Выбери любимый жанр

Фірман султана - Малик Владимир Кириллович - Страница 43

Изменить размер шрифта:

Кілька воїнів, що прибули щойно зі степу, сунулися було до Звенигори, але, не витримавши могутнього удару його шаблі, кинулися врозтіч.

Їх зупинив голос аги, що сидів на красивому сірому жеребці.

– Куди, боягузливі шакали? Рубайте гяура!

Звенигора піднявся на стременах – упізнав Гаміда. Так от чий загін прибув на підмогу спагіям! Розмахуючи шаблею, ага завертав утікачів і заохочував інших воїнів спробувати щастя у бою з двома козаками.

– Гей, Гамід-ага, мерзенний пес! Виходь зі мною на двобій! Один на один! Не ховайся за спинами аскерів! – гукнув Звенигора.

Гамід теж упізнав козака. Одутле обличчя враз налилося кров'ю, брунатні очі з жовтуватими білками мало не вискочили з орбіт.

– Звенигора! Невірна свиня! – Ага аж задихнувся від злоби і радості, що охопили його. – Здавайся!

– Іди – поміряємося силами, Гаміде! Як личить справжнім воїнам! – Звенигора сподівався зачепити агу за живе, вразити його гордість, щоб той тільки погодився на двобій. – Хоча я давно знаю, що ти боягуз! Ти не вийдеш, бо не впевнений у собі! Ти вже давно не воїн, а жирний євнух! До того ж зрадливий, як шакал!

Спагії в замішанні припинили напад на козаків, утворили навколо них чимале коло. Чекали, що відповість Гамід. Правду сказати, вони й раді були такому поворотові справи, бо ніхто не хотів лізти під шаблю того шайтана.

Але Гамід розсудив інакше.

– Кидайте аркани! Хапайте його живцем! – гаркнув він на воїнів. І звернувся до аги першого загону: – Джаббар-ага, це твоя здобич, але молю тебе аллахом – віддай мені! Той гяур-мій колишній раб!

– Я з задоволенням віддаю його тобі, Гамід-ага, – відповів молодий красивий ага Джаббар.

– Спасибі тобі, Джаббар-ага. Хай аллах здійснить усі твої бажання!.. Гей, аскери, вперед! Схопіть того гяура!

Один за одним над головами козаків прошуміло кілька арканів. Вони перерубали їх шаблями. Тоді Гамід витягнув з-за пояса пістоль – і вистрілив у Півня.

– Ох, клятий! – скрикнув молодий козак, падаючи з коня додолу.

Арсен стояв самотою проти сотні ворогів. У кільці, мов у пастці. Над його головою знову звились аркани. Він устиг перерубати кілька. Та раптом в очах пожовтіло: страшна сила стиснула горло, вирвала з сідла. Випустивши шаблю, козак важко упав на землю.

Його враз підвели, розтягли на шиї аркан. Гамід сплигнув з коня, став перед ним.

– І все-таки ти не втік від моїх рук, рабе!

Звенигора не відповідав. Для чого? Хіба вперше смерть заглядала йому в очі? Звик… Непокоїла думка: чи встигли товариші добратися до лісу? Глянув поверх голів спішених спагіїв – удалині побачив маленьку, ледь помітну в надвечірній імлі хмарку куряви. Втечуть! Навіть якщо зараз спагії кинуться в погоню, – втечуть!.. Але турки або ж не помітили втікачів, або ж задовольнилися кривавою перемогою, бо не квапилися сідати на коней. Одні перев'язували поранених, другі добивали козаків, а треті, оточивши агу й полоненого запорожця, з цікавістю спостерігали, що буде далі.

– Повісьте собаку! – без довгих роздумів наказав Гамід, показуючи на одиноке дерево, що росло поблизу на горбі.

Це сподобалося всім.

– Повісити! Повісити! -пролунали голоси. Двоє найпрудкіших помчали до дерева з арканом у руках. Інші потягли козака за ними. Хтось штовхнув його в спину, хтось вискочив наперед – шарпнув за жупан. Та так сильно, що відлетіли ґудзики.

З-за пазухи випав білий сувій паперу.

– Ага, в нього лист! – вигукнув молоденький безвусий аскер, нагинаючись і піднімаючи сувій.

– Лист? – Гамід схопив папір, розгорнув і, побачивши, що написано не по-турецькому, підвів очі на Звенигору. – До кого?

– До великого візиря Мустафи, хай береже його аллах! – відповів, не задумуючись, Звенигора.

– Що? – Гамід явно оторопів. Повертів папір у руках, безтямно глипнув на агу Джаббара, який був вражений не менше, ніж Гамід. – Від кого?

