Посол Урус-Шайтана - Малик Владимир Кириллович - Страница 17

• Предыдущая
• 17/60
• Следующая

— Клянусь небом, я відомщу йому! — вигукнув я, уявляючи, яким нелюдським мукам піддам свого ворога, коли спіймаю. — Младене, дай мені зброю! Дай мені коняі Я повинен викрити і покарати негідника!

Але Младен остудив мій запал.

— Тебе зразу ж схоплять яничари. Не треба поспішати. Треба все обдумати... Я теж палаю бажанням якнайлютіше помститися над Гамідом за дітей. Я вже дав наказ вірним людям, щоб вони вислідили його і вбили, як собаку! Якщо і ти візьмешся за цю справу, то я впевнений, що Гамідові недовго залишилося жити... Але ти не можеш з'являтися відкрито в ставку бейлер-бея, де, напевно, перебуває Гамід. Тобі треба змінити зовнішність. Так змінити, щоб найближчий товариш не впізнав.

Младен говорив розумні речі. Я слухав уважно. І тут мені спало на думку стати дервішем або краще меддахом. Я знав безлічпісень, казок, легенд, вмів добре грати на сазі[35], і мені легко було зіграти цю роль. Потрібно тільки відпустити бороду і підібрати відповідний одяг та саз. Я сказав про це воєводі, він схвалив мій задум.

Словом, з часом я став справжнім меддаха. У високому кауці[36] і поношеному джеббе[37], в стоптаних чарухах[38] з телячої шкіри, з торбою за плечима, в якій лежав саз і кілька ячних коржів, зарослий густою чорною бородою, таким я вийшов якось темним ввечері із замку воєводи і попрямував у Загору.

Там я переконався, що мене дійсно звинувачують у зраді і що за мою голову, як і за голову воєводи Младена, від імені беглер-бея обіцяна велика нагорода.

Там я вивідав, що Ненка беглер-бей спочатку хотів посадити на кіл, щоб завдати воєводі удар в саме серце, але чомусь передумав і відіслав в Стамбул, в корпус яничарів, де з маленького болгарина могли зробити відданого захисника Османської імперії. Про Златку ніхто нічого не чув.

В одному я не мав успіху ніде не міг розшукати Гаміда. Він як крізь землю провалився. Видно, передчував небезпеку і тимчасово зник з Загори. Я обережно розпитував про нього у яничарів і спагі, у торговців і слуг беглер-бея, але ніхто не знав, куди він подівся, хоча багато хто бачив його при дворі беглер-бея тижнів два чи три тому.

Після цього я майже три роки бродив по Болгарії в пошуках свого ворога. Не було того полку або застави, де б я не побував, не було тієї дороги, по якій би я не пройшов. Але все марно! Гамід як у воду канув.

І тоді я вирішив обійти всю країну, починаючи зі Стамбула до найвіддаленіших куточків її. Усюди я розпитував, дивився, слухав. Ніщо не проходило повз мою увагу. Так минуло ще кілька років. І нарешті я знайшов того, кого так довго шукав.

Одного разу я приїхав в селище Аксу, яке носить ту ж назву, що і річка і цей проклятий замок, прив'язав до дерева свого мула і співуче став зазивати до себе правовірних. Раптом я побачив трьох вершників. Вони наближалися до мене. Передній, розкішно одягнений, на чистокровному коні, здався мені знайомим. У мене тьохнуло серце, хоча, по правді кажучи, я майже втратив надію зустріти Гаміда і бродив по країні більше за звичкою, ніж в надії знайти свого ворога.

Коли вони під'їхали ближче, я мало не скрикнув: це і справді був Гамід! Він розтовстів, обважнів, змінився, але я його впізнав би і в пеклі під личиною самого шайтана.

Він зупинився переді мною, гордовито поглядаючи з коня. Мабуть, чекав, що я вклонюся такому поважному спагії. А я немов онімів стою і не можу вимовити ні слова! Тільки дивлюся широко відкритими очима і посміхаюся, немов дурень, посміхаюся від радості, що зустрів його все ж після стількох років пошуків.

Нарешті я схаменувся і став кланятися.

— Слава аллаху, що дав мені щастя побачити такого вельможного бея, сказав я. У цих горах я звик зустрічати одних пастухів і каратюрків[39]. І всі вони такі бідні, що меддаху доводиться харчуватися черствими коржиками і джерельною водою.

