Шовковий шнурок - Малик Владимир Кириллович - Страница 13
- Предыдущая
- 13/57
- Следующая
— Ти простуєш до Варшави? З чим?
Арсен оглянувся: Іваник уже присусідився до кашоварів і, вициганивши у них миску кулешу, сьорбав рідке гаряче вариво. Поблизу нікого — кожний займався своїм ділом. Та все ж Арсен стишив голос.
— Батьку Семене, я, щоб ви знали, на службі у самого Кара-Мустафи… Разом з Ненком… І привіз дуже важливу звістку.
— Яку?
— Турки розпочали війну проти Австрії. Султан Магомет зібрав величезне військо і повів його під Відень… Я поспішаю до Варшави, щоб попередити короля Яна.
Палій нахмурив чоло.
— Чому ти гадаєш, що треба попередити Собеського?
— Турки хочуть розбити спочатку Австрію, а потім — Польщу… Ненко чув це з уст самого Кара-Мустафи.
— Ось які. Отже, коли впаде Австрія, а згодом Польща, Магомет знову кине своє військо проти нас. І тоді вже ніщо не стримає його!
— Ми з Ненком теж так думали і вирішили, що потрібно обов'язково попередити поляків…
— Безперечно. Турків можна зупинити тільки спільними зусиллями. Я схвалюю твій намір їхати до Варшави. Зі свого боку, я пошлю листи в Москву та Батурин, щоб там знали, що замишляє султан.
— Спасибі, батьку, за підтримку. Я знав, що ви будете такої ж думки, як і ми з Ненком.
— Ще б пак! Як і покійний Сірко, я вважаю, що серед багатьох ворогів у нас є зараз один найлютіший, найнебезпечніший — турецький султан… І питання стоїть так: хто кого? Або ми спільно з іншими народами, яким він загрожує, як і нам, обрубаємо його загребущі руки, або ж нас упень висічуть. 1 на розплід не залишать…
— У страшний час ми живемо, — замислено промовив Арсен, перебираючи в пам'яті великі й дрібні події, свідком яких довелося йому бути. — Чи й вистоїмо?
— Вистоїмо! Мусимо вистояти. Бо інакше — кінець усьому… Вони підійшли до ганку великого будинку, пам'ятного Арсенові ще з позаторішньої зими. В ньому жила, як він пам'ятав, старенька бабуся з хлопчиком і дівчинкою. Тепер будинок було полагоджено: пахли смолою нові двері, біліли вимазані білою глиною стіни, замість побитих шибок у вікнах вставлені добре припасовані дошки. Всюди навколо хати прибрано. Відчувалося, що тут господарюють дбайливі жіночі руки.
— Прошу до моєї хати, — сказав Палій, — тимчасової. Тут згодом буде полкова канцелярія, а поки полку нема і власної хати у мене теж катма, то я тут і зупинився. Можна сказати, у приймах. Тут, власне, живе Феодосія з дітьми. Ссмашкова вдова. А я постояльцем у неї… — Підіймаючись на ганок, Палій усміхнувся у свої русяві вуса.
— Ви ще молодий, батьку, щойно за сорок звернуло. А Феодосія — гарна жінка. Та й покійний Семашко, пам'ятається, заповідав її вам. Тож нічого не було б дивного, коли б ви одружилися з нею…
Палій враз пбсерйознішав. Підійшов до Арсена майже впритул і тихо сказав:
— Я й сам так думаю, хлопче… Феодосія — гарна жінка. Розумна і красива. І серце моє лежить до неї. Але ж цього мало!
— Що ж іще треба?
Палій жартома штурхонув Арсена в плече.
— Хлопче, я хочу, щоб і мене кохали! Тільки тоді я можу женитися. Гарно придивляйся, а потім і мені скажеш, кохає вона мене чи ні?
Палій відчинив двері і перший зайшов до світлиці. Арсен зразу помітив, що це не та кімната, в якій колись жила бабуся з дітьми. Печі не було, зате стояла гарна кахляна груба, в якій весело палахкотіло соснове гілля. Посеред світлиці, на чисто вимитій, але вже потемнілій від часу підлозі лежав досить-таки вичовганий килим. На стіні, за новим, недавно змайстрованим столом висіла зброя: мушкет, два пістолі, два татарські ятагани й коштовне оздоблена шабля. Попід стінами жовтіли свіжовистругані із соснових дощок лави.
У світлиці було гамірно: четверо дітлахів вовтузилося біля столу, зчиняючи веселий шарварок. За столом біля шиття сиділо дві жінки, їх Арсен впізнав одразу: то були Феодосія і стара, що колись залишалася єдиною жителькою Фастова.
— Киш, горобенята! — з напускною суворістю гримнув Палій на дітей, але вони зовсім не злякалися, а з вереском і сміхом кинулись до нього і повисли на його могутніх руках.
Знявся ще більший лемент.
