Фірман султана - Малик Владимир Кириллович - Страница 8

• Предыдущая
• 8/61
• Следующая

І ось з'являється Спихальський! Що то він скаже їй про Арсена?

Гайдутини наближались. Коли до стану лишилося кроків триста, наперед вирвався Яцько, прудко побіг нагору до Златки і воєводи Младена.

– Златко! Златко-о! – долинув його голос.

Златка рвонулася вниз. Воєвода простягнув руки, щоб затримати її, але дівчина легко, мов сарна, перестрибнула через каміння і помчала назустріч гайдутинам. Голос Яцька сказав їй усе.

– Арсен?

– Він! Живий! – Яцько весело усміхнувся. – Утік з друзями з галери…

Останніх слів хлопця вона вже не чула: кинулась до нош. Не помітила навіть, як розправив рукою вуса і розцвів в усмішці пан Спихальський, побачивши її. Зразу впізнала Арсена. Лежав він на животі, блідий, змарнілий, з заплющеними очима і міцно стиснутими вустами, що пошерхли від внутрішнього жару.

Тихо взяла його руку в свою. Він розплющив очі. І враз здригнувся.

– Златко!

Дівчина крізь сльози безмовно кивнула головою і потисла козакову руку, стримуючи свої почуття. Арсен теж не промовив більше ні слова. Тільки держав у своїй гарячій руці холодні пальці Златки і, поки й винесли ноші на гору, блискучими очима дивився на її зблідле, але таке миле і рідне обличчя.

З гори, накульгуючи на поранену ногу, поспішав воєвода Младен.

Щастя, як вино, – п'янить… Побачивши Златку, а потім воєводу і Якуба, Звенигора відчув, як у нього, мов від хмелю, зашуміло в голові. Серце ладне було вирватися з грудей. Ще ніколи в житті йому не доводилося так хвилюватися, як сьогодні. Хотілося про все розпитати, про все зразу дізнатися.

Після перших коротких привітань його занесли в колибу.

– Де ж пані Анка? – спитав Арсен, не бачачи її серед гайдутинів, які зустрічали його.

На обличчя воєводи впала тінь.

– Вона не може вийти, Арсене. Тяжко захворіла… Але ти побачиш її, як тільки сам станеш на ноги.

Якуб і Драган допомогли Звенигорі роздягнутися, поклали на широку лаву, застелену кошмою. Коли зняли сорочку, Якуб охнув. Вся спина козака була всіяна виразками і ранами.

– Пізнаю таволгу, – сказав Якуб. – Яка мерзота!

– Так, мене били таволгою. Уже минуло більше тижня, а здається, і досі в тілі стирчать її колючки…

– Ну, потерпи трохи, хлопчику, – я допоможу тобі. Зараз ми скупаємо тебе в гарячій воді, настояній на хвої і дубовій корі. Потім змащу маззю… І всемилостивий аллах поставить тебе на ноги, – пообіцяв Якуб.

Він зрадів Звенигорі, як рідному синові, і доклав усіх зусиль, щоб полегшити страждання козака. Йому допомагав Драган.

На другий день, увечері, коли Звенигора, завдяки лікуванню Якуба та дбайливому піклуванню Златки, відчув себе значно краще, біля його ліжка зібралися воєвода Младен, Драган, Якуб.

В колибі було тепло і затишно. Жовті стіни пахли свіжою смолою. В лежанці весело палахкотіло сухе смерекове гілля.

Воєвода Младен, ще більш посивілий і змарнілий, сів біля Арсена, поклав поранену ногу на ослін. Насупроти, біля столу, сіли Якуб і Драган. Звенигора уже знав, що молодий гайдутин останнім часом став правою рукою воєводи і користується загальною пошаною серед балканджіїв.

– Другарі, – промовив воєвода, – ми всі раді, що зібралися тут разом. Коли б не тяжка недуга Анки, нас би було тут п'ятеро. Та їй не можна хвилюватись, тому сьогодні обійдемось без неї і навіть не будемо відкривати їй, про що тут ішла мова.

– Трапилося щось надзвичайне? – спитав стривожений Звенигора.

– Ні, нічого особливого. Просто кажучи, в наших краях знову з'явилися Сафар-бей з Гамідом, – тихо відповів воєвода, і Арсен помітив, як боляче затіпалась у нього ліва щока. Та Младен пересилив себе і говорив далі твердим голосом: – Цими днями Драган, за моїм наказом, зробив глибокий розвідувальний наїзд до Загори і Слівена. Ми дізналися, що військо великого візира Ібрагіма-паші після невдалого походу на Україну, де воно зазнало поразки під Чигирином, повернулося назад і стало постоєм на зиму по всій Болгарії. Повернулися до Слівена також Гамід та Сафар-бей зі своїми загонами.

– Невже вони помирилися, Драгане? – швидко спитав Якуб.

