Фірман султана - Малик Владимир Кириллович - Страница 56
- Предыдущая
- 56/61
- Следующая
– Браття, татари! – вигукнув він і в ту ж мить упав Додолу: Чорнобай ятаганом перетнув йому горло.
Татари кинулися на очманілих козаків, які не могли зрозуміти, звідки на них звалилося лихо.
– Беріть живцем! – наказав Алі.
Козаків загнали в куток. Хтось підкинув у вогонь сухого бур'яну. Полум'я освітило чорні, закіптюжені стіни землянки, кривавим відблиском упало на сірі обличчя полонених.
Чорнобай ударив одного по плечу.
– Тхоре, ти?
Той здригнувся, зіщулився. Але, впізнавши свого колишнього хазяїна, шарпнувся вперед і впав на коліна.
– Пане Чорнобай! Пане Чорнобай! – забелькотів. – Невже це ви? Сам бог посилає мені вас у цю страшну хвилину!
– Встань, Тхоре!
Тхір підвівся.
– Ти зробив те, що я наказував?
– Ні, але я ще маю надію…
– Надію, надію!.. Мерзенний боягуз!.. Ти вже півроку на Запорожжі!.. Ну, та про те я пізніше спитаю… Скажи, як пройти в Січ?
Побачивши, що бурю пронесло. Тхір враз пожвавішав.
– 3 ними? -кивнув на татар, що мовчки, з оголеними ятаганами й шаблями стояли навпроти.
– Так.
– Є одна лазівка… Невеличка таємна хвірточка, якою запорожці носять воду з Дніпра. Вона не замикається…
– Тхоре! – вигукнув козак, що стояв праворуч від зрадника. – Що ти надумав? Іуда проклятий!
Тхір презирливо посміхнувся.
– Заткнись, Товкаче! – І, звертаючись до Чорнобая, додав: – Але ви самі, пане, не потрапите в неї. Я покажу!
Він боявся, що, виказавши таємницю, стане непотрібний Чорнобаєві, і той приріже його в цій землянці. Та не знав Тхір, що в цю мить був на волосинку від смерті. Звичайно неповороткий Товкач блискавично кинувся на нього, схопив руками за горло. Тхір захрипів. Тут би йому й кінець, якби Чорнобай не полоснув Товкача ятаганом по руці. Товкач скрикнув і випустив свою жертву. Тхір з переляку шмигнув під піл. У землянці зав'язався бій. Поранений Товкач здоровою рукою відштовхнув Чорнобая і схопив шаблю, що висіла на стіні. Замахнутися в низькій землянці було ніде, і він сторчма вдарив нею найближчого татарина. Той з вереском упав під ноги своїм одноплемінникам. Татари кинулись на Товкача.
– Саво, бий їх, собак проклятих! – заревів Товкач, наносячи передньому нападникові удар в обличчя.
Але Сава вже сам кинувся на допомогу товаришеві. Зірвавши з стіни полицю, з якої посипалися додолу череп'яні горшки з пшоном, миски й ложки, він оперіщив нею по голові товстопикого батира. Той заблимав очима і похилився назад, перегороджуючи тим, що товпилися за ним, дорогу до козаків.
Скориставшись замішанням серед ворогів, Товкач завдав ще одного удару передньому татаринові. То був мурза Алі. Вістря шаблі ковзнуло по густій вовні кожуха, вп'ялося в горло. Мурза захарчав і впав, мов сніп, на руки своїм сейменам.
В ту ж мить упав і Товкач: закривавлений ятаган Чорнобая пронизав йому груди.
Козак Сава ненадовго пережив товариша. Розлютовані, вражені смертю мурзи, татари накинулись на нього всією зграєю, мов звірі. Пришитий кількома ятаганами і шаблями до дерев'яної стіни, він так і сконав стоячи, з полицею в руках.
– Ой, вай, вай! – залементували над мурзою татари. – Який славний батир загинув від рук цих нечестивих собак-гяурів, гнів аллаха на їхні голови!
– Що скаже нам хан, коли дізнається, що ми не вберегли свого мурзу! Ой, вай, вай!
– Годі вам голосити! – гаркнув Чорнобай, витираючи об одяг Товкача ятаган. -Великий хан чекає на вас! Гайда! Ми своє діло зробили – заставу знищили і взяли язика, що знає таємний вхід до Січі… Переможців хан не осудить! А мурза вже в райських садах аллаха… Чого тужити за ним!
Справді, звістку про смерть Алі хан сприйняв досить спокійно. Коли Чорнобай сказав, що один з полонених козаків – його колишній пахолок – знає лазівку в Січ, він зрадів, вважаючи це щасливою прикметою. Тут же було вирішено змінити попередній план нападу. Замість штурму фортеці, хан запропонував через таємну лазівку ввести в Січ яничарів і спагіїв, які одним ударом винищать усіх запорожців. Орда ж стане навкруги фортеці, щоб і миша з неї не втекла.
