Посол Урус-Шайтана - Малик Владимир Кириллович - Страница 13

• Предыдущая
• 13/60
• Следующая

Вранці наглядачі вигнали всіх надвір. Було холодно й туманно. Невільники відкочували коміри, куталися в своє дрантя, а новачки — в ще не виношене вбрання, яке все одно пропускало пронизливий холод.

Їх вишикували в один ряд під стіною. Навпроти стояв сам хазяїн — Гамід. Позад нього — кілька турків-наглядачів. «Поженуть на роботу», — подумав Арсен, гадаючи, куди ж пошлють його.

Коли наглядачі Осман і Кемаль зачинили двері льоху і стали один з одного кінця строю, а другий — з другого, Гамід підійшов ближче, оглянув невільників і сказав:

— За втечу — смертьі За непослух — канчуки! За лінощі — теж канчуки. Зрозуміли?

Стрій мовчав.

Гамід презирливо скривив товсте носате обличчя. Важкий погляд ковзнув по нахмурених рабах.

— Ось ти і ти, — Гамід ткнув пальцем в напрямі Яцька і Многогрішного, — вийдіть сюди. Станьте окремо отам під деревом. Яцько і Многогрішний відійшли вбік.

— А ти, запорозька собако, вийди теж, — звернувся він до Арсена. — З тобою у мене окрема розмова.

Арсен, подзвонюючи кайданами, вийшов наперед.

— Той, хто навіть помислить зробити замах на господаря чи наглядача, вмре лютою смертю. Так, як оцей козак... Але перш ніж умерти, він вип'є гірку чашу... Османе, кинь його вниз, у в'язницю!

Осман штурхонув козака піхвою шаблі.

— Йди, гяуре!

Арсен оглянувся на товаришів, на Яцька, що злякано, мов звірок, щулився під горіхом, з острахом чекаючи вирішення своєї долі Чи побачить він ще коли-небудь їх, цих товаришів по нещастю? Чи, може, у Гамідовій домашній в'язниці знайде свою смерть?

Осман перевів його через двір і попереду спустився по крутих сходах у глибоке підземелля. Важким ключем відімкнув обковані залізом двері.

— Заходь! — і штовхнув у спину.

Арсен опинився у вузькій похмурій печері. Важка задуха від нечистот і спертого повітря вдарила в ніс і перехопила віддих. Поки Осман не зачинив дверей, встиг побачити прикованого до стіни чоловіка. Важко було визначити його вік: скуйовджені сиві патли закривали обличчя. Мабуть, не один місяць, а може, й рік провів цей нещасний тут, куди не проникав жодний промінь світла, жодний людський голос, крім голосу наглядачів.

По спині поповзли холодні мурашки: ось яку кару вигадав для нього ГамідІ

Двері зачинилися. Могильний морок і могильна тиша окутали оторопілого козака. Якусь хвилину панувало мовчання. Потім брязнули ланцюги, почувся тихий хрипкуватий голос:

— Ти хто, друже? — Питання було вимовлене по-турецькому.

— Невільник.

— Болгарин? Чи, може, козак? Урус? — раптом запитав той по-болгарськи.

— Козак, — відповів Арсен. Він зрадів, що почув болгарську мову, яку знав і яка нагадувала йому рідну. — А ти хто, чоловіче добрий? За віщо тебе прикували в цій могилі?

— Підійди ближче — я хочу відчути, що поряд зі мною є жива людина... Я хочу слухати твій голос, голос людський... Бо караюся вже тут багато років... Ти не уявляєш, як це страшно бути самотнім, не бачити сонця і неба над головою, не чути щебету пташок, шуму гірських потоків, співу весняного вітру?.. Дай мені твою руку. О, яка вона міцна і гарячаї Це рука воїна, тверда і чесна... Слава аллаху, що почув мої благання і послав мені супутника мого тернистого шляху. Ми поділимо наше горе на двох — і воно здаватиметься нам наполовину легшим... Що це скоїлося, що Гамід вирішив тебе посадити до мене?

Питання було несподіване, і Арсен не знав, що відповісти.

— Може, він кинув тебе на кілька днів, щоб потім я ще з більшою силою відчув самотність? — роздумував в'язень. — Він здатний на таку вигадку...

— Може, й так, — погодився Арсен, згадавши погрози Гаміда. — Думаю, що я тут довго не затримаюсь...