– Наші люди розповідають, що відносини у них і досі холодні. Загони їхні розквартировані в різних частинах міста. А самі вони майже не зустрічаються. Хіба що в службових справах в околійного паші.

– Стривайте, стривайте, я щось вас не розумію, – спинив друзів Звенигора. – Про яку сварку між Сафар-беєм і Гамідом іде мова?

– Справді, ти цього не знаєш. Арсене, – сказав Младен. – Пам'ятаєш нашу розмову з Сафар-беєм у Чернаводському замку? Після того ага мав сутичку з Гамідом і порвав з ним дружбу… Він навіть пішов геть від Захаріаді, відомого лікаря, в якого лікувався також Гамід. Дізнавшись про це, Якуб тоді повернувся до міста і два тижні лікував Сафар-бея…

– Ненка, – вставив Якуб. – Не Сафар-бея я поставив на ноги, а твого сина, Младене, який без мене міг би позбутися руки або й життя… Рана в нього була не глибока, але небезпечна. Він був утратив багато крові. Я чимало повозився з ним. І, здається, він вдячний мені… Правда, всі мої вмовляння, щоб він кинув службу в яничарському корпусі і признав Младена й Анку батьками, не принесли успіху. Як тільки Ненко видужав, він зразу ж виступив з загоном у похід на Україну…

– Тисячі, якщо не десятки тисяч воїнів наклали там головами, а от Гамід і Сафар-бей повернулися цілі й неушкоджені, – з гіркотою в голосі сказав Младен.

– Младене!.. Не говори так про Ненка!

– У мене немає сина, Якубе.

– Але Анка думає інакше!

– Вона мати. До того ж хвора… Та не про це зараз мова, другарі. Я хочу говорити сьогодні тільки про Гаміда. Ми всі троє – Якуб, я, Арсен – маємо багато підстав ненавидіти цю людину лютою ненавистю і бажати її смерті! Та, всупереч нашому бажанню, цей недолюдок і досі ходить по землі і сіє зло. Настав час розквитатися з ним за всі його провини! Ми не повинні втратити такої щасливої нагоди: Гамід, всупереч своєму бажанню, змушений цілу зиму перебувати в Слівені. Тож скористаємося з цього, другарі!

– Я давно про це говорю, Младене, – сказав Якуб.

– Так. Але ж Гамід тільки зараз з'явився в наших краях.

– Я не хотів би вбивати його з-за рогу. Це була б для нього занадто легка смерть! Ми повинні викрасти його і судити своїм судом! – гарячкував Якуб.

– Я цілком поділяю твою думку, Якубе. А що думають наші молоді другарі?

– Я Гаміда не знаю, – сказав Драган. – Однак я з вами.

– А я пристаю до вашої спілки, – промовив Звенигора. – У мене є що сказати тому клятому виродкові! Дайте тільки стати на ноги!

– Через два тижні ти будеш здоровий, Арсене. Рани затягнуться, а сил тобі не позичати! Та й прибуватимуть вони з кожним днем, – заспокоїв козака Якуб.

– Отже, стоїмо на тому: всі наші помисли і зусилля направимо на знищення мерзенного пса Гаміда, – сказав Младен. – Драгане, повідом наших людей у Слівені, щоб слідкували за кожним його кроком!

– Він дуже обережний, собака, – сказав Драган. – З дому майже не виходить. А якщо й виходить, то з охороною.

– Ну, що ж, візьмемо разом з охороною. Підемо всім загоном! Якщо не пощастить спіймати, поквитаємося на місці! Ніяких інших дій проти ворога не розпочинатимемо, аж поки не піймаємо того негідника! – Младен простягнув руку, і зразу ж три руки простягнулися йому назустріч і сплелися в міцному стисканні. – Клянемося, що доки буде жити на світі наш ворог, ми не відступимо від нашого договору! Якщо смерть спіткає кого-небудь із нас, інші помстяться Гамідові і за нього!

– Клянемось!

Минув місяць. Звенигора видужав, набрався на гайдутинських харчах і гірському привіллі сил. На щоках заграли рум'янці, а в очах з'явився життєрадісний блиск.

Не впізнати було і його друзів. Роман ходив білосніжним гоголем. До його пшеничного чуба і ясно-синіх очей дуже личило гайдутинське вбрання: білий кожушок з чорно-червоною вишивкою та вузькі білі штани, заправлені в м'які юхтові чоботи. Звенигора жартував: «Ти, Романе, як дівчина! Хоч заміж віддавай!» Літній Грива споважнів, став дужим і опасистим. А пан Мартин, відчувши, як знову в жилах заграла кров, непомітно для інших прибрав свого звичайного гоноровитого вигляду. Голову ніс високо, а ретельно підстрижені вуса, раніш закошлачені й опущені донизу, хвацько закручував догори.

• Предыдущая
• 8/61
• Следующая