Звенигора усміхнувся, дивлячись на розпашілі дитячі личка (тут було три дівчинки й один хлопчик), і в думці відзначив, що Палій уміє привертати до себе не тільки серця дорослих, а й серця дітей. А діти, як відомо, дуже чутливі на ласку й ніколи не подружать з людиною черствою або байдужою.
Феодосія глянула на стару:
— Бабо Ганно, заберіть дітей!
Стара підвелася з-за столу, — тепер на ній було не дрантя, а досить пристойне вбрання, — і, кинувши своє шиття в кошик, підхопила його сухою чорною рукою і гукнула на дітей:
— Ходімо гарбуза їсти!
— Ходімо! Ходімо! — зраділа малеча і гомінливою зграйкою вискочила слідом за нею до сусідньої кімнати.
Палій провів дітей ласкавим поглядом, а потім, коли за ними зачинилися двері, звернувся до Феодосії:
— Приймай гостя, Феодосіє! Впізнаєш?
Феодосія вийшла з-за столу. Зупинилась перед Арсеном, пильно приглядаючись.
Була вона вродлива і, незважаючи на свої тридцять п'ять років і те, що мала трьох дітей, по-дівочому ніжна. Барвиста плахта і біла вишивана сорочка щільно облягали її стрункий стан. Чорна лискуча коса закручена ззаду в тугий вузол. А з-під чорних брів на Арсена дивилися виразні очі, опушені густими віями.
У Арсена защеміло серце: ця жінка чимось нагадувала йому Златку, його далеку, знайдену, але не вирятувану кохану. Феодосія раптом усміхнулася і простягла руку.
— Невже Арсен?.. Боже мій, він! Яка я рада… А де ж Златка? Що з нею? — Потиск її руки був несподівано міцний. — Чи не знайшов?
— Знайшов… Але не встиг визволити, паніматко, — сумно відповів козак, тяжко зітхаючи. — Бо вона в гаремі самого Кара-Мустафи. Але я визволю її! Повернуся — і визволю!
— Будемо сподіватися… Прошу до столу.
Арсен намагався відмовитися од пригощання, посилаючись на те, що в нього обмаль часу і що він поспішає додому, але Феодосія, видно, володіла чаром обеззброювати людей — і ласкавою усмішкою, і добрим словом, і ще тією розумною жіночою твердістю характеру, перед якою пасують найтвердіші чоловіки.
Вона взяла козака за рукав, усміхнулася, схиливши набік свою красиву голову, і тихо проказала:
— Хіба можна відмовлятися од хліба-солі, коли вони підносяться від щирого серця? — І повернулася до Палія. — Правда ж, полковнику?
Хоч який-то був короткий погляд, але його Арсенові було достатньо, щоб помітити, що дивилася вона на Палія по-особливому, з прихованою ніжністю і захопленням, що проривалися крізь її природну стриманість.
— Звичайно, голубонько… Арсен ще молодий, і його треба провчити, щоб знав, як нехтувати гостинністю щирих дру-іів! — відказав Палій, дістаючи з судника плесковату пляшку і три чарки. — А що там у тебе є, господине, в печі?
Феодосія поставила на стіл миску гарячих гречаних млинців, перемащених смаженою на олії цибулею, і три тарілки гарбузової каші.
— Чим багаті, тим і раді, — зніяковіло розвела руками. — Сподіваємося на краще… А зараз у нас з харчами сутужно.
— Зате в тебе золоті руки, — сказав Палій, наливаючи чарки. — Ти й з нічого приготуєш смачну їжу.
Феодосія почервоніла від задоволення, сяйнувши темно-карими очима, і тільки сліпий міг не помітити в тому поглядові щирої любові й глибокої відданості. Арсен непомітно штовхнув Палія кулаком під бік, мовляв, що ж ти, батьку, невже сам не бачиш, як вона кохає тебе?
Палій усміхнувся у вуса і підніс чарку.
— Ну, дорогі мої, вип'ємо за все добре: за твій. Арсене, приїзд, за щастя Златки, за наше здоров'я!
— За щастя й здоров'я господині цього дому! — з почуттям сказав Арсен.
— Спасибі, — відповіла жінка і перша пригубила чарку.
З гори, на якій височила фастівська фортеця, спускалися поволі. Коня Арсен вів на поводі. Холодне сонце червоно падало за далекі темно-зелені бори, віщуючи на завтра морозяну погоду. Блищала під льодом вузька, звивиста Унава.
— Твої, Арсене, вибрали собі гарну місцину недалеко від річки, — показав рукою Палій у той бік, де понад лугом простяглася низка хаток. — Я пропонував їм на горі, але всі дубовобалчани в один голос заявили: «Хочемо внизу! Тут усе нагадує Дубову Балку — і річка, і луг, і висока гора… Нам легше буде звикати до нового місця». І я погодився — нехай… Аби людям добре було!
- Предыдущая
- 13/57
- Следующая
