське своєволенство руйнують польську державу! Ось що ранить мені серце! Кожен тягне в свій бік. Ніхто не думає про ойчизну, а тільки про свої маєтки, про свій гонор. Поки була явна загроза з боку Порти, шляхетство ще сяк-так держалося купи, а тепер — мов сказилося. Кожен магнат хоче стати королем, кожен голопузий шляхтич — магнатом! Всюди — розбрат, підкупи, тяганина по судах, збройні наїзди, грабунки, розбій… Ніхто не боїться королівської влади, всяк покладається на шаблю. Анархія — та й годі!
- Предыдущая
- 53/57
- Следующая