— Якщо ти потішити нас солодкозвучні піснями, то можеш розраховувати на хороший шматок смаженої баранини з перцем і глечик холодного айрану[40], сказав Гамід.

— Дякую, ефенді, відповів я з радістю, бо запрошення в замок наближало, як я думав, час помсти. Коли мені прийти?

— Увечері.

Перед заходом сонця я був у замку. Під джеббе у мене був пістолет, а в потаємній кишені невеликий кривий кинджал.

Весь день я не знаходив собі місця, думаючи про майбутню зустріч з Гамідом. Мені уявлялися різні картини цієї зустрічі, подумки я повторював слова, які повинен був йому сказати. Мені бачилася особа Гаміда, його вираз, коли ми залишимося наодинці і він дізнається, хто я такий. Чомусь я думав, що мене залишать ночувати в замку, я проберуся в спальню Гаміда і він помре у своєму ліжку! З такими думками я переступив поріг селямлика[41].

Про себе я не думав. Страху не було.

Крім Гаміда, який, немов султан, сидів не на міндері, а у високому м'якому кріслі під шовковим балдахіном, в залі було два або три охоронця, а на галереї, задрапірованої квітчастій серпанком, чулися жіночі та дитячі голоси. Гамід, очевидно, зібрав всіх домочадців, щоб послухати бродячого меддаха.

Слуги розстелили посеред залу гарний килим, поклали для мене широку подушку, а поруч поставили глечик айрану, щоб я міг, коли буду співати, промочити горло.

Я почав хвилюватися. Стара ненависть, помножена на багаторічні поневіряння, які я пізнав, розшукуючи Гаміда, розпирали мої груди. Я дивився на сите, самовдоволене обличчя спагії, на золоті персні на товстих пальцях, на дорогі килими, що висіли на стінах, на всю розкіш, яка оточувала мого ворога, і пригадував постріл у спину, викрадення Ненка і Златки, загибель мого загону, обвинувачення мене в зраді. Хіба до співу було мені в той час?

Тож не дивно, що мій голос, коли я почав співати, задеренчав, як розладнаний саз. Потім він зміцнів, але все ж у ньому відчувалося хвилювання. Гамід підозріло поглянув на мене і вже не зводив очей з мого обличчя. Невже він запідозрив що-небудь? Невже догадався, що під личиною меддаха приховується його колишній товариш по зброї, якого він так ганебно зрадив?

Бачачи напружене обличчя господаря, слуги і домочадці теж зберігали могильну тишу навіть тоді, коли я співав жартівливих пісень. Усім ніби заціпило.

Я мимоволі ліктем намацав під джеббе пістоль — він був заряджений важкою свинцевою кулею. Це трохи заспокоїло мене.

Нарешті я взяв останній акорд на сазі і відпив з глечика трохи айрану.

— Ти непогано навчився співати, Якубс, — раптом промовив Гамід. — Спасибі — розвеселив старого друг»!

Коли б піді мною провалилася земля, коли б небо упало на голову, це не більше здивувало і приголомшило б мене, як ці слова. Я одразу зрозумів: якщо в цю ж мить не покінчу з Гамідом, то потім буде пізно. Я зірвався на ноги, вихопив пістоль і, майже не цілячись, бо було близько, вистрілив у нього.

Гамід голосно крикнув і схопився за плече. «Погано влучив», — подумав я і, відкинувши тепер уже непотрібний пістоль, з кинджалом ринувся до нього. Жіночий крик на галереї наче підстьобнув мене. Ще два кроки — і зчепився б з Гамідом вручнуї Та хтось ззаду плигнув мені на спину і звалив додолу. Мені скрутили руки, ударили чимось тупим по голові. Я ще борсався, намагався вирватись, та сили були нерівні. Два велетні-охоронці тримали мене, як люті пси.

Блідий, переляканий на смерть Гамід, поглядаючи на ліве передпліччя, з якого цебеніла кров, вигукнув:

— Заткніть йому ганчіркою рота! Закуйте в кайдани і відведіть у підземелля! Це не мсддах — це підісланий убивця! Я потім допитаю його!

Мені не дали сказати й слова. Грубі руки заткнули в рога мій власний каук. Охоронці вивели на подвір'я, одягнули на мене обруч з цепом і кинули в це підземелля...

• Предыдущая
• 17/60
• Следующая