Мурас-паша підтримав хана, і військо вирушило далі в путь, додержуючи цілковитої тиші.
За північ Тхір провів турків через замерзлий Дніпро і швидко відшукав у стіні хвірточку, якою козаки вряди-годи ходили до ополонок по воду.
Мурас-паша зібрав начальників загонів.
– Першим увійде в Січ Сафар-бей зі своїми людьми, – давав він останні розпорядження. – Якщо козаки завчасно не виявлять нас, бою не розпочинати, поки все військо не ввійде в фортецю! Я подам знак до атаки… Гайда! Смерть гяурам! Хай славиться ім'я пророка!
Тхір і Чорнобай пролізли в хвіртку і, переконавшись, що в Січі ані душі й козаки сплять по куренях, подали знак. Сафар-бей почав пропускати своїх людей.
Лізли по одному, притримуючи руками зброю, щоб не бряжчала.
– Швидше! Швидше! – підгонив Сафар-бей. До нього підійшов Гамід. Товстий, закутаний у теплу бекешу й гостроверхий башлик, він скидався швидше на купця, ніж на воїна. В похід його послали тому, що він уже був у Січі і його знання могли пригодитися при нападі. З ним був невеликий, але добре вишколений загін спагіїв.
Гамід мав стурбований вигляд. Проти місяця його одутле темне обличчя відливало старою бронзою, в рухах помічалась невпевненість і поспішність. Можливо, йому було неприємно говорити з Сафар-беєм, який, незважаючи на всі намагання спахії примиритися, не хотів зробити останнього рішучого кроку до остаточного примирення. А можливо, Гамід і справді злякався. Все-таки доводилося лізти в пекло до самого Урус-шайтана! Всупереч сподіванням хана і гениш-ачераса на легку перемогу, рядові аги й аскери в глибині серця дуже побоювалися такої небезпечної затії – розбити і з'нищити запорожців у самій Січі, де козаки почувають себе, як риба у воді. Правда, тепер запорожцям не допомагатимуть рідні стіни, та все ж при одній думці, що опинишся у самому кублі тих всесвітньо відомих шибайголів, заводіяк і, ніде правди діти, славетних лицарів, побив би їх аллах, усім ставало моторошно. Тому зле почував себе і Гамід.
– Сафар-бею, дорогий мій, забудьмо про наші суперечки, – промовив він тихо, щоб чув один ага. – Не до того зараз!.. Не подобається мені ця пастка, в яку загонять нас хан і гениш-ачерас. Не вірю я тим двом гяурам…
– У мене теж немає підстав довіряти їм, але їм довіряють старші за нас. Що ми можемо вдіяти?
– Ми повинні бути пильні і виручати один одного.
– Не турбуйся, ага, все буде гаразд. Нас п'ятнадцять тисяч. А козаків усього п'ятсот-шістсот чоловік. Та до того ж, кажуть, вони п'яні… Ми переріжемо їх, мов куропаток. До ранку все буде закінчено! І нам допоможе аллах! – сухо відповів Сафар-бей.
Гамід зрозумів, що і тепер примирення не відбулося. І йому стало досадно, бо він вірив у щасливу зорю Сафар-бея, в те, що молодий рішучий ага досягне в імперії високого становища і міг би при нагоді бути для нього корисний.
– Коли б то так, – буркнув кисло. – Хай аллах буде милостивий до нас!.. А все ж у мене тужно на серці…
Сафар-бей промовчав і поліз у лазівку. Гамід став пропускати своїх людей.
І ось, нарешті, всі воїни гениш-ачераса в Січі. Хан з половиною орди став на березі Дніпра. Друга половина оточила фортецю з боку Чортомлику і поля.
Зловісна тиша нависла над Січчю. Не чути було навіть дихання багатьох тисяч аскерів. Безмовно бовваніли над куренями обмазані глиною широкі комини. Спали під теплими кожухами у високій вежі над ворітьми вартові козаки.
Яничари запрудили весь січовий майдан і тісним натовпом розтеклися поміж куренями, їх було так багато. що всі стояли впритул один до одного. Чекали наказу вриватися в курені. Але наказу все чомусь не було. В тісноті аги втратили зв'язок. Кожен боявся голосно мовити слово, щоб не сполохати запорожців. Десь запропастився гениш-ачерас.
Сафар-бей зі своїми людьми зупинився навпроти довгого вибіленого куреня. Десь там, за виплетеними з лози й хворосту та обмазаними глеєм і глиною товстими стінами, спали, не підозріваючи смертельної небезпеки, козаки. Ага ледве стримував разом з переднім рядом яничарів темну живу масу, що напирала ззаду.
- Предыдущая
- 56/61
- Следующая