– Від кошового отамана Сірка. Від Урус-шайтана, як ви його звете.

Спагії мовчки переглядалися, їх здивував лист, що так несподівано змінював усю справу, а особливо вразила добра турецька мова козака. Чи не помилилися вони, розгромивши козацький загін і схопивши цього посланця? Кара Мустафа швидкий на розправу! Слава аллаху, що хоч в останню мить усе вияснилося і листа буде вручено за призначенням.

І Гамід, і ага Джаббар мовчали. Ага Джаббар зблід: це ж він наказав переслідувати і перерубати запорозький загін. Йому і відповідати перед візиром.

Нарешті, Гамід порушив мовчанку.

– Що пише Урус-шайтан?

Голос його затремтів. Гамідові краще, ніж будь-кому іншому з присутніх, було відомо, що султан хотів залучити на свій бік запорожців і що запорожці відповіли відмовою. Та, може, вони змінили свою думку. Від цих шибайголів можна всього чекати! Водночас Гамід зрозумів, що Звенигора знову вислизає у нього з рук. Ех, чому він стріляв у того другого, а не в цього проклятого гяура!.. Страх і злоба терзали його серце, і він не знав, якому почуттю віддати перевагу.

– Ну, що ж пише Урус-шайтан?

– Я не маю права читати перед вами листа візирові! – відрізав Звенигора, відчувши, що відстань до дерева, на якому його хотіли повісити, значно збільшилася. – За це візир накаже зітнути голови і мені, і вам! Запорожці вирішили служити сонцесяйному султанові, і кошовий, напевно, сповіщає про це великого візира.

Гамід крякнув. У нього затерп язик. Однак злоба відібрала йому розум.

– Ти брешеш, гяуре! Чому ж тоді тікав? Чому рубався з нами?

– А що нам було робити? Не ми ж напали, а ви на нас. Ми тільки оборонялись!

– Я сам передам листа візирові, – раптом заявив рішуче Гамід зважившись на відчайдушний вчинок. – А ти, собако, мусиш поплатитися за смерть стількох воїнів, яких ти забив щойно разом зі своїми поплічниками. Гей, люди, ведіть його до дерева! Підтягніть вище, щоб скоріше став перед аллахом!

– Не руште! – виступив наперед ага Джаббар. – Гамід-ага, шайтан скаламутив твій розум, нещасний! Що ти надумав? Візир і так покладе гнів на нас. А що він скаже, коли дізнається, що ми, знаючи вже, хто цей козак, стратили його?.. На коней! На коней! І в ставку візира! Сподіватимемось на його милість, і хай береже нас аллах!

Кара Мустафа був у відчаї. Іще один «генеральний» штурм Чигирина зазнав невдачі. Тисячі синів Магомета наклали сьогодні головами в глибоких апрошах, у рову попід стінами і на самих стінах міста. Про похід на Київ і на Лівобережжя, на що глибоко в душі плекав надію візир, годі й думати. Наступає осінь. Закінчуються припаси. Чомусь не повертається валка з річки Корабельної…

Прокляте місто! Вже зосталися самі руїни та фортеця на горі, а тримається! Сьогодні, думав, ніяке чудо не врятує його від падіння… Так ні ж – вистояло! Гяури-уруси помирають, але не здаються! Ромодан-паша і гетьман Самойлович можуть утішатися перемогою… Утішатися? Ні, рано! Одному з них він, візир, завдасть удару в саме серце! Такого болючого, страшного удару, від якого здригнеться сам шайтан!

Візир плеснув у долоні. До намету ввійшов ага.

– Чи привезли вже князя Андрія, сина Ромодана-паші?

– Так, великий візире. Ханські нукери щойно прибули з полоненим княжичем.

– Приведіть його сюди!

Два аскери ввели закованого в кайдани, жовтого, змученого бранця. Майже десять років тому потрапив молодий Ромодановський у полон до татар. Хан під тиском Стамбула все не відпускав його, хоча воєвода Ромодановський пропонував в обмін на сина великі гроші чи знатних кримських мурз, що перебували у нього в полоні.

Візир повів бровою – аскери, уклонившись, вийшли.

– Ти розумієш по-турецькому, князю?

– Трохи, – злегка вклонився князь Андрій.

– Ти знаєш, що твій ата[29] – воєвода уруських військ під Чигирином?

– Знаю.

– Ти завтра будеш вільний, коли напишеш батькові, щоб здав Чигирин… Тобто дістанеш волю після того, як воєвода здасть місто!

вернуться

Якші – добре, гаразд (тат.)