— Але він помиляється, якщо гадає мене ще більше вразити. Я вже до всього звик. Ти от питаєш, хто я такий... Я мандрівний дервіш-меддах... По-вашому — кобзар. За багато років я обходив усю Османську імперію — від Євфрату до Дунаю і від Кримських гір до могутньої і славної ріки Ніл. Всюди мене радо зустрічали, бо я приносив людям пісню і веселий жарт або розповідав про давніх героїв чи далекі країни, де мені пощастило побувати. Тільки ось потрапив до рук Гаміда...

— За що ж це він тебе?

— Це давня історія. Я розповім її тобі... Щоб вона не вмерла разом зі мною... Та й легше буде на серці, коли виллю комусь своє горе. Однак попереду поснідаємо. Я чую кроки наглядача.

Хтось відмикав замок. Через хвилину блиснув тьмяний промінь вранішнього світла і старий наглядач вніс два невеликі коржі і відро води. Мовчки поставив посеред льоху і вийшов, щось белькочучи.

— Глухонімий, бідолаха, — пояснив меддах, кусаючи твердий корж і запиваючи водою. — Оце єдина людина, крім Гаміда, яку я бачу протягом цих років, але один одного ми не розуміємо. Ну, а з Гамідом у нас були гарячі розмови на перших порах... Та тепер і він не показується.

— Ти хотів розповісти мені про нього і про себе, — нагадав Арсен.

— Я не забув, козаче... Я обов'язково розповім тобі ту давню історію, яка трапилася зі мною в болгарській Старій Планині, бо вона пече мене ось уже багато-багато років... Сідай і слухай.

— Ми з Гамідом служили разом в одному загоні спагіїв, що стояв у серединній Болгарії, — розпочав меддах. — Він був молодшим агою, мав двадцять років і обіймав посаду казнадара[23], яку одержав, дякуючи своєму дядькові, чаушеві[24] бейлер-бея[25] . Хоч я був старший, але трапилося так, що ми з ним зійшлися досить близько. Не дружили, ні. До цього не дійшло, бо, незважаючи на молодість, Гамід був скритною людиною. Але часто проводили час за пляшкою ракії[26] або за картами.

Наскільки я знав, він не мав ніяких маєтків, як і я, і жив скромно, витрачаючи тільки те, що міг заробити. Ми з заздрістю дивилися на тих товаришів, які одержували з дому цілі капшуки грошей і жили, як беї. На щастя, таких було небагато, і вони не дуже муляли нам очі.

Життя наше текло вільно, розмірене. Служба була не важка і перемежалася товариськими гульбищами в караван-сараях[27]  і ахчийницях[28]  та різними витівками, на які я, признаюсь, був великий мастак.

Але ми були аскери, тобто воїни, і одного дня нам затрубили похід. Знову повстали — в який раз — болгари! Повстання спалахнуло в Старій Планині, диких і малодоступних горах, що перетинають усю країну з заходу на схід. Наш загін спішно послали туди.

Я не розповідатиму про те, як ми здиралися на неприступні бескиддя, переходили через глибокі ущелини й урвища, як вступили в бій з повстанцями і зазнали перших втрат. Скажу тільки, що за три тижні ми були ситі війною по горло, хоч вона тільки розгоралась і їй не видно було кінця.

Нам явно не фортунило. Гайдуки[29] добре знали свою рідну країну і, користуючись знанням місцевості і допомогою балканджіїв-горців, нападали зненацька. Вбивали кільканадцять спагіїв або викрадали наших коней і зникали в лісових хащах чи тікали по таких крутих і небезпечних гірських стежках, куди ми на своїх конях не могли й поткнутися.

А потім трапилося найгірше. Вони оточили нас в одній ущелині, закрили проходи з неї — а було їх тільки два — і почали потроху пострілювати наших аскерів, що необачно висовувались із сховища. Скоро наше становище стало нестерпне. Кілька штурмів на виходи з долини закінчилися поразкою. Ми почали голодувати. Всі розуміли, що без допомоги ми не зможено вирватись. І тоді паша зібрав до своєї печери старшин і викликав охочих пробитися через гайдуцькі заслони і доставити секретний пакет бейлер-бею з просьбою про допомогу.

— Піде два сміливці, — говорив паша. — Якщо їх перестрінуть гайдуки, один з них повинен буде пожертвувати собою заради всіх нас і затримати ворогів, а другий тим часом відірветься від них і з допомогою аллаха добереться до Загори.

• Предыдущая
• 13/60
• Следующая